Гончар Олесь Терентійович Циклон — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 12 апреля 2016


Пріся теж ходить з жінками в замісі. Шаміль час від часу поглядом вихоплює її з гурту. Що за дівчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть би, в фільмі знімали. Чимось виділяється з-поміж інших, може, отією задумою, що носить її в глибоких озерах очей? Біла хустка, пов’язана ріжечком, кидає тінь на чоло, на тиху дівочу вроду. Неговірка, жарту від неї не почуєш, тільки погляд її, якийсь зболілий, повен далекої ласки й туману, мовби відгукується Шамілеві. Під час персобідку сама підійшла до нього з своїм вузликом:

— Я знала, що ви будете. Захопила на двох. Де ми сядемо?

Відійшли осторонь, сіли на вигоні серед сріблястої нехворощі. Пріся переломила окраєць надвоє, подала Шамілеві пляшку молока.

— А сорочку скидайте, плечі вам полатаю. Я, йдучи сюди, запаслася ось голкою, ниткою.

Він спершу не хотів скидати. Потім таки скинув ніяковіючи” самі кістки та ребра,. па грудях — чорно-зарослий.

Нахилившись, латала гімнастьорку і лише час від часу скидала очима на Шаміля. А він все ловив її погляд, всо хотів дивитись в ті сині озера ласкаві.

— Хто ти?

— Пріся, — і посміхнулась.

І він теж посміхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадісний час.

Вчилась у педтехнікумі. Вчителькою скоро була б. А потім війна, на окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди до батьків, — батько механіком працював у радгоспі. Не застала: погнали трактори та комбайни в евакуацію. Тут їй тоді й світ замкнувся. В тітки тепер живе. Ще брат у неї є, з оточення прийшов, чоботарює, — в нього своя сім’я десь на заріччі. Звичайне, простеньке життя, як і в багатьох її ровесниць. Тільки сама чимось особлива, душевна, принадна, — таку мову співучу, бринливу Шаміль, здасться, ще ніколи не чув.

— Я вас помітила ще на току, як ви за товариша заступились. А потім, коли загнали вас на ніч в цегельні, — заснути все не могла. Денне уявляла. Невольники ж! Наче в якій-небудь Кафі на невольничім ринку лежать; а над вами пикаті паші походжають, східні покупці у тюрбанах, у фесках. Прицінюються, розбирають, па галери маєтків женуть. І цілу ніч потім снились мені галери, і всі ви з рожнами, прикуті залізом до весел-рожнів.

Слухав Шаміль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, і дівчина ця все глибше відкривалась йому. Сказав їй:

— В тебе славна душа.

Крапчасте сонечко повзло по бур’янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню, й вони удвох розглядали мовчки його мініатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кінець пальця й злетить. В який воно бік полетить? А воно доповзло і завмерло. Мабуть, трудно було злетіти. А потім таки розкрило свій панцир і. знялось, полетіло на схід. Пріся й Шаміль переглянулись повеселіло, пересміхнулись між собою майже змовницьки.

— А ви ж, — глянула на нього Пріся, — з якої республіки ви?

І безліч питань ще вчувалось за цим, вони в її погляді так і роїлись приязно. Які там гори у вас і які дерева? Якими словами тебе голубила мама малим, в які забавки забавлявся? І що ти зазнав, коли був у боях? Хто сумує десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадієні, що тебе вже нема, а ти ось тут, на галерах, і, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на щось сподіваєшся, бо звідки ж оця твердість у погляді, оце орлине, що є у тобі. Гімнастьорка розлазиться на плечах, ноги босі, позбивані, а коли йде, то така по-гірському спритна хода, така незалежна й гордовита постава. Не такою, видно, ти уявляв собі Україну, думав, що дівчата тут у вінках, на вулиці гопаки під гармошку, а тут неволя все затопила, безправство панує більше, ніж за кріпаччини. Самі будні тепер у нас, ні музики, ні пісень, і лише горя буруни — аж по обрії.

А коли знову стали до роботи і Шаміль поїхав з товаришами до глинищ, то навіть ця коротка розлука здалася йому нестерпуче довгою. Наче, доки повернеться, не стане її, розвіється, розтечеться, як видиво, і йому навіть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся і ще здалеку загледів серед жінок сумовиту постать в куцій спідничині, в білій хустці, якось по-вдовиному напущеній на чоло, коли побачив очі, що пливли йому назустріч довірливим відкритим теплом, відчув, як заяснів йому світ, потай засміялась душа.

Увечері Пріся ішла з ним поруч аж до барака, — полонених тепер уже перегнали в барак — присадкуватий сарай, нашвидку обкиданий рудою валькуватою глиною.

— Ми вже просили Віхолу, щоб дозволив побілити, — сказала Пріся. — Щоб вам по так сумно було. А в Грузії білять хати?

— Грузин виноградом повиває оселю. Які там зараз грона поналивались. Мигдаль під вікном.

— Дивним, мабуть, усе. вам здається в наших краях?

Дивно спершу було, це правда. І простори степів тополиних, і люди, і мова, з якої далеко не все розумів. Почував себе часом, як тоді, у безтямній атаці, коли, оглушений боєм, летів поміж товаришами вперед і, нічого не чуючи, німий серед німих, бачив тільки роздерті, перекривлені безмовним екранним криком роти, останню самовіддачу людей, зневагу до смерті. А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обірвані зв’язки і потоки. І воно проймало тебе, крізь нужденність твою невольницьку розпізнало в тобі людину.

Пріся пішла, а Шаміль допізна сидів на порозі барака. На буро-туманних висотах заходу світились пелюстки хмар. Небо — повне ніжності, беззоряне ще. Двоє всього в ньому світил: молодик серпом — чистий, щойно народжений, і поблизу нього — одна на все небо — зірка, тиха, ласкава. А може, такий, як тиі зараз і не має права на щастя? Десь війна, кров, товариші. І ти ж іще мусиш бути там, тільки цим і живеш. Згадує Імеретію свою сонячну у вежах гір і отой крутосхил, де батько, мабуть, зараз в кутку подвір’я закопує глеки-амфори з молодим виноградним вином. Все те в недосяжності десь. А тут ця Пріся, цей приголомшливий дарунок неволі. Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з’явилось!. Якою б радістю напоїти могло, а напуває гіркотою смутку. Згадай, ким ти був і ким ті є зараз. Встає ліс, начаєний перед боєм, висвистує тем - рявою нічний вітрюга, небо свистить своїми небесними соснами. І ви біля бойових машин, суворі, зібрані, наказу ждете наступати. Боги війни, загадкові для всіх катюшники. Саме переживав тоді радість одержання ордена — так і не наносивсь, не накрасувавсь. Не думав, що доведеться носити тобі його підпільно, що з усього тільки він і зостанеться при тобі як пароль, як знак вірності і незламності, як позивний голос того жаданого буремного світу. Якою силою тоді володів! Блискавки реактивні тримав у руках. Залп! І здригнулося небо, і горить під чужими чобітьми земля, згоряє в панічному страху ворожа атака. Підскочите, вдарите — і мерщій на нову позицію, на інше якесь узлісся, і вже там ставите до бою свої «катюші», нашвидку скидаєте з них брезенти. Невловні, грізні, кочуєте, літаєте по фронту, і до тільки вдарите, піхота шаленіє:

— Братці, дайте ще!

В оточенні довелось самим підривати «катюші», щоб не дісталися ворогові, власноручно спалив свою установку. Може, й себе треба було підірвати тоді? Надія — остання зброя солдата, вона тебе втримала, а для чого? Громами володів, а тепер? Хотів би постати перед Прісею таким, як тоді, з’явитись сюди в командирському блиску офіцеракатюшника, з’явитись з тією грозою, закутаною в брезент. Та ще ж, може, постанеш таким, тільки ж для того й живеш! Ще ламатимеш їхні оборони, прополюватимеш заміновані поля, ще на інших узліссях гудітимуть тобі верхами готичні собори сосен.

Визорилось небо, поля потонули в імлі, у синіх смерках. І здавалось Шамілеві, що віддалік ходить, блукає по пагорбу хтось. То зникне, то’знов, виринаючи з імли, ледь бовваніє, схоже на постать дівочу. Чи, може, й не здавалось? Може, й справді там, у маревних смерках вечірніх, чиєсь щастя тихо, нечутне ходило. XII

Сплив вересень, синій, як терен.

Жовтень палає червоний, як глід.

Фуражирами на фермі працюють Шаміль та Колосовський — є така професія на світі. Вивозять сіно із плавнів.

Якщо бряжчить, торохтить, трахкотить на весь степ, то вже так і знають фермівські дівчата:

— Скажений Шаміль за сіном поїхав!

Тримаючи напнуті віжки, навстоячки править у передку, дублені п’яти грають на клавішах дощок, настелених по дну гарби. Колосовський збоку сидить, вчепившись за Полудрабок.

— Та не гони ж ти так! Пожалій россінантів!

— Вони це люблять. І я люблю. Люблю, щоб бігло!.

Не бігло щоб, а неслось, розтрясалось, летіло — оце він любить. Щоб вся аж підскакувала порожняком, наче ось-ось розсиплеться, драбинчата, стоголоса його «катюша».

А край ферми Пріся якраз виганяє на толоку свое запацьорене стадо, — вона тепер щетинястих вепрів отих пасе, що завжди голодні, забрьохані, худі, як хорти.

Чиста-чиста, наближаючись, білів хустина: навстріч гарбі Пріся виходить до шляху. Вщухає трахкотінпя, Шаяіль, вдоволений ефектом, з ходу зупипяє коней.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций