Етель Ліліан Войніч Овід — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 1 апреля 2016





Через кілька хвилин матрос повернувся, тримаючи щось у руках, але Артур у пітьмі не міг розгледіти.

-  Ну, давайте мені Гроші й годинник. Та швидше.

Користуючись пітьмою, Артур залишив собі кіль­к монет.

-  Дайте мені чого-небудь поїсти,- сказав він.- Я страшенно голодний.

-  Я приніс. Ось нате.- Матрос передав йому глек з водою, кілька твердих, як камінь, сухарів та шматок солонини.- Тепер слухайте. Коли завтра вранці сюди прийдуть митники, заховайтесь у цій порожній бочці. Сидіть тихо, як миша, аж поки вийдемо ь море. Я тоді скажу, коли можна буде вилізти. Стережіться, щоб вас не побачив капітан. Ну, все! Воду добре заховали? На добраніч.

Люк зачинився, і Артур, поставивши дорогоцінну воду в безпечне місце, виліз на бочку з олією і взявся за солонину й сухарі. Потім згорнувся клубком на брудній підлозі і вперше з часів дитинства ліг спати, не помолившись. Щури бігали навколо нього в пітьмі. Але ні їхній писк, ні гойдання корабля, ні огидний сморід олії, ні перспектива морської хвороби не зава­дил йому заснути. До всього цього йому було так само байдуже, як до розбитих знеславлених кумирів, яким він ще вчора поклонявся.



ЧАСТИНА  ДРУГА

Через 13 років



РОЗДІЛ  ПЕРШИЙ



Одного вечора в липні 1846 року в домі професора Фабріцці у Флоренції зібралося кілька  його  знайомих  обміркувати  план майбутньої політичної роботи.

Деякі з них належали до партії Мадзіні і твердо стояли за демократичну республіку й об’єднану Іта­лі. Інші були прихильники конституційної монархії та ліберали різних відтінків. Але в одному пункті па­нувал цілковита згода - усі були незадоволені. тос­кансько цензурою. І всіма шанований професор скликав ці збори, сподіваючись, що принаймні в цьо­м питанні представники різнодумних партій дійдуть згоди без особливих сперечань.

Минуло лише два тижні після оголошення славет­но амністії, яку папа Пій IX, вступивши на престол, дарував усім політичним злочинцям у Папській об­ласт, але хвиля ліберального ентузіазму вже проко­тилас по всій Італії. Навіть тосканський уряд був вражений цією гідною подиву подією. Професору Фабріцці й деяким іншим передовим флорентійцям здавалося, що настав слушний момент для сміливої спроби реформувати закон про пресу.

-  Звичайно, - сказав драматург Лега, коли з ним уперше заговорили на цю тему,- починати видання газети неможливо, поки не зміняться закони про пре­с.

Ми не випустимо жодного номера. Але й тепер уже можна протягти через цензуру кілька памфлетів,

1 Mадзіні - керівник організації “Молода Італія”.

І чим раніш ми візьмемося за це, тим швидше доб’ємося реформи.

Тепер він пояснював у кабінеті Фабріцці, яку, на його думку, лінію мусили проводити ліберальні письменники в даний момент.

-  Немає сумніву,- зауважив один із присутніх, сивий адвокат, трохи розтягуючи слова,- що цей мо­мен треба якось використати. Навряд чи ще трапить­с така добра нагода провести серйозні реформи. Але я щось не дуже вірю в користь памфлетів. Вони тіль­к роздратують і залякають уряд, замість схилити його на наш бік, як ми того хотіли б. А раз власті дивитимуться на нас, як на небезпечних агітаторів, нам нічого сподіватися від них допомоги.

-  Що ж тоді, по-вашому, треба робити? -  Подати петицію.

-  Великому герцогові?

-  Так. Просити в нього більшої свободи друку.

Чорнявий чоловік з гострим поглядом, що сидів

Коло вікна, сміючись повернувся до розмовників.

-  Багато ви доб’єтеся петиціями! Здається, спра­в Ренці2 повинна була 6 вилікувати вас од таких мрій.

-  Мені, як і вам, синьйоре, дуже прикро, що ми не змогли перешкодити видачі Ренці. Але в дійсно­ст,- я не хочу образити почуття декого,- я не можу не думати, що ми зазнали невдачі в цій справі через поспішність і нетерпеливість окремих членів нашої групи.

-  Так нерішуче діють тільки п’ємонтці,- різко перервав чорнявий чоловік.- Я не знаю, в чому по­ляга нетерпеливість” і поспішність. Чи не в цілій низці обережних петицій, що їх ми послали? Може, для Тоскани або П’ємонту це й поспішність, але в Неаполі міркують по-іншому.

-  На щастя,- зазначив п’ємонтець,- неаполітан­ськ поспішність властива тільки Неаполю.

-  Досить, синьйори: Неаполітанські звичаї хо­рош по-своєму, а п’ємонтські по-своєму; але тепер ми в Тоскані, а тосканський звичай - братися за справу.

1 Памфлет - вид політичної літератури - сатира або гост­р критика якого-небудь політичного діяча.

Ренці - вождь повстання, організованого в Ріміні (Пап­ськ область) у 1846 р., був виданий тосканським урядом папі.

- Ну, годі, годі, синьйори,- втрутився в супереч­к професор.- Отже, Грассіні висловлюється за пети­ці, а Галлі проти. А якої ви думки, докторе Рікардо?

-  Я не бачу ніякої шкоди від петиції і, коли Грассіні здумає подати її, охоче підпишуся. Тільки не думаю, щоб самими петиціями можна було багато зробити. Чому б нам не використати обидва спосо­б-і петицію і памфлет?

-  Та тому, що памфлети так настроять проти нас уряд, що він не захоче задовольнити петицію,- від Грассіні.

-  Він її-однаково не задовольнить.-Неаполіта­нец підвівся і підійшов до столу.- Синьйори, ви на неправильному шляху. Примиренська політика з уря­до нам нічого не дасть. Нам треба організувати на­родн повстання.

-  Це легше сказати, ніж зробити. З чого ви по­чнет?

-  Смішно питати таке у Галлі. Звичайно, він по­чн з того, що стукне цензора по голові.

-  Зовсім не з того,- рішуче запротестував Гал­л.- Ви думаєте, що коли людина народилася на півдні, то в неї немає інших аргументів, крім ножа?

-  Ну, а що ж ви пропонуєте? Тихше, синьйори. Галлі має якусь пропозицію.

Усі присутні, що групами сперечалися на різні теми, зібралися навколо столу.

Галлі заперечливо під руки.

-  Ні, синьйори, я нічого не пропоную, я хочу лише висловити одне міркування,- почав він.- Мені здається, що в усіх цих радощах з приводу поведінки нового папи криється велика практична небезпека. Багато хто думає, що коли він розпочав нову політи­к і дарував амністію, то всі ми, вся Італія, повинні кинутися йому в обійми і він поведе нас до землі обітованої. Я, звичайно, теж не менше, ніж усі, захоп­лююс поведінкою папи. Амністія - прекрасний вчи.

-  Якої честі удостоївся його святість! - глузливо зауважив Грассіні.

- Облиште, Грассіні. Дайте людині вислови­тис,-обірвав його Ріккардо.-І вічно ви гризетесь, як кіт з собакою. Галлі, ми вас слухаємо.

-  Я тільки ось що хотів сказати,- провадив Гал­л.- Безперечно, святий отець керується найкращими намірами, а от чи матиме він успіх у проведенні своїх реформ - це ще невідомо. Тепер усе йде гладенько, і, звісно, реакціонери принишкнуть на місяць або два, поки не вгамується хвилювання з приводу амністії.

Але без боротьби вони нізащо не випустять влади із своїх рук, і я певний, що не мине й половини зими, як знов не буде просвіту через єзуїтів, грегоріанців, санфедистів і всю цю зграю, яка обплутуватиме нас своїми інтригами і труїтиме кожного, кого не можна підкупити.

-  Це дуже можливо.

-  Ну, от бачите, нащо ж нам посилати смиренні петиції і чекати, поки Ламбруччіні 2 та його компанія переконають великого герцога віддати нас гуртом під опіку єзуїтів, накинувши ще кількох австрійських гу­сарі, щоб держати нас у покорі? Хіба не краще буде випередити їх і, скориставшись з їхньої тимчасової поразки, самим завдати першого удару?

-  Скажіть нам насамперед, чим ви пропонуєте бити?

-  Я пропоную розпочати організовану пропаганду й агітацію проти єзуїтів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций