Роберт-Льюіс Стівенсон Клуб самогубців — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 31 марта 2016



- А мені він не дуже сподобався.



- Е, просто ви ще не знаєте його, - відказав містер Мальтус. - То великий веселун! А який оповідач! Який цинік! Він знає життя до тонкощів, і, між нами кажучи, другого такого негідника й паскудника в усьому християнському світі нема.



-1 він теж тут постійний член, - спитав полковник, - як оце ви, коли дозволите вас так називати?



- Він справді постійний член, але в зовсім іншому розумінні, ніж я, - відказав містер Мальтус. - Мене поки що вельми ласкаво щадять, але врешті я муситиму піти тою ж стежкою, що й усі. А він ніколи не бере участі в грі. Він тасує карти, роздає їх і виконує всі доконечні приготування. Цей чоловік, містере Гамерсміт, - сама втілена винахідливість. Уже три роки він провадить у Лондоні свою корисну і, я сказав би, мистецьку справу, - і ні разу навіть тіні підозри ні в кого не виникло. Сам я гадаю, що він справжній геній. Ви, напевне, пам’ятаєте оту пригоду, що наробила галасу півроку тому, коли якогось чоловіка ненароком отруїли в аптеці? То була одна з його найскромніших, найбуденніших ідей, але, знов же, яка проста! І яка надійна



- Ви мене приголомшили, - сказав полковник. - Невже той нещасний чоловік був… - він мало не сказав “жертвою”, але вчасно похопився й ужив іншого слова: - Членом цього клубу?



В тому ж зблискові думки йому дійшло до свідомості, що сам Мальтус говорить аж ніяк не тоном людини, яка прагне вмерти. І він квапливо додав:



- А втім, розумію: я ще темний. Ви сказали, що він тасує й роздає. Але поясніть, будь ласка, навіщо? До того ж вам, як я бачу, не дуже хочеться помирати, і мушу признатися, що я не розумію, навіщо вам узагалі сюди приходити.



- Це ви слушно сказали, що ви ще темний, - відповів містер Мальтус трохи жвавіше.- Бачите, шановний добродію, цей клуб - храм сп’яніння. Якби моє здоров’я могло витримувати таке збудження частіше, то, будьте певні, я й приходив би сюди частіше. Я мушу мобілізувати все своє почуття обов’язку, прищеплене тривалим нездоров’ям і додержуванням суворого режиму, щоб утриматись від надмірностей у цій, можна сказати, останній моїй насолоді. А насолоди я перепробував усі, добродію, - провадив він, поклавши руку на плече Ґеральдінові, - всі без винятку - і [185] можу запевнити вас словом честі, що нема серед них жодної не перехваленої безсоромно й брехливо. Люди шаліють через кохання. Так ось, я не вірю, що кохання-це сильна пристрасть. Ось страх - це справді сильна пристрасть, і треба шаліти зі страху, коли ви хочете зазнати найгострішої втіхи в житті. Заздріть мені - заздріть мені, добродію, - захихотів він, - бо я боягуз!



Геральдін насилу стримався, щоб не відсахнутися з огидою від цього мерзенного слизняка; але він таки опанував себе й почав розпитувати далі:



- А як же ви, сер, так уміло затягуєте цю насолоду? І в чому тут елемент випадковості?



-Треба розповісти вам, як вибирають жертву для кожного вечора, - відказав містер Мальтус, - і не тільки жертву, а й ще одного члена, який має стати знаряддям у руках клубу і найвищим жерцем Смерті для цієї нагоди.



- Господи! - вигукнув полковник. - То вони вбивають один одного?



- Таким способом усувається необхідність самогубства, - кивнув головою Мальтус.



- Сили небесні! - заволав полковник. -1 це кожен з нас… і ви… і я… і сам… тобто я хочу сказати-мій приятель… кожен з нас може бути цього вечора обраний на вбивцю свого ближнього і Його безсмертної душі? Невже таке можливе серед людей, народжених жінками? О, яка ганьба! Яка несвітська ганьба!



Пойнятий жахом і відразою, він трохи не схопився на ноги, та раптом зустрівся очима з князем. Той, насуплений, пильно й сердито дивився на нього через усю кімнату. І до полковника вмить вернулося самовладання.



- Та врешті, - додав він, - чом би й ні? А оскільки ви кажете, ніби це гра цікава, тож попливемо, куди вітер віє, - я вступаю до клубу!



Містера Мальтуса надзвичайно потішили полковникові подив і відраза. Він пишався своєю зіпсутістю, і йому приємно було бачити, як інша людина піддається шляхетному порухові, тоді як він сам у своїй остаточній розтлінності почуває себе вищим за такі емоції.





- Тепер ви, після першої миттєвої розгубленості, вже спроможні оцінити всі принади нашого товариства, - сказав він. - Ви вже бачите, що воно сполучає в собі хвилювання картярського стола, дуелі й римського цирку. Погани вміли жити, і я щиро подивляю витонченість їхнього розуму; але досягти оцієї крайності, оцієї квінтесенції, оцього абсолюту гостроти судилося тільки християнській країні. Ви зрозумієте, [186] які прісні стають усі інші насолоди для людини, що скуштувала цієї єдиної. Та гра, в яку ми граємо, - провадив він, - надзвичайно проста. Повна колода… але я розумію, що ви волієте побачити все в натурі. Будьте ласкаві, подайте мені руку. Адже я, на жаль, паралізований.



І справді, саме коли містер Мальтус починав свою розповідь, розчинилися ще одні стулчасті двері, і весь клуб досить поквапно кинувсь переходити до суміжної кімнати. Вона була цілком подібна до курильні, тільки обставлена трохи інакше. Середину займав довгий, покритий зеленим сукном стіл, за яким сидів голова клубу й вельми старанно тасував колоду карт. Навіть спираючись на ціпок та полковникову руку, містер Мальтус пересувався з таким зусиллям, що всі вже повсідалися, поки ці двоє, а з ними й князь, що дожидав їх, теж увійшли до кімнати; і тому вони троє сіли один поряд одного за найдальший кінець столу.



- Це повна колода - з п’ятдесяти двох карт, - шепнув містер Мальтус. - Пильнуйте винового туза, що є знаком смерті, і жирового, що визначає виконавця на цей вечір. О, щаслива, щаслива молодь! - додав він. - Ви маєте здорові очі й можете стежити за грою. Гай-гай! Я не можу через увесь стіл відрізнити туза від двійки.



І заходився чіпляти на носа другу пару окулярів.



- Я ж хочу бодай за виразом облич стежити, - пояснив він.



Полковник хутенько переказав князеві все, що дізнався від почесного члена, і про той жахливий вибір, що лежав перед ними. Князь відчув смертельний холод, серце йому стислося; він насилу ковтнув слину й поглянув на боки, наче приголомшений.



- Один сміливий ривок, - шепнув йому полковник, - і ми ще можемо вирватись.



Ці слова вернули князеві самовладання.



- Тихо! - сказав він. - Треба грати, як джентльмени, при будь-якій ставці, хоч би якій великій.



І озирнувся довкола себе, вже знову незворушний зовні, хоч його серце важко гупало, а в грудях відчувався неприємний жар. Усі члени клубу сиділи дуже тихо й насторожено; всі були бліді, але найблідіший - містер Мальтус. У того аж очі вирячились і голова мимовільно сіпалася вперед-назад. Руки раз по раз піднімалися до уст, то одна, то друга - і затискали тремтячі землисті губи. Ясно було, що почесний член тішився своїм членством на вельми тяжких умовах.



- Увага, панове! - оголосив голова.



І почав неквапно роздавати карти круг столу, зліва направо, [187] зупиняючись, поки той, хто одержав карту, відкриє м. Майже



Кожен трохи вагався це робити; а часом видно було, як гравцеві пальці кілька разів пробують і не можуть ухопити гладенького картонного прямокутничка. Князева черга помалу наближалась, і він відчував, як у ньому наростає хвилювання й уже забиває йому дух. Але він мав у натурі чимало від азартного гравця, тому майже з подивом відзначив, що в цих почуттях є і якась насолода. Йому припала жирова дев’ятка; винову трійку здано Ґеральдінові; а містерові Мальтусові дісталась чирвова краля, і він мимохіть аж схлипнув із полегкості. Майже зразу по ньому той молодик, що привів їх сюди, одержав жирового туза й заціпенів з жаху, неспроможний випустити карту з рук: адже він прийшов сюди, щоб його вбили, а не щоб убити когось, і великодушний князь так перейнявся співчуттям до нього, що майже забув про небезпеку, яка нависла над ним самим та його супутником.



Ось уже всі одержали по карті, а смертельна ще не випала нікому. Гравці аж дух затамували, тільки час від часу хапали ротом повітря. Князь одержав ще одну жирову карту, Ґеральдін - дзвінкову, та коли висвітив свою карту містер Мальтус, із його уст вирвався жахливий звук, наче там щось зламалося. Він підхопився зі стільця і знову сів, наче зовсім не паралізований. Карта була - виновий туз. Почесний член надто часто шукав насолоди у своїх страхах.



Розмова урвалась майже зразу. Скуті пози гравців розслабилися, вони почали підводитися з-за столу та по двоє - по троє вертатись до курильні. І олова підняв руки, потягся й позіхнув, ніби людина, що скінчила свої денні труди. Тільки містер Мальтус усе сидів на місці, зіперши голову на руки, а руки на стіл, п’яний і нерухомий - зовсім прибита людина.



Князь і Ґеральдін відразу подалися геть. У холодному нічному повітрі їхній жах перед тим, чому вони стали свідками, ще посилився.



- Лихо! - вигукнув князь. - Скувати себе присягою в такому ділі! Дозволити оцю гуртову торгівлю смертю, щоб вона відбувалася безкарно, та ще й із зиском! Якби я міг зректися своєї обіцянки!



- Для вашої високості це неможлива річ, - відказав полковник, - бо ваша честь - це честь Богемії.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций