Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 15 мая 2016



Відразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справді? От би штука була! Тоді Зінько певне посварився б із Грицьком. Оце вже була б у їх у гурті одна сварка, то ще й’не маленька. А там і другу можна б притулити… хоч би і таку ж саму… Ні, про це треба поміркувати, гарненько поміркувати!.

Він пішов веселий, усміхаючись, а днів через кілька ввечері пізно застукав у віконце до баби Мокрини.

— А відчиніть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремів голос, зараз пустила.

— Здорові були, бабо!

— Здоров, синку, здоров! Сідай у мене!

— Як ся маєте, бабо?

— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.

— Ну, ви, бабо, ще такі, що хоч і заміж!

Баба засміялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубів. Вона хоч і стара була, та ще кремезна і ніколи не вживала ніяких тих ліків, що сама наділяла їми людей.

— А я до вас, бабо, за ділом.

— Скажеш, синку.

— Хочете заробити карбованця?

— От, чому б не хотіти?

— Да я вас питатиму, а ви мені кажіть. Якщо прийдеться до діла, дак тоді я вам і скажу, як заробити.

— Питай, синку; що можна, дак і скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й гріх казати.

— Знаю, знаю, бабо… Та це не гріх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зінькова?

Баба глянула на Рябченка неймовірним поглядом.

— А тобі чого до Зінькової Гаїнки? — спиталася.

— От! Я казав, що я питатиму, а ви відказуйте, а тепер ви самі питаєтесь! Мені до Зінькової Гаїнки нічого не треба, а тільки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зінька привернути? Баба засміялася:

— Ні, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

— Дак це до вас ївга за цим ходить?

— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.

— Я багато дечого знаю… Дак ходить?

— Була.

— Хіба Зінько до неї не привертається?

— Каже, що ні.

— Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зіходяться на луці, у вербах над криничкою?

— Ні, не знаю.

— Дак я вам це кажу.

— А нащо мені його знати?

— А коли до вас Гаїнка прийде знову?

— Завтра ввечері я їй звеліла прийти.

— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть — так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.

— Ну?

— Ну, то й матимете за це карбованця.

— А тобі нащо це?

— От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете! Так мені треба! За це матимете карбованця — його вам треба.

— Гаразд, синку.

— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

— Ні, не чула… Що не чула, то не чула, — не буду й грішити, ні!.

Баба аж головою закрутила, так не хотіла грішити.

— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так ізробити, щоб про це Зінько довідався? Га, бабо?

Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.

— Та воно… не знаю, чи не гріх тільки воно буде… — вагалася праведна баба Мокрина.

— Ні, бабо, який же там гріх? Це ж ви не самі вигадали, це ж ви од людей почули!. А треба ж чоловікові знати, що його жінка ро’обить… а жінці так саме про чоловіка треба знати…

— Та воно… та тільки…

— Усе гріх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свічок до церквіаи купите, то й одмолите гріх.

— Хіба що так! — згодилавася баба Мокрина.

— От і добре! Тільки це так треба зробити, бабо, щоб Зінько і Гаїнка не від одкнієї людини про це чули, а щоб скрізь про це люди гомоніли… щоб пустити луну по всьому селу…

— Знаю вже, знаю!

— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.

— А не одуриш??

— Ні.

— Забожись!

— Побий мене хрест!

— Коли добре зроблю, так купиш надвище від плати ще й чорний платок у яріетмарку на Покрову?

— Схотілося платка. От тан. ки підуть баба заміж! Та вже нема що робити — куплю.

— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пішов Рябченко ві. дд баби Мокрини. Та, бувши він чоловік обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмілляїя, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.

— А хочеш, Захарку, похмелитися?

— Ой!.

Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.

— Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабі Мокрині, і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усміхаючись, ішов Рябченкі:ко додому й думав собі: «Ну-ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете».

Другого дня ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.

— На ж тобі, дочко, — казазала баба, — оце зілля та пий його щодня по півчарочквки натщесерце вранці, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.

— О, він мене любить, бабусенько! Так любить!

— І добре, дочко, коли любить, — казала баба, завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлячись на Гаїнку. — І добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехні, що по селу про його плещуть.

— По селу плещуть? — спитала, дивуючися, Гаїнка. — А що ж там про його по селу плещуть?

— А хіба ти й не чула?

— Нічогісінько!

— Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останній довідається… Ох, бідолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свій верчичок, сіла на лаву і, підперши голову рукою, сумно покивала над бідолашною Гаїнчиною долею.

—Та ну-бо, кажіть уже, бабо, що там таке! — аж скрикнула Гаїнка.

— Ох, не поспішайсь, моя дитино, не поспішайсь! — казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком, — бо, може, про таке довідаєшся, що й знати його не схотіла б, хай би воно собі йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сіло!.

— Бабо!. — благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

— Та не знаю вже, як і казати… Трохи воно й ніяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увічлива та приятна, — від тебе не втаюся… Хіба ж ти не чула, моя бідолашечко, моя горличко сивесенька, хіба ж тобі ніхто не казав, моє серденятко, що твій чоловік та до Ївги ходить?

— До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то він до Грицька ходить — читають вони там та розмовляють.

— Так, так, дочко: і читають вони, і розмовляють, і говорить він, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

— Неправда ж бо! Неправда!. Все це брехня!. Я знаю, він не любить Ївги! Він сам мені казав це!

Гаїнка говорила це гнівно, дратуючись. Баба і собі вигадала образитися:

— Оце так, дочко!. Спасибі тобі!. Мені, старій, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду мені й старі люди такого не казали, а тут довелося від дитини почути! Я їй як добрій, любивши її, а вона!.

Гаїнці стало сором, що вона так на стару крикнула. Червоніючи, промовила:

— Ні-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехні повигадували…

— А якби це брехні були, то я б тобі цього й не казала, — навчала баба Мокрина докірливим та поважним голосом. — Баба Мокрина знає, що брехня, а що — ні. Від баби Мокрини ні з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. І з цим твій Зінько не сховався. Він тобі каже, що не любить Ївги, — ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому віри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а він на Ївгу… Та й придивляйся, чи він такий до тебе й досі, як був, чи ні… От що!. Тоді й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи ні…

— Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому віри поняти!.

Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

— От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходяться… Там їх люди бачили, як вони відтіля порозбігалися… IV ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка від знахарки. Все в неї в душі, в голові путалося. Вона не вірила, не могла тому віри йняти, бо вона йому, Зінькові, йняла віру без міри, без краю… І сам би її зрадив? І він би говорив ласкаві слова, а сам би ненавидів і до іншої думкою линув? І він би зазирав їй у вічі, а йому б зоріли інші, чужі очі? І він би обнімав її, і він би цілував її, а сам би про іншу, про іншу думав?. Ой, ні, ні, ні! Цього не може бути!. Бо… бо… не може!. Бо як так, то як же його й жити?. Ні! ні!. Вона тому не йме віри, то все брехня, гидка брехня!.

Не йме віри…

А чого ж нема їй спокою? Чого ці думки не покидають її, печуть?

І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомоніли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хіба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хіба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи…

Через громадські справи… А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає, чого ця Гаїнка раніше не вмерла, — тоді б я з Ївгою одруживсь?

І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций