Роберт-Льюіс Стівенсон Діамант Раджі — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 24 марта 2016



- Я не дуже вірю в користь книг, вони потрібні, хіба щоб відганяти нудьгу, коли їдеш потягом. Хоча й визнаю, що є дуже вартісні трактати з астрономії, користування глобусом, з рільництва і мистецтва виготовляти паперові квіти. Про інші не такі очевидні сфери життя в книжках, боюсь, ви не знайдете нічого правдивого. Все ж зачекайте, - похопився він, - ви читали Ґаборіо?



Містер Роллес признався, що ніколи навіть не чув цього імені.



- Дечого ви можете навчитися в Ґаборіо, - вів далі незнайомець. - Принаймні він переконливий, саме цього автора найдужче полюбляв читати князь Бісмарк, так що ви, в найгіршому разі, марнуватимете час у добірному товаристві.



- Сер, - промовив священик, - я безмірно вам удячний за пораду.



- Ви вже більш ніж досить заплатили мені, - заперечив той.



- Як? - поцікавився Симон.



- Оригінальністю свого запитання, - відповів чоловік. І ґречно, немов просячи дозволу, взяв часопис і знову поринув у читання.



Йдучи додому, Роллес купив книжку про коштовне каміння і кілька романів Ґаборіо. Романи він завзято гортав аж до пізньої ночі, проте, хоч книжки й дали йому силу нових ідей, він ніде не побачив, що ж йому слід робити з украденим діамантом. Його лишень дратувало, що розпорошену інформацію слід визбирувати серед усяких романтичних оповідок, дратувало, що її не так тверезо впорядковано, як у підручниках; Роллес виснував, що авторові, дарма що той чимало міркував про зображувані речі, цілком бракує розуміння [254] методів освіти. Але оцінюючи характер і досягнення Лекока, він не міг приховати свого щирого захвату.



“Це справді видатний чоловік, - міркував містер Роллес. - Він знає світ так само добре, як я богослів’я. Нема нічого, чого б цей чоловік не довів до кінця, - і то власноруч, усупереч найтяжчим перешкодам, Господи, - сяйнуло йому, - хіба ж не в цьому наука? Я повинен навчитися різати діаманти сам!”



Роллесові здавалося, що він ураз позбувся всього свого клопоту; він пригадав, що знає одного ювеліра, містера Б. Маккалека в Единбурзі, що радо б узяв його до себе в науку; через кілька місяців, а то й кілька років невдячної праці він стане досить досвідченим, щоб розрізати, і досить спритним, аби вигідно продати Діамант Раджі. Після цього він зможе повернутися до своїх студій, вестиме дозвільне життя багатого вченого, всі заздритимуть його розкоші, кожен його поважатиме. Золоті видива навіяли йому сон, прокинувся він свіжим, з радістю в серці разом із ранковим сонцем.



Будинок містера Реберна цього дня опечатала поліція, і це дало Роллесові привід покинути помешкання. Він радісно спакував свої речі, переніс їх на Кінгс-Крос, залишив у камері схову й подався до клубу, аби досидіти там до вечора й пообідати.



- Роллесе, якщо сьогодні ви зостанетесь на обід, - повідомив його знайомий, - то побачите двох найвидатніших людей Англії - богемського князя Флорізеля і старого Джека Ванделера.



- Про князя я вже чув, - відповів містер Роллес, - а з генералом Ванделером я навіть зустрічався в товаристві.



- Генерал Ванделер - віслюк! - закричав знайомий. - Це його брат Джон, найвидатніший авантурник, найкращий знавець самоцвітів, один з найтямущіших європейських дипломатів. Ви коли-небудь чули про його дуель з герцогом Вальдоржем? А про його звитяги і звірства, коли він був диктатором Парагваю? Про спритність, виявлену в пошуках самоцвітів сера Самюеля Леві? Про його заслуги в часи Індійського повстання, - заслуги, якими уряд скористався, але не зважився визнати їх? І ви його не знаєте? Чого ж тоді варта людська слава чи неслава? Джек Ванделер ще й як дотягнувся до того і до того. Біжіть сходами вниз, - провадив він далі, - сідайте коло них і нашорошуйте вуха. Якщо не помиляюсь, ви почуєте там цікавущу розмову.



- Але як мені їх упізнати? - запитав священик.



- Упізнати їх! - вигукнув приятель. - Дуже просто: князь - найвишуканіший джентльмен у Європі і єдина жива [255] істота, що достоту скидається на справжнього монарха. Щодо Джека Ванделера, то уявіть собі Одіссея в сімдесятирічному віці з рубцем від шаблі через усе обличчя - ото й буде він! Аякже, впізнати! Та їх одразу можна помітити навіть у юрбі на кінських перегонах!



Роллес чимдуж побіг до їдальні. Справді, саме так, як казав його приятель: побачивши тих двох чоловіків, не можна було помилитися. Старий Джон Ванделер мав надзвичайно дуже тіло, привчене до найтяжчих зусиль. Його постать не була ні постаттю рубаки, ні постаттю моряка чи людини, навиклої довго сидіти в сідлі, а ніби поєднувала в собі і те, і друге, і третє, її власникові, певне, не бракувало всілякого вміння і вправності. У сміливих орлиних рисах обличчя проступала зарозумілість і хижість, увесь він справляв враження сильного рішучого чоловіка, що не знає вагань; пишна кучма сивого волосся і глибокий рубець, що розтинав ніс і скроню, робили його й без того грізне й примітне обличчя мало не дикунським.



У його товаришеві, князеві Богемському, містер Роллес із подивом упізнав добродія, що радив йому читати Ґаборіо. Князь Флорізель, дуже рідко навідуючи клуб, у якого, як і в багатьох інших, він був почесним членом, безперечно чекав на Джона Ванделера, коли вчора ввечері до нього підходив Симон.



Коли інші обідники скромно розсідалися по кутках кімнати, залишаючи двох видатних гостей у певній самотності, молодий священик, не стримуючись ніяким почуттям шанобливості, підійшов і сів до найближчого столу.



Розмова справді виявилась цікавою і незвичною для вух ученого. Колишній диктатор Парагваю розповідав про безліч дивовижних пригод, звіданих ним у всіх кінцях світу, а князь додавав до них свої коментарі, які людині думки видавалися б цікавішими за самі пригоди. Перед молодим священиком ніби демонструвались і поєднувалися дві форми досвіду, він не знав, ким захоплюватися дужче, - відчайдушним актором чи тямущим знавцем, чоловіком, що сміливо розказує про свої вчинки й звідані небезпеки, чи чоловіком, що, немов Бог, знає геть усе, хоча насправді нічого не звідав. Кожен з них поводився відповідно до своєї ролі в бесіді. Диктатор часто вдавався до брутальних жестів і слів, не раз долонею, а то й кулаком бив по столу, його гучний, густий голос розкочувавсь по всій залі. Князь, навпаки, немов уособлював спокій і лагідність, у нього найменший рух, найменша зміна голосу мали більше значення, ніж усі вигуки й пантоміми його товариша; якщо часом - не так уже й рідко - йому й доводилося щось розповідати з власного [256] досвіду, то він так вправно все змінював, немов ішлося зовсім не про нього.



Зрештою вони заговорили про останнє пограбування й Діамант Раджі.



- Краще б той діамант укинули в море, - зауважив князь Флорізель.



- Ваша високосте, я ж Ванделер, - відповів диктатор, - й уявіть собі, як я незгоден із вами.



- Я говорю з погляду громадських інтересів, - провадив князь. - Такі дорогі самоцвіти повинні зберігатись у колекціях монархів або в скарбницях великих держав. Віддавати їх у руки пересічних людей - однаково, що писати ціну на голові Чесноти. Якщо кашгарський раджа, - як мені відомо, справді дуже освічений монарх, - прагнув помститися європейцям, то для цього він навряд чи б вигадав щось краще, ніж послати нам це яблуко розбрату. Адже нема чеснотливості, що могла б опертись такій спокусі. Я сам, маючи чимало власних привілеїв та обов’язків, - я сам, містере Ванделер, навряд чи зміг би взяти той отруйний кристал до рук і не заразитись. Ну а щодо вас, здобичника діамантів за фахом і за вподобаннями, то, гадаю, нема такого злочину, якого б ви не скоїли, не вірю, що є на світі такий ваш приятель, якого б ви залюбки не зрадили, - не знаю, чи є у вас родина, але якщо є, заявляю, що ви пожертвували б і власними дітьми, - і знаєте задля чого? Не для того, аби забагатіти, не для того, аби мати більше добра чи пошани, а просто щоб називати цей діамант своїм рік або два, перш ніж вас забере смерть, і час від часу відмикати сейф і милуватися ним, мов картиною.



- Таки правда, - погодився Ванделер, - я чимало ловив і здобував - чоловіків, жінок і навіть москітів; пірнав по корали, полював на китів і тигрів, але діаманти - це найвище, що може судитися долею. В них і є краса, і вартість, тільки вони можуть як слід винагородити запал гонитви. Зараз, уявіть собі, ваша світлосте, я виходжу на слід; у мене найтонший нюх, багатющий досвід, я знаю кожен вартісний камінець з колекції свого брата, мов пастух кожну зі своїх овечок; нехай я здохну, коли не знайду геть усі діаманти!



- Сер Томас Ванделер буде вам дуже вдячний, - проказав князь.



- А я не певен, - відповів диктатор, посміхнувшись. - Один з Ванделерів, звісно, буде. А Томас чи Джон, Петро чи Павло - всі ми апостоли.



- Щось я не збагну ваших слів, - ніби аж гидливо відповів на те князь.



Саме тієї миті швейцар повідомив містера Ванделера, що [237] його карету подано. Містер Роллес глянув на годинник і побачив, що йому теж слід рушати, і такий збіг гостро і прикро вразив бідолаху, йому вже не хотілося бачити ніяких здобичників діамантів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций