Бережний Василь Павлович Селенітка — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 8 апреля 2016



Знайдено скам’янілі рештки дерев — ну й що? Життя було і є скрізь. Скафандр відділяв її від цікавих поглядів, а після професорового зауваження навіть Гена не надокучав їй розмовами. Тільки інколи кине слівце–друге, та й то по роботі. Годинами Ярина спокійно, неквапно відгортала чорний, як рушничний порох, пісок і думала про своє. Того вечора, коли батькам уже ніяк було відмагатися, вона взнала нарешті свою таємницю. Земля для неї — заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагітність, і на дитині позначились фізичні параметри Місяця: у шість разів менше тяжіння, майже нульове магнітне поле. Медичний висновок суворий і невблаганний: серцево-судинна система не витримає ні короткочасного перевантаження під час посадки на Землю, ні перебування на її поверхні…

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотіла: «Це я відібрала в тебе Землю… я прирекла тебе…» Навіть коли вона мовчала і тільки важко дихала, Ярина сприймала її болісні думки і щемливі жалі. З тих пір вони з мамою зблизились і подружили якось по-новому, інакше, ніж до того. Чи, може, Ярині так тільки здавалось тому, що відчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. «Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рідну планету, — сказала, винувато усміхаючись. — Адже ти на Місяці — первісток».

Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправді ж Ярині тепер ще дужче кортіло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зелені трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства… Невже їй ніколи, до самої смерті, не вдасться вирватись з оцієї великої в’язниці?

Ярина аж голову підвела, та побачила тільки високі краї розкопу, а над ними — чорне, покраплене зорями, небо. Землі звідси не видно було — затуляла стрімка скеля. Дівчина зітхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щіточкою. Це був не зовсім правильний куб з довжиною ребра не більше 25-ти сантиметрів. На одній із граней камінь мав лійкоподібну виїмку.

Ярина підвелася й віднесла знахідку професорові, який працював у другому кінці розкопу. Поклавши скребок і щіточку, він деякий час мовчки розглядав камінь, особливо заглибнику.

— Слухайте… — нарешті урвав мовчанку. — Та це, здається… Де саме лежала ця річ? Покажіть.

Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрі, він потупав за Яриною.

— Ось тут, — показала дівчина ямку, напівзасипану лискучим порохом. — А що?

— Це… така знахідка…

Їх оточила вся різномовна група археологів, і, за винятком одного скептика, всі схилялись до тієї думки, що цей камінь оброблений розумною рукою, що він, певне, призначався для добування вогню!

— Вітаю вас! — вигукував Геннадій. — Епохально!

Ярині було трохи ніяково, але захоплення цей камінь у неї не викликав. Ну, знахідка, може, навіть цінна, якщо зважити, що це ж на Місяці…

На Яринину ділянку професор поставив ще трьох чоловік, серед них Геннадія, та як вони не старались — нічого не знайшли. А Ярина протягом кількох годин відкопала ще кілька дрібних камінчиків, у яких вчене око професора розгледіло наконечники стріл.

— Та їй сама Селена допомагає! — жартував Геннадій. — Недаремно ж вона — Селенітка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як ніхто, а чому у вас очі сумні?

Після роботи він запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без ніяких ларингофонів, своїм природним голосом.

Тут, у світлих залах, наповнених свіжим повітрям, люди відчували себе вільно, розковано, хоч і перебували в надрах масивної гори.

Геннадій був у піднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч інколи й грубуватими жартами. Та розсмішити Ярину йому не вдавалось — крижинки суму не танули в її очах.

«Така гарна дівчина, а засмучена… — думав юнак, навіть не підозрюючи, що вона чує його думки. Та й ніхто ще не знав про цю її здатність. — Невже безнадійно закохана? А кого вона тут покохала? Хіба є хтось кращий за мене?»

Ярина усміхнулась, і він по-змовницькому стиснув їй лікоть.

Ішли під руку анфіладами кімнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула і його думки:

«І що в ній такого… Тонкий стан, гарні ноги… Очі зеленкуваті… Синє волосся — як небо над Землею літнього вечора. Красива. А що таке краса… Пропорції тіла… Ет, вигадка, уява. Хитрість природи. Інстинкт самозбереження, продовження роду… А то вчадієш, і — краса, поезія, кохання… Але ж це хвилює… Таки поезія… От якби поцілувати… Дяка природі за таку хитрість… Ні, вона таки незвичайна дівчина. Щось таємниче, неземне… справді неземне… Селенітка… Місяць поставив свій карб… Яке лице… Пройтися б з нею по Хрещатику… Хлопці в’язи собі позвертали б, озираючись…»

Ярина зніяковіла, розгубилась і випалила:

— А гарно в Києві… на Хрещатику?

Запитання було таке несподіване, що Геннадій аж здригнувся.

— Там казково! — вигукнув і подумав: «Ти диви… її думки співзвучні моїм. Це здорово…» Уголос почав розказувати про центральну магістраль Києва:

— Якби ви знали, як там гарно увечері. І що цікаво — довжелезний проспект освітлюється кишеньковим ліхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всіяна кришталевими кульками. Це — справжнє чудо освітлювального мистецтва. У ній сяє одна-однісінька лампочка на шість ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безліч світильників і кожен дає міріади відтінків. Фестиваль кольорів!

Ярина зітхнула:

— Це важко й уявити…

— А хочете погуляти по Хрещатику?

Дівчина одразу спохмурніла, і знову в її очах спливли крижинки суму.

— Не треба про це…

Геннадій лише плечима знизав — не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: «Мабуть, батьки суворі, не пускають саму на Землю, та якби вона схотіла… Ну, як її умовити?»

Яринині губи скривилися в гірку посмішку. Чудний цей Гена. Умовити… Та вона б…

Зупинилися біля оголошень.

— Погляньте, Ярино, — Геннадій кивнув на табло, — чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?

Перед ними сяяли рядки, то збігаючись у зелене коло, то шикуючись у прямі червоні лінії:

Чи ви знайомі з Мельпоменою?

Записуйтесь у драмгурток!

Відеофон № 21.

— Ну, то що, Ярино, зіграємо Ромео і Джульєтту?

Він очікувально, майже благально подивився в її великі очі, опушені густими чорними віями, і гарячково думав: «Хоча б згодилась… треба, треба, щоб згодилась. а чому б і ні… тоді у вільний час…»

— А це — ідея, — усміхнулась Ярина. — Тільки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта…

— Та ви… Ось побачите, Ярино!

Зазвучала тиха, ніжна мелодія. Геннадій зупинився, приготувавшись зробити перше «па», Ярина поклала руку йому на плече — і попливли, полинули в танці.

«Познайомитися з її мамою, обов’язково, — думав Геннадій. — Екскурсія на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них…»

Ярині було дуже ніяково: наче підслухувала. Чи попередити? Це його відштовхне… Сказала:

— Може ви, Геннадію, завітаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками…

— Охоче! — вигукнув юнак і одразу подумав: «Ох, і здорово! Як збігаються наші наміри!»

Посмішка знову освітила їй лице, і він ледве стримався, щоб не підхопити дівчину на руки. III

Яринину маму в Лунополісі знали, звичайно, всі. Спочатку як лікарку, а потім як матір першої дитини на Місяці. І не лише знали, а й поважали. Деякі жінки навіть заздрили її популярності. Отож, ковзнувши оком по Карточці польоту, черговий космодрому приязно сказав:

— Ви помолодшали, доктор!

— Дякую за комплімент.

Пасажирка, схиливши голову, поспішливо пройшла до шлюзу.

— Щасливого польоту! — гукнув навздогінці черговий, та вона не обернулась, бо вслід ішли інші пасажири, а надто поспішав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руці. До старту лишалися лічені хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського відділення наглухо закрився, у шлюзі замигала зелена лампочка, і черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволі склалася в гармошку і разом з кабіною чергового в’їхала в тунель. Тепер лише на телеекрані можна було бачити, що робиться, назовні, за сталевим щитом.

Навколо ракети заклубочилась біла хмара, і сигароподібна машина, зблискуючи на сонці, легко пішла в темно-оксамитове небо Місяця.

Саме в цей час до кабіни чергового підбіг високий чоловік у сірому спортивному костюмі. Певне, дуже поспішав, бо захекався, а на чолі виступили крапельки поту.

— Хотіли щось передати дружині? — співчутливо спитав черговий. — На жаль…

Чоловік і сам уже побачив, що спізнився.

— Ех… — махнув рукою і, нічого не сказавши, побрів назад.

На пероні електрички на нього чекала дружина.

— Це чортзна-що! — процідив сердито. — Ну, як ти могла?

Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемніло від тривоги.

— Ти розумієш, що накоїла?

Чоловік окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх і мовчала.

Нарешті підійшов вагон, і вони поїхали.

А в цей час Ярина лежала в пасажирському салоні, умліваючи від радості й страху.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций