Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 27 марта 2016



Померлого вже не скресиш, а живому треба ворушити вусами.

Местиша знову дививсь у вікно, не слухаючи двоюрідного брата. Малюк Флелаф і досі ганяв шестипалого велетня в сідлі, і той покірливо чалапав рачки розгрузлим дворищем. Але тепер до них приєднався довгань Карл. який штрикав Муромця рожном оскіпа по сідницях. Флелаф став вимагати від юнака, щоб той іржав і ставав дибки.

Тим часом Блуд, схилившись дядькові над саме вухо, шепотів:

— Найняти отруйника. Я не нижчого роду, аніж він, — Блуд кивнув у бік Местиші, — але я не дошукуюся київського стола, тож слухай: жменя срібла та золота не дорожча за його живіт. Треба лише знайти в Іскоростені підхожу на те людину.

Світлий князь глянув на сина й згідливо кивнув. Местиша навіть не дослухався. ТОГО-ТАКИ БЕРЕЗІЛЯ

В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Була неділя, Вадим щойно повернувся з гридніх стаєнь і порав своїх волів. Сонце вже давно сховалося за Київською горою, на яр Гончарівки спадала ніч, небо всипали перші найбільші зорі, а над Почайною став тонесенький молодик. Сьогодні вродився, з почуттям незбагненної втіхи сам собі проказав Вадим, налапав пальцями ладанку на грудях і вимовив необхідні слова заклинання: «Василя, Василя, діжу місила, діжа росла, росла, за ніч виросла, а сконає ніч — Василю в піч!»

Вадим зроду не задумувався, чому молодик місить діжу й чому його прозвано Василею. Але незрозумілі слова заклинання викликали в його душі радісне почуття. Сьогодні Флелаф теж збиткував з нього, а при виді молодого місяця Вадим усе те забув. Напоївши волів і кинувши їм соломи, він пішов до дровітні й заходився ламати осикові дрючки: брав обіруч і переламував об коліно, хоч дрючки були завтовшки як добра нога.

Й коли отак навправлявся досхочу й склав наламані цурпалки в купу, небо перетнув ясний довгий оскіп.

Вадим спершу нічого не второпав. Щойно складена купа дров бабахнула й зайнялась — аж земля здвигнулась під Вадимовими ногами. Він упав навколішки й забелькотів: «Свят, свят, свят!.» А купа горіла й горіла, й Вадим зачаровано дивився на полум’я й не міг одвести очей.

Невдовзі підбіг Ратко з жоною Янкою та батько, потім збіглися й сусіди з Гончарівки та Копиревого кінця, а згодом принеслись Боричевим узвозом і з города.

Вранці весь Київ тільки про те й гомонів. Одні казали, що в двір токаря Муромця вдарив перун, інші клялись і божилися, що то була зоря, бо як же перун ударить з ясного неба. Так воно чи не так, але всі зійшлися на думці, що то знамення й воно не к добру.

Вадим Муромець міркував простіше. Переспавши за ніч вечірній страх, він вирішив: зірка то чи перун, але коли б воно ціляло в нього, то не влучило б у купу дров. То ж таки не людина, щоб йому схибила рука. Коли б хотіло накапостити Вадимові — накапостило б, і край. Так завжди бувало досі.

Ратко та батько погодилися з ним, але Янка сказала:

— Наперед ніколи не радій. Тільки дурень думкою багатіє.

— А ти ще молодий і дурний, — згодився батько з невісткою, ляснувши від уроків сина по губах.

Як сталося те знамення, Местиша був у теремі й нічого не бачив і не чув. Але вранці, коли йому розповіли про все, він довго думав і нарешті дійшов висновку, що то неспроста. Зорі та перуни ніколи не падали на землю випадково, це знала кожна жива душа, та цього разу то був знак — і саме для нього: зла чи добра полічба небес.

Местиша зажурився. Тепер йому не здавалися випадковими ні загибель братового коня, чим небо попереджало Людвіка, ні вся безліч великих і малих знамень, на які раніше не звертав уваги, заклопотаний перебігом днів і подій. А потім з пам’яті випливла зовсім недавня подія: він згадав, як його обсипало морозом, коли позавчора не зважився виїхати з Подільських воріт, а конюший Муромець торкнувся до нього своїм ручищем.

Це ручище довго не виходило йому з голови. Тепер Местиша Варяжко пересвідчився, що то було справді неспроста. Бо чому б ота блискавка вдарила саме в Муромців двір. І саме в дровітню, щойно викладену шестипалим юнаком, якого небо позначило з народження.

Все було неспроста. Местиша Варяжко не знаходив собі місця. То діставав з-за пазухи тонко зроблений срібний хрест, почорнілий у заглибниках від поту, й починав молитися грецькому богові Христу, то метався по світлиці, уникаючи поглядів челяді та непорожньої жони, й називав імена богів свейських, сіверських та полянських, які незбагненним тремом відгукувалися в його душі. Це було дивно.

Местиша не розумів, що з ним діється, твердо знав лише одне: мусить прислухатися до голосу Долі, яка попереджала його про щось лихе, як попереджала колись брата Людвіка. У своїй смерті Людвік завинив сам — тоді Местиша пильно стежив за поєдинком. Передусім знехтував силу противного меча — що, мовляв, учинить супроти хитрого й дужого витязя той отрок? Звик покладатися на свій перший удар. Але в сутичці з Ольгом Людвіків меч схибив — уперше й востаннє. Це вже принаймні Местиша добре зрозумів. А друга Людвікова помилка — боровся потім конем: що-що, а це відомо кожному гридневі.

Доля попереджала його, та Людвік знехтував її потаємним голосом. І поплатився життям.

Местиша мусив зважити кожну його помилку, хоч він і зуміліший за деревлянського родака. Чому він подолав дужчого?

Все вказувало на те, що Доля потягла руку за Ольгом, бо Людвік не послухався її знамень, і тепер Местиша метався й шарпавсь, аби лише схилити Долю на свій бік.

Щось мусив учинити, а не знав що. Аж увечері йому сяйнула щаслива думка: він повинен зробити якесь добро.

Але що могло бути любим Долі? Местиша подумав про вчорашній знак, та ні до чого не зміг домислитись. Шестипалий Вадим… Чим він міг стати в пригоді, коли Местиша зіб’ється невдовзі за братню кров?

Смислу знамення належало шукати глибше. Местиша зійшов з гомінкого терема й довго блукав двором. Заглянув у гридницю. Витязі щойно повечеряли й лаштувалися до сну, чути було звичайні непристойні балачки та вигуки, все крутилося навколо дів і жінок, бо мало хто ще з молодшої дружини мав жону чи наложницю. Ті ночували не тут, а десь поза городом.

Тоді Местиша знічев’я подався до медуш[6], але підкліті були вже позамикані, й він бездумно поплентав далі й далі вниз, обережно ступаючи сходами темної лізниці.

В самому низу порубу[7] блимнув свічник. Сторож, який лежав просто на землі, знехотя підвівся, впізнавши його.

— Кого сторожуєш?

— Та якогось дідка.

— За що сидить у порубі?

Сторож тільки знизав плечем.

— Одчини-но двері, — сказав Местиша й раптом відчув, що цілий день саме цього й дошукувався.

Сторож одсунув засув і копнув чоботом по обаполах дверей. Завіси моторошно скавульнули, в кутку порубу ворухнулася невиразна тінь. Местиша звелів принести блимавку. Тінь поволі звиразніла й підвелась. То був брудний патлатий і згорблений дідо.

— За що сидиш?

— Не відаю… — відповів той. Голос у в’язня здавався так само іржавим, як у завісів дверей, а вкрите лепом обличчя шолудивилося.

Местиша провів пальцями по стіні. Дубові колоди були слизькі й тхнули цвіллю. Відвиклий од стояння в’язень притулився до стіни. Дрантя його теж тхнуло цвіллю.

— Давно сидиш?

— Другу зиму.

— А вкинув хто?

— Гридні.

— А хто звелів? — майже крикнув Местиша.

— Світлий князь.

— Даю тобі волю. Йди собі, — сказав Местиша і квапливо вибіг з порубу.

Світлий князь уже спав. Местиша не наважився його будити, а наступного дня, побачивши батька в Ярополковому теремі, відкликав убік:

— Що то за дідо в порубі?

— Де?

— В нашому порубі, — сказав син. У цю хвилину він зовсім не боявся батька.

Світлий князь лише здвигнув плечем, як учора вночі той сторож.

— Ти ж велів укинути його ще тієї зими, — нагадав Местиша, але батько знову знизав плечем.

— Нікого туди не кидав.

— Я відпустив його.

Свейнальдр здвигнув плечима втретє, його явно клопотали інші думки. В красній світлиці Ярополка зібралося кілька мужів, і коли вони потім познімали свої мечі з гака біля дверей і вийшли, Свейнальдр голосно проказав:

— Местиша готується дошукуватись братньої крові!

Він не питав, а мовби дратувався з київським князем, але Ярополк знітився і схилив голову над столом. Свейнальдр уперше заговорив про це відверто. Ярополк чекав цього з початку зими, чекав і мучився. Власне, так тривало всі останні літа, відколи загинув батько.

Я все життя чогось чекаю й когось остерігаюся, подумав Ярополк і з сумом збагнув, що й сьогодні не зважиться на тверде княже слово: Свейнальдр змалечку тримав його в пазурах і не відпускав, наче запеклого ворога або бранця. Ярополка не покидало відчуття, що він до скопу не позбудеться цієї ворожої опіки.

Коли прийшла чутка про Людвікову смерть, Ярополк злякавсь, але й утішився: поменшало на одного опікуна — найнестримнішого! Це мало остудити Свейнальдрові голову бодай на час. Та ось місце Людвіка займає його молодший брат Мстислав Варяжко.

— Кров покличе за собою нову кров, — сказав Ярополк і вперше прямо глянув на Свейнальдра, але й цього разу не витримав погляду колючих старечих очей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций