Рей Бредбері Бетономішалка — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 23 марта 2016





 - Ми не танцюємо навколо багать…

 - У цьому фільмі вам доведеться розкласти багаття й танцювати навколо них,- виголосив Ван Пленк і аж примружився, пишаючись своєю непохибністю. Далі кивнув головою й мрійно почав розвивати думку: - Потім нам потрібна буде красуня-марсіапка, білява й висока.

 - Але марсіанки чорняві й…

 - Послухай, Е Be, щось ми ніяк не знайдемо спільної мови. До речі, добре було б тобі перемінити ім’я. Як ти казав тебе звуть?

 - Еттіл.

 - Якесь жіноче ім’я. Нічого, підберемо краще. Ти в мене будеш Джо. Так ось, Джо. Як я казав, доведеться нашим марсіанкам стаги білявими, бо так краще, втямив? А то тато засмутиться. Ну, що скажеш?

 - Я думав, що…

 - І ще нам потрібен такий епізод, щоб глядачі ридали,- в марсіанський корабель влучив метеорит чи щось таке, і прекрасна марсіанка рятує всіх од неминучої смерті. Вийде приголомшливо! Ти знаєш, Джо, я такий радий, що знайшов тебе. Ти добре заробиш, будь певен.

 Еттіл нахилився, міцно с-тис його руку.

 - Стривайте… Я хочу вас запитати щось.

 - Давай, Джо, не соромся!

 - Чому ви всі тик добре ставитесь до нас? Ми вторглися на вашу планету, а ви всі, мов [266] один, зустрічаєте нас достоту як рідних дітей після довгої розлуки. Чому?

 - Ну й диваки ж ви там, на Марсі! Дурні, аж світитесь,- відразу видно. Ти ось що збагни, Маку. Ми люди маленькі, чи не так?

 І він махнув засмаглою ручкою, прикрашеною смарагдовим перснем.

 - Ми звичайнісінькі собі люди, чи не так? Так ось, ми, земляни, цим пишаємось. Наша доба - це доба Звичайної Людини, Білле, і ми пишаємося, що ми - маленькі люди. На Землі, Білле, всі жителі - Сарояни. Так, сер. Величезна, численна родина добродушних Сароянів, і всі дуже люблять одне одного. Ми вас, марсіан, добре розуміємо, Джо, і знаємо, чому ви вторглися на Землю. Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.

 - Наша цивілізація набагато давніша за вашу…

 - Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке,- що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм - він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п’ять монет. І ще можна дещо придумати.

 - Он воно що,- мовив Еттіл і відсунувся. [267]

 - А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете,- і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу - все.

 - Стривайте. Ще одне запитання.

 - Давай.

 - Як ваше ім’я? Що означає оце Ер Ер?

 - Річард Роберт. Еттіл глянув на стелю.

 - А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так - Рік?

 - Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.

 Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:

 - Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!

 - А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!

 - Ви не зрозумієте… так, пригадав один жарт…- Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу.- Отже, ви Рік! Ну п ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м’язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!

 - Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Анол-лон, але…

 - Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви - той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.

 - Я всього-на-всього скромний ділок,- мо-ішв Ван Пленк, опустивши оченята додолу.- Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно їїи дає спокою одна думка - на Марсі [268] слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі - це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? ‘Гак! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак - парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики…

 - Ми не носимо черевиків.

 - Що я чую? - Ер Ер підвів очі до стелі.- На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися. А тоді й вакса знадобиться!

 - А-а…

 Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.

 - Отже, домовились? Ти - технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом - усі п’ять. Що скажеш?

 - Мене нудить,- вимовив Еттіл. Від коктейлю він аж посинів.

 - О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.

 Надворі Еттілові полегшало.

 - То це ось чому нас так зустріла Земля? - запитав він, похитуючись.

 - Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити - дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев’ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев’ятій! У нас тут порядок суворий.

 - А чому? [269]

 - Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!

 Автомобіль поїхав.

 Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.

 - Що ж тепер робити? - вголос запитав він самого себе.

 Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул - там вирували веселощі. У похідному лазареті - переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п’ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.

 - Нема чим дихати… заманили, роздушили…

 Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині - він бачив - покотом лежали п’яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам’ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.

 Мине лише рік - а скільки марсіан помруть [270] від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров’яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?

 Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.

 У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки - високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.

 - А що буде через рік? - уголос проказав він.

 На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки - все буде, буде!

 Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно - дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти,- одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.

 А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть ііритулок [271] досі, у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати - ах, якиіі чудовий краєвид!

 Він уже добре знав, що скаже Тіллі:

 - Війна - жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливішиіі.

 Він стояв посеред пустельної дороги.

 Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість - шістдесят миль на годину.

 Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.

 ”Так, так,– стомлено думав він,-як дивно, як сумно… гуркіт… достоту бетономішалка”.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций