Андрухович Юрій Ігорович Московіада — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 1 апреля 2016


— Тут тепер майже всі є зібрані: Омелян Порфирович, Люба, Андрій… Ти всіх затримуєш, Отто! Ми ж так ніколи нічого путнього не збудуємо! Де ти зараз є?

— На одній зупинці, старий…

— На якій зупинці, де?

— Яке це має значення, Кириле? Головне, що я скоро буду!

— О’кей, добре. Ми чекаємо ще двадцять хвилин. Не більше.

— Навіть менше. Я буду швидше, ніж за двадцять хвилин.

— О’кей, чекаємо!

У слухавці короткі гудки. Так. Одну справу зроблено. Сідаєш до столу, бо Галя кивком показує тобі на склянку.

— Випий, — каже вона.

— Водка пйош — свінья лєтаєш, — виголошуєш давню узбецьку мудрість.

Горілка йде досить непогано. Тепер айне кляйне цігаретте — і шубовсь у ванну. І пішли вони всі. Тут тебе ніхто не знайде. Можна сидіти роками. Аж поки турки не відремонтують будинок. Аж поки не настане новий срібний вік.

— Що нового, Галю?

— Я вчора повернулася з Середньої Азії.

— І як успіхи?

— Кілька молодих еф. Недавно вилупилися. Десь так із півмісяця.

— А що ти робитимеш, коли ваша імперія розпадеться? Куди поїдеш за ефами? У Псковську область?

— Ти вже сто разів мене про це запитував, — кривиться вона.

— І сто разів я не чув твоєї відповіді. Чого ти п’єш?

— Настрій. Нічого не хочеться. Наливай ще. Це не остання пляшка.

— Як тобі Олдфілд?

— Я вирішила, що ти не повинен більше сюди приходити. І взагалі — я викреслюю тебе зі своїх списків. Купайся і провалюй геть.

— Обов’язково. До речі, мені все одно треба йти. Мушу в «Дитячому світі» купити подарунок для дітей своїх друзів. А діти моїх друзів — то мої діти.

— Не смішно.

— Я знаю, Галюню.

Бона закурює, нетвердо підводиться з-за столу і, похитуючись, добирається до вікна. Курить і дивиться у вікно. Під Майка Олдфілда.

— У тебе вже хтось є, Галю?

Маленька череп’яна ваза, знайома тобі ваза з підвіконня, без попередження летить у напрямі твоєї голови. Встигаєш ухилитись, як здібний боксер. З Галею це буває. Гарна була ваза. Ти прийшов, аби познущатися?

— Що за дурні питання? Звичайно! Я тільки тим і живу, що висмоктую з тебе кров…

Зелена разова запальничка пролітає поруч із твоїм вухом. Майк Олдфілд бавиться тамбурином і кастаньєтами. Наступною полетить, напевно, праска. Слід бути обережнішим у висловах — не надто хочеться дістати нею в скроню.

— Востаннє, коли ти був тут, ти повівся зі мною, наче з повією… Отримав своє — і пішов. Пропав на два тижні…

— Я писав роман у віршах, Галю.

— Писав! Ти міг би просто подзвонити. Я ж не тримаю тебе!… Вона таки забагато випила. І ця праска стоїть занадто близько

До неї. А вода у вапні, здається, вже набігла…

Так і є! Повна ванна чудової щедрої гарячої води, яку ти так любиш. З кімнати долітає її голос:

— Живи собі, як знаєш!… Будеш потім на своїй Україні розповідати, як мав тут одну кацапку дурну…

— І не одну, Галю, не одну, — відповідаєш уже роздягнутий, залазячи у ванну.

У кімнаті щось об щось розбивається. Але то не праска. Намагаєшся відгадати, що саме. Чорт забирай, як гупає у скронях. Чоло потягне градусів так на тридцять вісім. Навіть з лих(…)м, як кажуть твої знайомі російські письменники. Заплющити очі і думати про велике. Шкода тільки, що не прихопив сюди склянку з горілкою. Бо наші предки — славні козаченьки — горілкою будь-яку хворість виганяли. Горілкою й гарячими ваннами. Але в поході не пили. За це каралося киями. А ти сьогодні в поході й нажлуктався, мов паскуда. Київ йому, київ сучому синові!

Розплющуєш очі. Ось по трубі повзе змія. Мабуть, хоче] стрибнути до тебе у ванну. Але як вона зможе стрибнути? Для того аби стрибнути, потрібні сякі-такі ноги. А змії ніг не мають, за винятком мідянок. Вона не стрибнути хоче — ні, вона впасти хоче до тебе у ванну. Сповзе по трубі трохи нижче — і гаплик.

— Галю! — кличеш. Як у прірву.

— Галю, забери звідси змію!

П’яна, а все-таки злякалася. Прийшла і сіла на підлогу. Рукою бовтає у воді.

— Яка змія, що ти верзеш? — запитує так стомлено-стомлено.

— Он, бачиш, на трубі? Ефа! — Тобі робиться нестерпно смішно, аж умліваєш від реготу. — Ефа. Молода ефа! Он вона, сучара!… — тебе аж трусить від реготу.

— Це ізоляція, кретине, — каже вона так тихо-тихо і починає тебе цілувати.

Її розпатлане волосся лягло на воду. Вона обціловує твою голову, тільки голову, аж ти перестаєш реготати і починаєш дивуватися: хіба можна так любити чиюсь голову? Ну, добре там м’язи, стегна, грудну клітку, пахвину. Але голову? Щось подібне вже було сьогодні — гаряча вода, поцілунки. Головне — лежати сумирно й не рухатися, бо якщо вона зараз добереться до твоїх плечей і грудей, не уникнеш подряпин та укусів. Є в неї така особливість. Після побачень із нею ти завше ходив розмальований слідами її пристрасті, наче сердега, випущений з камери тортур, їй просто необхідно зустріти у цьому житті Доброго й ніжного мазохіста, без шкідливих звичок, матеріально забезпеченого, уважного в побуті. І вона буде щасливою. Обов’язково буде, ти віриш у це.

— Що там діється надворі? — запитуєш у перерві між поцілунками.

— Дощ, — відповідає вона і нарешті йде геть.

Ще трохи полежати — і в дорогу. Вода все одно вистигає, музика на касеті закінчується об’єднаним хором індіанців та конкістадорів, горілку вона доп’є самотужки, навіть якщо в неї де-небудь прихована ще одна пляшка. Мої хлопці гинуть заради горілки, а вона тут собі дозволяє кидатися пляшками об стіни!

Випускаєш воду в підземні світи. Вона втікає з глухим бурмотінням. Прощай, водо, я любив тебе, мов коханець, я провів тобою незлих півгодинки, до наступної зустрічі!

На підлозі лежить великий пухнастий рушник, принесений нею. Рівень води під тобою невблаганно падає, і ніщо тут уже не зарадить…

Але ти стоїш у ванні, а Галя вже знову поруч, вона навпроти і вона розгортає тебе, вона вигортає тебе з рушника, і нахиляється вперед, і притискає тебе спиною до кахлів стіни, і так зафіксовує, і сама руками впирається в кахлі, але ти трохи сповзаєш, уже майже готовий, і вона починає щось шукати вустами, і таки знаходить, аж ти заплющуєш очі. І стільки в усьому цьому пристрасті, але й ніжності, твердості, але й туги, і чуєш себе, як почувають, певно, ґвалтовані, зосереджуєшся тільки на відчуттях, на музиці, що завмирає в кімнаті, але якась усмішка блукає по тобі, і ти хочеш тільки любити, любити, любити, й хочеться заспівати осанну її вустам, бо вона вся — це вуста, це язик, це нагадує випробу поздовжньої флейти, ти прибуваєш, паче фонтан, і це триває майже вічність, бо каравели встигають повернутися, і з тебе вилітає голос, але й не тільки, ти переповнений, — І ти вибухаєш, бо, як і будь-яка інша вічність, так і ця — має свій кінець… Вона загортає тебе в рушник і мовчки виходить.

— Ну що, дограла касета? — запитуєш, повернувшися до кімнати вже одягнутим.

— Ти нікуди не підеш, — відповідає Галя. — Я пропоную, щоб ти нікуди не йшов. Ти справді маєш високу температуру. Я зараз приготую яєчню, а ти лягай. Тобі треба вилежати. Ти не можеш зараз нікуди йти — надворі дощ. Я не заважатиму тобі, ти просто поспиш. Я наллю тобі ще горілки, але ти мусиш обов’язково лягти, інакше горшка не подіє. Ти можеш преспокійно лишитися тут до завтра, бо тобі обов’язково треба відігрітися і зосереджено полежати. Завтра ж неділя. Ти будеш лежати сам. Я маю розкладачку, я буду поруч, просто я буду поруч, просто я буду подавати тобі те, що ти схочеш. Я можу принести з аптеки яких-небудь ліків. Ну не йди, добре?…

— Знаєш, Галю, після горілки, мабуть, не варто вживати ніяких ліків, — починаєш замислено, але вона перебиває:

— Ну добре, ліків не треба. Я не піду по них. Я пошукаю для тебе меду, молока…

— Та й, крім того, — продовжуєш, — я маю купу справ. Мушу бути ввечері у гуртожитку…

— Що, знову на два фронти? У гуртожитку! Уже домовився на сьогодні? Так?

— При чім тут це? Ти ж знаєш, я пишу роман у віршах…

— Я дам тобі папір, ручку. Пиши його тут. Я буду зовсім тихенька, нічим тобі не заважатиму. Ти ляжеш у теплу постіль І писатимеш хоч до ранку…

— Це неможливо, Галю. Це дуже тонкі речі, топкі матерії. Це справа мого життя. Я не можу тобі так просто це пояснити, але мушу піти. Словом, я піду, так?

— Ні! — кричить вона ошалілим голосом і кидається на тебе. Це стрибок сильної жінки, добре тренованої, добре п’яної. Ви падаєте на підлогу, на той мокрий невисихаючий плащ, в якому ти прийшов. Вона б’є тебе по обличчі — навідліг, товче тебе ліктями, дряпає. Вона вдарила тебе в підборіддя, аж ти прикусив язика, і це раптом додає тобі сили. Вивертаєшся з-під неї і, хоч вона ловить тебе за ногу, але все ж устигаєш копнути її по ребрах, а тоді знову падаєш, не втримавши рівноваг)’. Вона тягне тебе за светр, під светром тріщить сорочка, а вона нарешті знаходить твою незахищену ключицю і впивається в неї зубами. Тоді ти майже відрухово б’єш її коліном під груди, і вона на якийсь час втрачає віддих. Ти все-таки встигаєш підвестися і вдарити її ребром долоні по шиї. Але вона, підводячись, різко б’є тебе головою між ноги.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций