Вовчок Марко Три долі — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 10 апреля 2016


— Боже мій, боже великий! — промовляла мати з жалем, ідучи дорогою. — Боже мій добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись» та просить «забудь!».

— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Іваненка.

— Годі! Годі вже! — тільки одмовляє.

Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — бліда, бліда!

— Що тобі, Катренько, що тобі?

— Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав. я тільки подумала, я віри не йму. і не йнятиму.

На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати говорила, сварилася — не слухала. усе вона собі думала і частенько на виду блідла.

На завтрий день вона знов у Любчики і на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею піду собі — вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї, “годі, годі!” — перехопить мене. у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані, на втихлий двір, постоїть та й додому вертається. Х

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усі ми такеньки до неї й кинулися.

Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!

— А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

— Де він? Де Яків? — вимовила.

Стара її жалує, — говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий. Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці.

— Коли буде він, скажіть мені! — просить стару Катря.

— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій.

— Нема батька!

— То раненько прийде.

— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.

— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?

Тоді їй мати усе й розказали. Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

— Годі! Що се ви!

— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.

— Як пороблено? Хто йому поробив?

— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. — Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина. Слухайте ж усього горя мого!

— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна. Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова хапає. така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна. Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його.

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:

— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів. А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що, — сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі. Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається. Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив. Дала вона якесь дання йому, — якісь чари зачарувала.

Я, моя матінко, ріки сліз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, — а далі сам схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів — дівчина не хоче. Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподіяно так було: з другим парубком дівчина повінчалася. А тая безбожниця йому, під вікном нашим стоячи, вигукнула: «Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!» І з реготом пішла собі — у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а він, як дитина, плаче. Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася — не схотіла жити там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити і знов у Хмелинці вкинулася. Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на його головою. Я усе спродала своє, і селитьбу, і товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї. І бог мені допомагав: Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, — колись він у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав. Я вже долі йому сподівалася, — сподівалася, що старий ваш таки змилується — коли Яків: «Не хочу женитись! Не буду!» Я плачу, я питаю, я падаю: «Не хочу!» І прочула я, що в неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав. Він і поїхав. Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала — він не слухає, він для неї і матір стару, і самого себе забуває. Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене і мій Яків поміж іншими. Я вже хотіла додому та до вас, усе лихо сказати, — коли Яків до мене прийшов та й впав на лаві. Що таке?. А се вчора ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти — і він слухав мене. Думали — як вашого старого вблагаємо, так і весілля буде. Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бідолаці!

І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я — за Катрею.

— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: —Та куди ж ідеш, Катре?

— Не знаю. куди-небудь дальш від хати. Так от чого він такої пісні співав! От чого він смутував! Він не мене любив — її.

— То було, та вже тепер пройшло — і ти не думай. Добре, що обміркувався він, — збач йому: нема того древа, щоб птиця не сідала!

— Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!

— Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, — нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить.

Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:

— Ти мені не згадуй його на ім’я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревні її слова перехопили. Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала — не чула.

Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою горюють удвійзі.

— Я не піду за вашого сина, — промовила голосно Катря.

— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася й мати.

— Не піду за вашого сина, — ще голосніш говорить Катря, — не хочу. Хоть і батько даватиме — не піду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.

— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: «бурлакуй довіку!»

Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тільки сказала: «така вже доля!», — ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж іздригнулася) та й пішла собі додому горюючи.

Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обміркувалася.

— І добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася. перейде туга, знайдеш собі до пари. — та й хотіла її пожалувати.

Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає — у нас в хаті ридання голосне, та гірке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати або я ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузі сили — і тужить вона знову, і ридає, і побивається.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций