Патрік Зюскінд Парфуми — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 20 марта 2016



З другого боку, було очевидно, що коли якась простодушна жінка, як оця годувальниця, стала б запевняти, нібито вона виявила примару диявола, то саме в такому випадку про диявола не могло бути й мови. І вже сама думка про те, що вона виявила його, була надійним доказом того, що нічого лихого там не було, бо диявол теж не такий дурний, щоб дозволити якійсь годувальниці Жанні Бюссі викрити себе. Та ще й нюхом! Цим найнікчемнішим із відчуттів! Ніби пекло смердить тільки сіркою, а рай пахне ладаном та миррою. Найгірший забобон, геть як у найтемніші часи поганства, коли люди ще жили, мов тварини, коли вони ще не мали гострого зору, не знали кольорів, але гадали, що нюхом можуть відчути кров, відрізнити друга від ворога, й боялися, щоб їх не знайшли нюхом велети-людоїди й шакали, а також еринії, і тому приносили всілякі смердючі жертви своїм паскудним богам.

- Ох, бідне дитятко! Невинне створійня! Лежить собі в кошику, дрімає і не здогадується про бридкі підозри, що виникли до нього. Ця безсоромна жінка наважується твердити, що ти не пахнеш так, як

Людські діти. Гм, що ж ми їй на це скажемо? Люлі-люлі! - І він лагідно погойдав кошика на колінах, погладжуючи при цьому голівку немовляти й приказуючи час від часу “люлі-люлі” - ці слова мали, на його думку, заспокоювати дітей. - Ти повинен пахнути карамелькою? От нісенітниця! Люлі-люлі.

По хвилі він підніс до носа пальці, принюхався, але не відчув нічого, крім запаху квашеної капусти, яку їв в обід. Якийсь час Тер’є зволікав, озираючись, чи ніхто за ним не стежить, тоді підняв кошика і стромив у нього свого товстого носа. Стромив упритул до дитини так, що тоненькі золотаві волосинки аж залоскотали йому ніздрі. Він добре принюхався до тім’я немовляти, сподіваючись відчути бодай якийсь запах. Він не знав, чим має пахнути тім’ячко в немовляти. Звичайно, не карамелькою, бо карамелька - то розплавлений цукор, а як немовля, що пило тільки молоко, може пахнути розплавленим цукром! От молоком воно пахнути могло б, молоком годувальниці. Та молоком воно не пахло. Немовля могло б пахнути волоссям, шкірою і, може, трішечки дитячим потом. І Тер’є понюхав іще раз, майже переконаний, що відчує нарешті хоч легенький запах шкіри, волосся й дитячого поту. Але він не відчув нічого. Хоч як принюхувався - нічого. Очевидно, немовлята взагалі не пахнуть, подумав він, мабуть, так воно і є. Немовля, якщо його тримати в чистоті, не може пахнути, так само як не може говорити, ходити чи писати. Ці речі приходять із віком. По суті, людина починає пахнути вже в період статевого дозрівання.

Саме так і не інакше. Хіба ж не писав ще Горацій: “Брикає юнак, пахне, розквітаючи, дівчина, немов біла лілея…” Хто-хто, а римляни на цьому розумілися! Людський запах — це завжди запах тіла, а отже, запах гріховний. То як же немовля, яке ні сном, ні духом не здогадується про тілесний гріх, може пахнути? Як має пахнути? Люлі-люлі… А ніяк!

Він знову поставив кошика на коліна, легенько погецуючи його. Дитя все ще міцно спало. З-під укривальця визирав його правий кулачок, маленький і рожевий, і час від часу зворушливо торкався щічки. Тер’є усміхався, почуваючи себе дуже затишно. На мить він дозволив собі неймовірну думку, начебто він - батько дитини. Начебто він став не ченцем, а звичайним собі громадянином, можливо, добрим ремісником, узяв дружину, таку теплу, повненьку жінку, що. пахне молоком, народив з нею сина та й гойдає його оце на колінах,, своє власне дитя, люлі-люлі… Йому було так приємно від цієї думки. Вона мала в собі щось саме собою зрозуміле. Батько гойдає на колінах свого сина, люлі-люлі - картина давня, як світ, і завжди нова й природна, доки й існуватиме світ, ось так! Тер’є стало тепло на серці й солодко на душі.

Та раптом дитя прокинулося. Спочатку в нього прокинувся ніс. Манюсінький носик ворушився, задирався вгору й принюхувався. Він втягував повітря й виштовхував його маленькими порціями, як це буває, коли збираєшся чхнути., Потім носик зморщився, і дитя розплющило очі. Колір вони мали незрозумілий

- щось середнє між сірим та світло-кремовим і були вкриті якоюсь слизуватою пеленою і, певно, ще мало що бачили. У Тер’є склалося враження, що вони й зовсім його не розрізняли. Інша річ із носом. Тоді як матові очі в дитини косували хтозна-куди, ніс, здавалося, зафіксував якусь ціль, і в Тер’є було таке відчуття, ніби та ціль - це він, сам Тер’є. Крихітні крильця носа навколо двох крихітних дірочок посередині дитинячого личка здималися, немов квітка, що розкривається. Чи, скоріше, мов чашечки тих маленьких м’ясоїдних рослин у королівському ботанічному саду. Складалося таке моторошне враження, ніби вони ось-ось почнуть щось відсмоктувати. Тер’є здавалося, ніби дитя бачить його своїми ніздрями, ніби воно дивиться на нього пильно й допитливо, багато проникливіше, ніж дивляться очима, ніби воно ковтає щось своїм носом, щось таке, що йшло від нього, Тер’є, і чого він не міг утримати й приховати… Отакої - дитя, яке не мало власного запаху, безсоромно обнюхувало його! Воно внюхувалося в нього! Т раптом він відчув, що смердить, смердить потом, оцтом, квашеною капустою і непраним одягом. Йому здалося, що на нього, голого й бридкого, вирячилося щось таке, що себе нічим виказувати не хотіло; воно пронюхувало його шкіру наскрізь, аж до нутрощів. Найніжніші почуття, найбрудніші думки не могли сховатися від цього жадібного маленького носика, який навіть ще не був справжнім носом, а був просто таким собі кирпатим оцупочком, крихітним дірявим органом, який весь час ворушився, роздимався, тремтів.

Тер’є стало моторошно. Його аж занудило. І він відвів свого носа, наче від чогось смердючого, з чим не хотів мати справу. Від приємної думки про власне тіло й кров не лишилося й сліду. Наче вітром звіяло сентиментальну ідилію про батька та сина і про запашну матір. За вітром полетіла і приємна пелена думок про себе й дитя, якою він щойно був оповитий. Чуже, холодне створіння лежало у нього на колінах, така собі ворожа тваринка, і якби він не мав такої розважливої вдачі, якби не керувався богобоязню й практичним поглядом на речі, то в нападі відрази відкинув би це маля геть, мов павука.

Тер’є рвучко підвівся й поставив кошика на стіл. Йому захотілося здихатися цього створіння якнайшвидше, негайно.

Та ось воно заверещало. Воно заплющило очі, роззявило свою червону пельку й запищало так пронизливо, що в Тер’є похололо в жилах. Простягнувши руку, він затряс кошиком і закричав “люлі-люлі”, щоб заспокоїти дитя. Але воно завищало ще дужче й посиніло так, що, здавалося, ось-ось лусне.

Геть його, подумав Тер’є. Зараз же геть цього… “диявола”, - хотів був казати він, але, опанувавши себе, притлумив це слово. Геть цього недолюдка, це нестерпне дитя! Але куди? Він знав десятки годувальниць і сирітських будинків, та всі вони були надто близько, а це створіння треба було відіслати якомога далі, щоб його не було чути, так далеко, щоб йому, Тер’є, не повертали його щокілька днів назад. Добре будо б здати його в іншій парафії, ще краще десь на

Тому березі, а найкраще - extra muros1, до передмістя Сент-Антуан. Так, це те, що треба, туди й дорога цьому крикунові, далеко на схід, на той бік Бастілії, де вночі замикають ворота.

І панотець, підібгавши сутану й схопивши цього крикливого кошика, подався крізь метушню провулків до передмістя Сент-Антуан, на схід, угору по Сені, до міста, далеко-далеко, аж до вулиці де Шаронн і нею майже в кінець, де поблизу монастиря Мадлен жила мадам Гайяр, що, приймала дітей різного віку й походження, якщо за них платили. Там він і залишив дитя, яке все ще кричало, заплатив за цілий рік наперед і втік назад до міста. Прибігши до монастиря, він скинув, наче щось брудне, одяг, помився з голови до ніг і заліз під ковдру в своєму покої, де ще довго хрестився й молився, аж поки, зітхнувши з полегкістю, заснув.

Мадам Гайяр, хоч не мала ще й тридцяти, поставила на своєму житті хрест. Вигляд вона мала на свій справжній вік, та водночас була вдвічі, втричі, а то й у сто разів старша - як ото мумія дівчини; всередині вона вже давно була мертва. Ще дитиною вона дістала від батька кочергою по чолу - саме туди, де починається ніс, і відтоді втратила нюх і будь-яке чуття до людського тепла й людського холоду. Після того удару

—-

1 Поза мури (лат.).



Ніжність стала їй такою самою чужою, як і відраза, а радість - такою самою чужою, як і розпач. Вона нічого не відчувала, коли згодом почала спати з чоловіком, і, так само нічого не відчуваючи, народжувала дітей. Вона не сумувала за тими, що помирали, я не раділа за тих, які залишалися жити. Коли її бив чоловік, вона навіть не здригалась, і не відчула ніякої полегкості, коли він помер від холери у лікарні Отель Дью. Єдиними двома перемінами в неї було легеньке затуманення розуму, коли наближався ще один напад мігрені, й таке саме легеньке просвітління розуму, коли мігрень минала. Більше ця безживна жінка не почувала нічого.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций