Жан-Поль Сартр Шляхи свободи: Том 2 - Відстрочення — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 6 апреля 2016



Ти маєш слушність: на весілля”. Віз, підстрибуючи, перетнув колії, за ним простувало двоє волів, гарних таких воликів. Проїхали й інші вози, вона дивилася на них, притуливши долоню дашком над очима. Вона впізнала Моблана, Турню, Кошуа, ніхто не звертав на неї уваги, вони проїжджали, випроставшись на своїх возах, тримаючи свої батоги, неначе скептри, і скидалися на якихось лихих королів. Серце її стиснулося, й вона гукнула до них: “Це що, війна?” Та ніхто й словом до неї не обізвався. Вони знай собі їхали на своїх повозах, які підскакували і торохтіли на рейках, за ними з комічною статечністю крокували воли, ось вони один по одному зникли за поворотом, якусь мить вона ще стояла, притуливши долоню над очима, і дивилася на вранішнє сонце, автобус мчав як вихор, повертав, натужно гуркочучи, звертав на закрутах, вона думала про Жана Матра, свого нареченого, який служив у Ангулемі в саперному полку, повози знову вигулькнули, як мухи на білому шляху, приклеєні до схилу пагорба, автобус заїхав у тіснину поміж бурими скелями, він усе завертав і завертав, на кожному закруті араби падали одне на одного і патетичними голосами вигукували: “Ууух!” Жінка з запиналом раптом хутко схопилася, і з її вуст, прикритих білим мусліном, поллялася страшенна лайка; вона струсонула над головою грубими, мов стегна, руками з кругленькими тендітними п’ястями і фарбованими нігтями; врешті вона зірвала своє запинало, вихилилася з вікна і, стогнучи, почала блювати. “Ну от, - подумав П’єр, - вони виживуть нас ізвідси”. Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П’єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з “Казок Гофмана” на дерев’яному містку ресторану “Провансаль”. А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. “Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй”. Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п’ять - і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє… подумаєш! Матьє - це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п’ятої ранку. Шапен думав: “Такі гарні волики!” На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п’ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. “Ти що, з глузду з’їхав?” - поспитав його Сіменон. “Та набридло  плентатися, - відказав Шапен, - хочу хутчій добратися”. “Та ти ж замориш волів”, - сказав Сіменон. “Начхати мені вже”, - відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: “Гаття! Гаття!”, випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. “Ти що, вирішив перегони вчинити?” - поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: “Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!”, а Шапен подумав собі: “Та здохли б вони!” Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об’їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: “Що таке? Хто там стукає?”, і чийсь голос відказав: “Сьома година, ваша екселенціє”. На в’їзді до казарм стояла дерев’яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: “Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!” - “Ого! - сказав вартовий. - Ого! І звідки ви оце такі взялися?” - “Давай-но відчиняй”, - сказав Шапен, киваючи на перекладину. “Наказу немає, - мовив солдат. - Звідки ви оце взялися?” - “Кажу тобі, відчиняй”. З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. “А якого дідька вам тут треба?” - врешті поспитався він. ”Таж ми мобілізовані, - відказав Шапен. - Ми що, вже не треба вам у таку годину?” - “А в тебе є мобілі
заційна посвідка?” - поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: “А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки”. Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. “Ну й що? - сказав він. - Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу”. - “Кажу вам, що я мобілізований”, - сказав Шапен. - “Ти що, краще від мене знаєш?” - поспитався унтер. - “Авжеж, знаю, - розлючено відказав Шапен. - Я прочитав це на об’яві”. Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: “Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?” - “На об’яві? - перепитав унтер. - Поглянь, он твоя об’ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати”. Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об’яви. Дві кольорові: “Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська”, а третя звичайна: “Негайний призов деяких катеґорій запасу”. Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: “В нас не таку повісили”. Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. “Ні, - сказали вони, - це не наша об’ява”. “А звідки ви?” - поспитався унтер. “З Кревіллі”, - відказав Пуляй. “Я й не чув про нього, - сказав унтер, - та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта”. На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з’юрмилися жінки - вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: “Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок”.

Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. “От побачите, - сказала вона, - побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну”. Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам’ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. “Слухаюся”, - сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: “Слухаюся”. А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: “То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!” Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: “Що то таке? Що то таке?”, й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: “Нічого. Просто лейтенант переплутав об’яви!” Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: “Це дорого вам обійдеться”. Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об’ява: “Загальна мобілізація”. Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: “Я ж йому сказав передовсім зняти цю об’яву, а він навмисне залишив її наостанок”. Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об’яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм’є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: “Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би”. “Що робимо?” - спитався позаду Пуляй. “Зараз вирушати не можна, - відказав Шапен. - Треба, щоб худоба перепочила”. Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: “Послухай! А давай-но гайнемо?” - “Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?” - поспитався Шапен.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций