Альберт Камю Сторонній — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 31 марта 2016



Я трохи здивувався: мені здавалося, що всій цій історії край, і прийшов я сюди, зовсім не думаючи про неї.

Тільки-но араб побачив мене, як тут же трохи підвівся і застромив руку до кишені. Я, певна річ, намацав у своїй куртці Раймонового револьвера. Тоді араб знову відкинувся назад, але не витягав руки з кишені. Я був від нього далеченько, кроків за десять. Повіки в нього були опущені, але я іноді помічав його погляд. Одначе частіше його обличчя, вся його постать розпливалися перед моїми очима в розпеченому повітрі. Гомін хвиль був ще лінивіший, тихший, ніж ополудні. Усе так само пряжило сонце, і все так само сяяв пісок. Ось уже дві години сонце не рухалося, дві години воно стояло на якорі в океані киплячого металу. На обрії проплив пароплавчик, я побачив цю чорну пляму лише краєм ока, бо не переставав стежити за арабом.

Я думав, що варто мені тільки повернутися, піти, і буде по всьому. Але ж позаду був вогненний пляж, тремтливе від спеки повітря. Я ступив до джерела кілька кроків. Араб не ворухнувся. Він був таки ще далеченько від мене. Може, тому, що на обличчя його падала тінь, здавалось, ніби він сміється. Я почекав. Сонце палило мені щоки, я відчував, як на бровах у мене збиралися краплі поту. Спекота була така сама, як у день похорону мами, і так само, як тоді, у мене боліла голова, надто чоло, жили на ньому понабрякали, і в них бухала кров. Я більше не міг стерпіти спеку і рушив уперед. Я знав, що це глупство, що я не сховаюся від сонця, ступивши один крок. Але я ступив крок, лише один крок. І тоді араб, не підводячись, витяг ножа й показав його мені. Сонце сяйнуло на криці, і мене ніби вдарили в чоло довгим гострим лезом. У цю саму мить краплі поту, що зібралися на бровах, раптом потекли на повіки, і очі мені затулив теплий густий серпанок, сліпуча завіса із сліз і солі. Я відчував лише, як б’ють у мене в лобі цимбали сонця, а десь попереду ніж прискає блискучим променем. Він палив мені вії, впинався в зіниці, і очам було так боляче. Все раптом захиталося. Над морем пронісся важкий гарячий подих. Як ніби розверзлося небо і линув вогненний дощ. Я весь підібрався, вихопив револьвер, відчув опуклість полірованого руків’я. Гачок зрушив, і раптом пролунав сухий і оглушливий звук пострілу. Я струсив краплі поту і сяйво сонця. Одразу де й ділася рівновага дня, незвичайна тиша пляжу, де щойно мені було так добре. Тоді я вистрілив ще чотири рази в нерухоме тіло, і кулі вганялись у нього зовсім непомітно. Я ніби постукав чотирма короткими ударами у двері лиха.

Частина друга І

Одразу ж по арешті мене кілька разів допитували. Але йшлося лише про встановлення особи. На першому допиті (в жандармерії) моя справа, здається, нікого не цікавила. Зате через тиждень слідчий дивився на мене уже з цікавістю. Але на початку він ставив лише звичайні запитання: ім’я, адреса, фах, дата й місце народження. Потім поцікавився, чи запросив я адвоката.

Я відповів, що ні, не запрошував, і запитав, хіба необхідно брати собі адвоката?

- Чому ви запитуєте? - здивувався він. Я відповів, що вважаю свою справу дуже простою. Він посміхнувся і зауважив:

- Це ваша думка. Проте існує закон. Якщо ви не запросите адвоката, ми самі призначимо.

Мені здалося дуже зручним, що правосуддя дбає і про такі дрібниці. Я так і сказав слідчому. Він погодився зі мною і

Зауважив наприкінці, що закон про судочинство добре

Продуманий.

Спочатку я якось не ставився до слідчого поважно. Він говорив зі мною в кімнаті, де все було позапинано - і вікна і двері. Горіла лише лампа на письмовому столі й освітлювала крісло, в яке він мене посадив; сам же він залишався в затінку. Про такі прийомчики я вже читав у книжках, і все це здавалося мені грою. А після нашої розмови я пильно подивився на слідчого й побачив, що в нього тонкі риси обличчя, глибоко посаджені блакитні очі, високий зріст, довгі сивуваті вуса і шапка сивого, майже білого волосся. Він здався мені чоловіком вельми розумним і приємним, хоча страждав на нервовий тик - кутик рота у нього посіпувався.

Прощаючись, я мало не подав йому руки, але вчасно згадав, що я вбивця.

 

Назавтра прийшов до мене у в’язницю адвокат. Маленький і кругленький, ще молодий, з дбайливо пригладженим чубом. Незважаючи на спеку (я був у сорочці з закасаними рукавами), він мав на собі темний костюм, крахмальний комірець і якусь химерну краватку в широку чорну й білу смужку. Він поклав мені на ліжко портфель, який носив під пахвою, відрекомендувався і сказав, що вивчив матеріали до моєї справи. Дуже складна справа, але він сподівається на щасливий кінець, якщо я на нього покладуся. Я подякував, а він сказав:

- Ну що ж, почнімо з головного.

Він сів на ліжко і заявив, що збирав дані про моє особисте життя. З’ясувалося, що моя мати недавно померла в притулку. Тоді послано запит у Маренго. Слідство встановило, що я виявив черствість у день маминого похорону.

- Ви, звісно, розумієте,- мовив адвокат,- мені незручно про це вас розпитувати. Але це дуже важлива обставина. Вона буде вагомим доказом для обвинувачення, якщо я нічого не зможу відповісти.

Адвокат хотів, щоб я йому допоміг. Він спитав, чи було мені того дня важко на душі. Запитання вельми мене здивувало, мені самому, наприклад, було б дуже незручно запитувати кого-небудь про такі речі. Одначе я відповів, що відвик копирсатися у своїй душі і мені важко відповісти на це запитання. Звісно, я любив маму, але це нічого не означає. Всі здорові люди бажали смерті тим, кого вони люблять. Тут адвокат мене урвав і начебто дуже занепокоївся. Він узяв з мене слово, що я цього не скажу ні на суді, ні у слідчого. А проте я йому пояснив, що я од природи влаштований так, що фізичні мої потреби часто не відповідають моїм почуттям. Того дня, як ховали неню, я був дуже зморений і страшенно хотів спати. Тому погано тямив, що діється. Одначе можу сказати Напевне, що я волів би, щоб мама не померла.

Адвоката явно не вдовольнили мої слова, він вирік: “Цього не досить”. І задумався. Потім запитав, чи можу я сказати, що того дня я притлумлював у душі свої природні синівські почуття. Я відповів:

- Ні, не можу, це було б брехнею.

Він якось дивно, певне, з огидою глипнув на мене і злостиво зауважив, що, в кожному разі, директор і персонал притулку будуть викликані на суд як свідки, і їхні свідчення можуть вилізти мені боком. Я заперечив, що все це моєї справи не стосується, а він у відповідь сказав лише, що, очевидно, я ніколи не бував під судом.

Пішов він невдоволення. Мені хотілося затримати його й пояснити, що я був би радий, коли б він поставився до мене зичливо і не тому, щоб краще мене боронив, а просто так, по-людському. Головне ж я бачив, що він попав у скруту через мене. Він не міг мене зрозуміти і тому сердився. А в мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий, як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки.

Невдовзі мене знов повели на допит. Йшла третя година дня. Кабінет слідчого заливало сонце, тюлеві шторки ледь-ледь пом’якшували надто яскраве світло. Панувала задуха. Слідчий запросив мене сісти і вельми ввічливо сказав, що “через непередбачені обставини” мій оборонець не міг сьогодні прийти. Але я маю право не відповідати слідчому за відсутності адвоката, дочекатися, коли він зможе бути присутнім на допиті. Я сказав, що ладен відповідати і без адвоката. Слідчий натиснув на столі якусь кнопку. Прийшов молодий секретар суду і сів зі своєю машинкою майже за плечима в мене.

Ми зі слідчим вмостилися зручніше. Допит почався.

Насамперед слідчий сказав, що, на думку всіх, я відлюдкуватий і мовчазний на вдачу, а як я вважаю сам? Я відповів:

- У мене ніколи не буває нічого цікавого. Ось я й мовчу. Він усміхнувся, як при першій нашій зустрічі, визнав таку причину суттєвою і сказав:

- Зрештою, це не має ніякого значення.

Потім пильно глянув на мене і, рвучко випроставшись, сказав скоромовкою:

- Мене цікавите ви самі.

Я не дуже втямив, що він, власне, має на гадці, і промовчав.

- Є дещо в вашому вчинку, чого я не можу збагнути. Я сподіваюся, ви мені допоможете розібратися.

Я сказав, що все було дуже просто. І він попросив мене докладно змалювати, як минув той день. Я повторив усе, що вже розповідав йому: Раймон, пляж, купання, сутичка, знову пляж, джерело, сонце і п’ять пострілів із револьвера. Після кожної фрази він усе примовляв: “Так! Такі” Коли я дійшов до розпростертого на землі тіла, він теж притакнув: “Так! Так!” Мені набридло товкти одне й те саме. Далебі, я, здається, ніколи стільки не балакав.

Помовчавши, він підвівся і сказав, що хоче мені допомогти, що я його зацікавив і з Божою поміччю він дещо зробить для мене. Але попередньо він хоче поставити мені кілька запитань. І зразу ж навпростець запитав, чи любив Я маму. Я відповів:

- Так, як усі.

Секретар, що досі без упину клацав на машинці, тут, либонь, збився і вдарив не по тій клавіші, і йому довелося відвести каретку назад.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций