Петро Єршов Горбоконик — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 23 мая 2016







Час минає, час летить,

День за днем іде-біжить,

І в суботу, як годиться,

Їдуть браття до столиці,

Щоб товар там свій продать.

А до того ж розпитать:

Чи до міста кораблями

Не навезли німці краму,

Чи не рушив цар Салтан

Воювати християн.

От іконам помолились,

Батьку сивому вклонились

Та й майнули крадькома

З тими кіньми із двома.



Вечір з ніччю зустрічався.

На нічліг Іван зібрався;

Хліба кусень жуючи,

Довгу пісню ведучи,

В поле він іде широке,

Підпираючися в боки,

І поважно, ніби пан,

Увіходить в балаган.



Там нічого не змінилось,

Тільки коні десь поділись;

Горбоконик лиш до ніг

До Іванових прибіг,

Ляскав з радості ушами

Та притоптував ногами.

Як затужить тут Іван,

Спершися на балаган:

“Ой ви, коні бурі-сиві,

Добрі коні злотогриві!

Я ж поїв вас, доглядав!

Та який вас чорт украв?

А бодай йому, собаці,

Десь іздохнути в байраці!

А бодай би, вражий син,

Впав із мосту в воду він!

Ой ви, коні бурі-сиві,

Добрі коні злотогриві!”



Горбоконик тут заржав:

“Не журися! - він сказав.-

При твоїй великій шкоді

Можу стати я в пригоді.

Коні взяв не сатана -

Це братів твоїх вина.

Та про що дарма молоти!

Треба братись до роботи!

Ти на мене лиш сідай,

Та держися добре, знай!

Хоч малий собі я вдався,

А й з великими б зрівнявся:

Як зірвуся, як майну,

То й чортяку дожену!”



Коник спину підставляє,

Наш Іван мерщій сідає

На конятко-малюка,

Взяв за уші ще й гука:

“Гей, лети, щоб я незчувся!”

Горбоконик іздригнувся,

Стрепенувся, захропів

І стрілою полетів;

Тільки чорними клубками

Вихор вився під ногами.

І за декілька хвилин

Наздогнав злодіїв він.



Хлопці дивом здивувались,

Непомалу налякались.

А Іванко їм кричить:

“Сором, братці, так чинить!

За Івана ви мудріші,

Та Іван за вас чесніший:

Коней він у вас не крав!”

Старший брат тоді сказав:

“Дорогий ти наш Іване,

Звісно, діло це погане!

Та до розуму візьми,

Що бідуєм тяжко ми.

Хоч пшениченьку і сієм,-

Ледве-ледве животієм.

А як часом неврожай,-

Притьмом тут хоч пропадай!

Цілу нічку я й Гаврило

Проміж себе говорили:

Як би горю помогти?

Щастя-доленьку знайти?

От ми думали-гадали

Та й по всьому зміркували:

Цих продати гриванів

Хоч за тисячу рублів.

А за те ти б мав обнову -

Пишну шапку малинову,

Ще й на рипах чобітки,

Що аж дзвонять підківки!

Знов же й те: наш батько милий

Працювати вже безсилий,

Ну, а якось треба жить!..

Чи ж тобі не розуміть!”

“Ну, як так,- Іван мовляє, -

Ради іншої немає:

До купців конят ведіть,

Тільки-но й мене візьміть!”

Стало тут братам сердито,-

Та взяли! Бо що ж робити?



Ніч холодна надійшла;

Небо хмара облягла;

От, щоб часом не зблудитись,

Ухвалили зупинитись.

Прив’язали до дубків

Горбанька та гриванів,

Добули з хлібцем торбину,

Добру випили чарчину -

І зайшла розмова в них

І про горе, і про сміх.



Враз Данило помічає -

Щось далеко ніби сяє.

До Гаврила він кивнув,

Лівим оком підморгнув

І, кахикнувши легенько,

Показав огонь тихенько;

Враз Данило догадав.

“Ех, і темно ж! - він сказав.-

Хоч би місяць на часину

Освітив оцю долину,-

Легше б нам! А так, брати,

Ми сліпі, мов ті кроти…

Та стривай… мені здається.

Що вогонь там ніби в’ється…

Там он, бачите?! Горить!..

От багаття б розпалить!

Ну, Івасику-братино,

Принеси-но нам жарину!

Я кресало з кремінцем

Загубив десь під кущем”.

Сам же думає Данило:

“Щоб тебе там задавило!”

А Гаврило шепотить:

“Хто там знає, що горить!

Як розбійники там стали -

Згадуй лиш його як звали!”



А Івану не біда!

Він на коника сіда,

Б’є в круті боки ногами,

Підохочує руками,

Підійма страшенний крик…

Коник знявся - й миттю зник.

“З нами будь, господня сило! -

Закричав тоді Гаврило,

Хрестячись хрестом святим.-

Що за біс такий під ним?”



Огник світиться ясніше,

Горбаньок біжить скоріше,

До вогню добіг, стоїть.

Ніби вдень, усе блищить;

А тепла, проте, немає.

Дим угору не спливає.

Здивувався тут Іван.

“Що,- сказав він,- за шайтан?!

Ясно, хоч лови ти блохи,

А тепла нема нітрохи!

От так огник! Диво з див!”



Горбоконик відповів:

“То лежить перо жар-птиці

Із чертогів цар-дівиці.

Та для щастя для свого

Не бери собі його,

Бо багато неспокою

Принесе воно з собою”.

“Говори! - Іван бурчить.-

Сам я знаю, що робить!”

Та й підняв він ту пір’їну,

Загорнув її в шматину,

В шапку добре заховав

І вертатися сказав.



До братів він під’їжджає

І таке їм повідає:

“То не огник там палав,-

Пень горілий дотлівав;

Довго з ним я морочився,

Та дарма лиш натомився;

Дмухав я на повен дух,

А триклятий пень - потух!”

Браття цілу ніч не спали

Та з Івана глузували.

А Іван під возом сів,

Цілу нічку прохропів.



Вранці коні запрягали,

У столицю приїжджали

І між кінських між рядів

Стали ждати покупців.



Був у тій столиці звичай:

Як не скаже городничий -

“Продавати й купувать” -

То нічим не торгувать.

Службу в церкві одслужили,-

Городничий посивілий

Виїжджає на коні,

Вколо - стражники ставні.

Поруч їде з ним глашатай

Довгоусий, бородатий;

В золоту сурму гуде,

До народу річ веде:

“Гей! Крамниці відмикайте

Та купуйте, продавайте!

А сторожа хай стоїть,

Хай пильнує і зорить,

Щоб не сталося содому,

Ані тиску, ні погрому,

Щоб пройдисвіт не дурив

Добросердих покупців!..”

Тут купецтво виступає,

До людей кричить-гукає:

“Гей, панове, славний крам

Приготовано тут вам!

Ой шовки, ще й оксамити,

Ой же вибрать ще й купити!”

До крамниць народ біжить

Краму вибрати й купить,

А купці рублі складають

Та прикажчикам моргають.



От до кінського торжка

Іде варта городська.

Що за диво? Від народу

Ані виходу, ні входу;

Мов комахи ті кишать,

І сміються, і кричать.

Городничий здивувався,

Що народ так розгулявся,

І сторожі дав наказ:

“Путь мені прокласти враз!”

“Гей! Чортяки босоногі!

Геть з дороги! Геть з дороги!”

Вусані кричать на страх

З нагаями у руках.

Весь народ заворушився,

Зняв шапки і розступився.



На конячому торжку

Пара коней у рядку -

Очі полум’ям палають,

Гриви золотом сіяють,

По широкому хвості

Грають хвилі золоті…

Городничий посивілий

Тільки охнув що є сили:

“От на світі є дива!

Аж п’яніє голова!”

Весь загін тут уклонявся,

Мудрій мові дивувався.

А старий служака враз

Пресуворий дав наказ -

Коней тих не продавати,

Не шуміти, не кричати;

Та й поїхав до царя,

Краю того владаря,

Розказать про дивну пару

Серед кінського базару.



До палацу він іде,

Сто поклонів там кладе,

На коліна упадає

І цареві промовляє:

“Не вели мене карать,

Слово дай мені сказать!”

“Говорити закортіло?

Говори, та тільки діло!”

“Як умію, розкажу:

Городничим я служу;

Щиро й вірно я справляю

Службу цю…” -

  “Та знаю, знаю!”

“От, на кінському торжку

Бачу я юрбу людську.

Під’їжджаю - тьма народу!

Ані виходу, ні входу.

Тут загін я свій послав,

Щоб народ він розігнав.

Та і сталось, царю-пане!

Що ж за диво нечуване?

Між великих і малих

Двоє коней дорогих:

Очі полум’ям палають,

Гриви золотом сіяють,

По широкому хвості

Грають хвилі золоті…

Копити ж сіяють разом

І сапфіром, і алмазом!”



Цар, як ті слова почув,

Аж на місці підстрибнув:

“Хочу я за всяку плату

Чудо те собі придбати.

Гей, карету!” І стоїть

У дворі карета вмить.

Цар умивсь, причепурився

Та й поїхав-покотився;

За царем - стрільців загін.



От прибув на ринок він.

Всі навколішки упали,

“Слава, слава!” - закричали.

Цар вклонився - і за мить

На землі уже стоїть…

Ока з коней він не зводить,

Так і сяк до них заходить,

Шепче лагідно до них,

Мов до діточок малих,

Усміхається ласкаво,

Гриву гладить кучеряву

І питається у всіх,

У великих і в малих:

“Гей! Сажіть мені, хлоп’ята,

А чиї це коненята?

Хто хазяїн?”

 Тут Іван

Руки в боки, ніби пан,

Поперед братів виходить

І поважну річ заводить:

“Пара це, сказать, моя,

Їм хазяїн, царю, я”.-

“Їх купити я бажаю!

Продаєш ти?” - “Ні, міняю”.

“Що ж тобі на вимін дать?” -

“Срібла шапок п’ять та п’ять”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций