Загребельний Павло Архипович Роксолана — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 25 марта 2016



Ніяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному світові, а світ належить їй. Вона безтурботне дівчисько, вільне, владне, маєтне. Може, й донька Сінам-аги. А то іі вище. Це не важить, головне — молода, приваблива, правовірна, від чого, бач, розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, минаючи бідних її подруг, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер сироко.

Йшла, ще більше вигинаючись усією постаттю, грали в ній усі суглоби, витанцьовував кожен м’яз, і тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював і відтворював, аж ніби зітхання захвату супроводжувало й переслідувало цю таємничу незвичайну дівчину, котилося за нею, наростаючи, побільшуючись, намножуючись, змагаючись у могутті з невпинним вітром: «Бак, бак, бак!»[14] ‘

Та гра урвалася несподівано й жорстоко.

Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Ніби в Рогатині в ярмаркові дні. Коні з вершниками і розсідлані, віслюки з поклажею у сонному кунянні або в моторошному крикові, що нагадував скрипіння сухого колеса:

«І-ах, і-ахі», собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зубами, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучкоспинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю, туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі — світ барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту, вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила продертися.

Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.

Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з’явилася отара сірих, закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налітали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гійкали на одурілих тварин, збивали їх ґерлиґами ще тісніше, гнали далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї дзвінком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похитуванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Настасине серце.

Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей — як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того видовиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.

— Гій! Гій! — кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: «Стій! Стій!»—і тіло їй мовби здерев’яніло, втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися — отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут, щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрівнятися з отими вівцями на заріз.

Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев’яного будинку, старого й розлізлого, як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев’яних решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стіну, — ось-ось упаде.

З безмежного Стамбула, з його ненависті й муки безкінечної кинуті тепер були в тишу цього притулку, в тісняву дерев’яної клітки-в’язниці, де волю замінено решітками на вікнах, старими килимами на підлогах, подушками-міндерами, безладно розкиданими між мідним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.

З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано, де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки, може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадливих очей і живі, живі!

Сінам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жіночу половину й міцно замикано для певності, бурмотів молитву вдячності: «Во ім’я аллаха милостивого, милосердного. Від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрив! »

Поволі почовгав на чоловічу частину дому — селямлик. Тепер міг терпляче вичікувати з своєю здобиччю, поки настане час вигідно продати її на Бедестані. Ту червонокосу продасть венеціанцеві, який дав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися з нею не слід, хоч вона й не його наполовину. Віддавати чуже ніколи не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він подвоїть вам і простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий і мудрий. ВАЛІДЕ

Про свою нову рабиню Ібрагім забув. Принаймні хотів, щоб так думали. Хто? Його євнухи, яких вимушений був тримати для догляду над гаремом? Чи сама рабиня, занадто зухвала й неприборкана, як на її становище? Зухвалості він не прощав нікому. Навіть султан Сулейман ніколи б не дозволив собі бути зухвалим з Ібрагімом. Між ними ось уже десять років взаємини були ледь не братські. Старшим братом, хоч як це дивно, був Ібрагім. Сулейман підкорявся Ібрагімові в усьому: у вигадництві, в примхах, у настроях, в суперечках, у кінних змаганнях, в ловах. Ішов за ним охоче, мовби аж радісно, Ібрагім випереджав Сулеймана в усьому, але дотримувався розумної міри, не давав тому відчути нижчості, меншої обдарованості, меншої вправності. Все це було, але все належало минулому. Смерть султана Селіма змінила все в один день. Ібрагім був занадто розумний чоловік, щоб не знати, яка загрозлива річ влада. Людина з владою у руках відрізняється від звичайної так само, як збройний від беззбройного. Над султаном — лише небо і аллах на ньому. Аллах у всьому присутній, але всі веління належать султанові. Тепер Ібрагім мав стерегти Сулеймана, пильнувати його вдень і вночі, втримати його в тому стані й настроях, що він був протягом десяти років у Манісі, ясна річ, стосовно себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому жорстокому й невдячному світі. Напруження майже нелюдське. Бути відчутним навіть тоді, коли ти неприсутній. З’являтися, щойно султан подумає про тебе, і зуміти так вплинути на султана, щоб він не забував про тебе ні на мить. У Манісі Ібрагімовими суперниками були тільки дві жінки: Сулейманова мати валіде Хафса і улюблена жона Махідевран. Власне, остерігатися мав тільки валіде, бо вона мала владу над сином таємничу й необмежену. В Стамбулі валіде набувала сили ще більшої, але тут з’явилася суперниця найстрашніша: держава, імперія. Вона затягувала в себе Сулеймана, погрожувала проковтнути, змагатися з імперією було безглуздо, тому Ібрагім мав тепер дбати лише про одне: не відстати від Сулеймана, бути з ним спільно в добрі й злі, ясна річ, для виду поступаючись першим місцем, хоч насправді щосили утримуючись на становищі, яке займав у Манісі. Його звали хитрим греком, не любив Ібрагіма при дворі ніхто, крім Сулеймана та валіде, якій до вподоби було все, що миле синовому серцю, але Ібрагім не переймався чиїмись почуттями, відаючи вельми добре, що кожен випливає з моря самотою, покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й ріс на острові з твердого білого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камінь, і оточене глибоким безжальним морем. Дух острів’янина жив в Ібрагімові завжди, хоч і затаєний. Коли казати правду, то Ібрагім глибоко зневажав людей з суходолу, але зневагу свою уміло приховував, бо чисельна перевага була не за островами, а за материком. Чисельна, та й тільки. Силою душі переважав усіх. Також султана. Знав це давно, нікому іншому знати не належало. Тому мав удавати запобігливість і навіть принижуватися перед султаном. Дух його, нездатен до принижень, страждав при цьому безмірно, але вдіяти Ібрагім нічого не міг, хіба що караючи тим чи іншим способом своє тіло. Міг відмовити собі в смачній їжі, коли Сулейман не хотів нічого їсти, місяцями не навідувався у свій гарем, супроводжуючи Сулеймана в його мандрах, ловах, у роздумах і нудьгуванні, забував про прибутки, вдовольняючись найпростішими милостями свого високого покровителя: усмішкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови. Часто Сулейман замикався з Ібрагімом для вечері вдвох, без прислужників і без свідків, ночі цілі збували вони в бесідах, у взаємному захопленні, пили густі кандійські вина, які добував для Ібрагіма вірний йому Гріті. Знеможений Сулейман засинав, але його співбесідник не склепляв повік. Ібрагім боявся постелі. Заснеш, то, може, й навіки. В цій землі таке части трапляється. А може, десь глибоко в пам’яті жив страшний спогад про те, як заснув малим на теплому камінні й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений був жити, як сова.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций