Гончар Олесь Терентійович Бригантина — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 3 апреля 2016


А вона. не прийшла. Втекла! Він не вірив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварію потрапила, під автобус абощо, мусили навіть до міліції вдатись, по лікарнях наводити довідки. Та марне. Зникла, щезла безслідно, кинула дитя, і ось він зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавній пов’язці чергового і лише зрідка в хвилини одвертості котромусь із найближчих товаришів виллє свій біль:

— Не розумію, чого вона втекла. Я ж їй сподобавсь. А що нова сім’я, то я нахлібником їм не був би — здатен уже сам заробити на себе, маю розряд.

Відчувається, що не має він до матері зла, а тільки болить йому за неї, гірко й соромно, що вона так вчинила. Краще б і не приїздила, щоб і не знали, що в нього мати є.

Цей, звичайно, втікати зі школи не буде. Він би ладен, щоб його й після восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев’ятий відкриють після педагогічних дискусій. А ось Швачко-білобровець, цей, як і Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечі, через три дні його, впійманого, привезли назад, і він тепер, знехотя порпаючись на розритій клумбі, переживаючи гіркоту й ганьбу поразки, при нагоді дає хлопцям цінні, як він вважає, поради.

— Головне, додому не тікай, — таємничим напівшепотом звертається він до Порфира, — бо евакуатор якраз додому найперше нагряне.

— А хто це — евакуатор?

— Той, що ловить нас, він у них у штаті, йому за це гроші платять! Преміальні має за кожну впійману душу!.

— Ну, я вже якби втік, то чорта з два їм у руки дався б, — каже Порфир, усміхаючись. — Знаю, де заховатись. Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу — от щоб я вчорашнього дня не побачив, — жартома клянеться він.

— І не забудь одежу змінити, —дораджує Швачко, — брови сажею натри, щоб нічим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всіх міліціях підуть.

Усе це на вус мотав Порфир, може, справді знадобиться, хоча він уже як вирветься звідси, то хай і сто Саламурів женуться — облизня вхоплять!

Наперед усе обметикував: де й першу ніч переночує (скоріш усього це буде в радгоспних теплицях), потім на лиманах промишлятиме, а там і кавуни зарябіють в степах, виногради наллються, — буде йому де пастись. Додому він і ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на їхню засаду. Та ще ж невідомо, як і мама зустріне.

Іноді, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, ніч не впавши, з очима червоними, замість радуватись, аж зашкварчить від люті й: з криком: «Чорним зроблю!»— мерщій хапається за дідусевого ременя з бляхою. Як усмажить тією бляхою раз і вдруге — довго потім носиш на задній частині мамину татуїровку. Отже, тікатиме будь-куди, тільки не додому. Хіба що з кучугур іноді підкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зігнувшись на ділянці серед очеретяних кулів, чаклує там над своїми «ізабеллами», виноградними немовлятами. Увечері вона деколи буває біля Палацу культури, аж звідси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовляє, сміється. І голос її мовби чути Порфирові: «Оце віддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!. Бо правду кажуть: малі діти спати не дають, а підросте, то не дасть і дихати. Спекалась нарешті — тепер і мені право-воля!»

В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретяній державі. Серед птахів і сам як птах. А коли закортить у кіно податись до радгоспного клубу — сажею себе розмалює, такі на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, ніякі дружинники не впізнають. І хлопці не викажуть, там не такі ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять. Ну, а прийде осінь, тоді видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконьєрів з дядьком Іваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припоні.

Увечері Порфир дає хлопцям спектакль: показує нафантазовані сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанські дружинники на чолі з самим доктором наук — директором наукової станції (здається, Кульбака й сам вірить, що таке було), як ловлять його, в’яжуть і під голосний плач усієї Комишанки відправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершується знову його відчайдушним рибальством. Тільки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самі вигуки та жестикуляції, оченята розблискотяться, товариство тільки й чує його енергійне, натхненне:

— Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть!

І як вершина всього:

— Смик — і є! Смик — і є!

Вилицювате обличчя його при цих «вжик» і «джик» розцвітає, грає кожним живчиком, очі, сяючи, стріляють сюди й туди — услід за рибиною, що вже ніби й тут, у карантинній, вистрибує з води, в ясну ніч при місяці з переплеском виграє. Вдесяте почують, як далеко пірнав, як по дну ходив та блешні курортникам відкушував, — тільки слухай і всьому цьому вір. Тарані він цілі кучугури за літо нав’ялить і насушить, є матері й сусідам, ще й знайомим із радгоспу та наукової станції перепадав від його щедрот, бо тепер навіть для докторів та кандидатів наук тараня — то головна пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчастини або на шифер, — мішок тарані не забудь прихопити, їдучи у відрядження, повернешся з перемогою.

— Не тараня, виходить, а таран? — розроджується дотепом Синьйор Помідор, і тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.

Нарешті настає той день — мусив же він колись настати! — коли на урочистій лінійці під музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кінець карантину! Бо заслужив, не захворів, не втік і правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвінко відкарбовує він перед колективом заповіді вихованця:

— Не вмієш — навчать, не хочеш — примусять!

— Безвідмовно слухайся вихователів, чергових по режиму і членів ради командирів! («Ох, скільки вас на нас!»— хотів би при цьому додати Порфир).

— Будь правдивим і чемним! (Це ще нічого.)

— Розпочату справу доводь до кінця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в таємниці.)

А насамкінець — його найулюбленіша з усіх заповідей:

— Не журись!

Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, — вся вишикувана братія аж веселішає.

Інше товариство буде відтепер у Порфира, і він сам стає ніби інший, мовби підростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його після карантину на третій поверх спального корпусу, куди раніш не мав права й ногою ступити. Ось виникає перед ним вікно велике, з піднятою фрамугою, — з такого півсвіту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-під руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича — вихователя, і мов очманілий кинувся до вікна, припав, просяяв, нагледівши там щось. Ніби в широкоекранному раптом відкрилась його очам якась екзотична краса, що від неї аж дух перехоплює. Уп’явшись у вікно, пив жадібним поглядом те, про що марив у сні, що тільки і можна побачити звідси, з горішнього поверху, — знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж він там диво вгледів, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захваті:

— Очерет!. XI

Отже, спатиме він тепер тут, на третьому поверсі, де квіти в кімнатах, фіранки на вікнах, мережива на подушечках — усе білосніжне, аж відлякує чистотою. Увечері перед сном туалет вечірній, маєш бігти з усіма в «ногомийку» (яке слово смішне!), помиєш ноги — рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця і для ніг окремий, персональний. І тоді вже далі тебе по команді передаватимуть. Тут весь час від когось до когось тебе передають, із рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усіх вас ще раз перелічити і аж тоді, повмиваних, перекупаних, обов’язково в лежачому стані передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смій, без неї до спальні, в оце накрохмалене, білосніжне царство не маєш права зайти.

Ну, а вікна так просто в небо, просто на волю, на Дніпро! Виявляється, школа міститься на виступі берега, що вдається аж в очерети, вода поблискує майже біля самого муру, видно між вербами шкільний причал, човен, ще не спущений, лежить на згірку догори дном, і — як мрія мрій! — потяглися понад затоном кудись у бік гирла очерети, похиливши торішні мітлиці. Хай прижухлі, вилинялі під негодами, але високі, густі, пішли й пішли в понизов’я, вільно й таємничо розкинувшись на весь простір і мовби єднаючи хлопця з його рідною Комишанкою.

Одначе:

— Марш в ногомийку!

Ногомийка та душові — це мов клуб, з усіх боків тут надивишся цих ангелочків. Хоч не такі вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Ті, що на лінійці їх бачив чепурненьких, підтягнутих, що командирів слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсім біжать наввипередки (бо для багатьох там куди цікавіше, аніж за партою), вони в ногомийці одразу дикішають, як тільки вихователь куди-небудь відвихнеться, так уже й чуєш:

— Ану відступись від крана, робот!

— А то що?

— По іклах хочеш? Як уріжу, то майстер не збере!

Двоє малюків теж завелися, мов півники:

— Не бризкайся, бо так і дзизну.

— Ану, дзизни!

— І дзизну!

І вже штурханина, борюкання, доки котрийсь із старших таки розборонить їх стусанами.

Старші, яким скоро випуск, поводяться стриманіше, вони змушені оглядатись на задні колеса, бо кому ж охота після спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, — вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутіший.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций