Грінченко Борис Дмитрович Брат на брата — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 19 марта 2016



А діти не дуже налякалися козаків?

— Ні, нічого… Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: «Ну, я ж їм покажу, як виросту… »

— Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?

— Ніяк… Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона… і не питались нічого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

— Трохи… Тільки по голові дуже вдарено… Одначе — нічого… Що в школі?

— Усе погромлено… Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, — прибігаємо, аж тут уже перейшла орда… Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, — нема… Почали шукати вас, а тут і погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря… Ніде нема… Де ви були?

— У цегельні… в малій шопі…

— Чи ти ба!. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, — ну, думаємо, там вас нема… та й не пішли туди… У школі я познаходив деякі папери, — оддав Наталі Миколаївні…

— Де лист од неї?

— Ось… тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

— Правда…

— Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

— Нікуди, тільки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пізно?

— Північ скоро.

— Поїзд уже пішов. — Та вам тепер у город і не можна…

— Авжеж!. Треба пройти на Горобейку, там сісти… Верстов двадцять буде туди од нас?

— Та буде… Може трохи й більш… Дійдете?

— Дійду.

— Бо їхати воно помітніше…

— Авжеж… Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде…

— Підождете до вечірнього?

— Еге. Тільки не тут… Краще я піду в ліс на пасіку твою.

— Еге, там безпечніше…

— Переночую в курені й день перебуду, а ввечері йна машину.

— Зараз хочете йти?

— Та зараз… Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого…

— Я зараз…

Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ — на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна… Од пасіки до станції Горобейки буде навіть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.

— А це попоїсти… Їжте!.

— Ні, це згодом… уже на пасіці… та й ідучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.

— Ходіть — і я з вами.

— А тобі чого?

— Е, ні, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде…

— То щоб і тобі впало,— цього хочеш?

— Та нічого не впаде… Піду!.

— Ну, гаразд, — охітніше мені буде. Яром?

— Яром не так помітно…

Вийшли з клуні, роззирнулись, — ніде нікого не було видко. Пішли знову городом, тоді вниз і побралися яром.

Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, ішли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорі було хмарно, тільки де-не-де проблискували клаптики чистого неба і на їх сумно мигтіли зірки. Чорні боки яру здіймались високо, і внизу було зовсім темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тільки йти якомога тихше, обережніше, — посувалися помалу. І враз Корецький здригнувся.

— Гаву-у-у!. гаву-у-у!. — знову розкотилося серед темряви.

І весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повітрі заводи собачого плачу, і від їх ставало так безнадійно, що хотілося самому плакати, вити, як Катай…

З півгодини йшли яром. Дедалі він ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали і, нарешті, вибігали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нічого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далі, бованіла в темряві могила. При блідому світі від кількох зірок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилі щось високе.

— Козак верхи, — прошепотів Петро.

Так! Ловлять його і вночі.

Треба вертатися назад.

Завернулися і знову пірнули в темряву глибокого яру.

— До верб, — шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гілку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на півтори, — отже легше було сховатися і зайти далі від села, а тоді вже іншим шляхом завернутися до лісу.

Знову пішли тихо, обережно, мовчки. Дійшли до гілки; завернули нею. Тут іти було гірше, бо стежка була мало протоптана і раз у раз траплялися кущі. Доводилось іти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотіння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козаків їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землі й лежали мовчки, нерухомо.

— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.

— Да чорт его знает… Должно удрал уж он…

— Проехать разве оврагом?

— Ну его к чорту!. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув угорі сірник, блиснув світ, засмерділо тютюном…

Далі затупали знову коні, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали і нарешті зовсім стихли. Підождали, ще з чверть години, тоді Петро торкнув Корецького.

— Лежіть тут!

І тихо-тихо поліз угору. Корецький бачив, як його темне тіло посувалося кручею і як, нарешті, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тоді вернувся так само обережно.

— Не видко вже нікого, — рушайте швидше!

І все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги — нікого не видко було ніде. Хіба хтось сховався. Нахиляючися і припадаючи часом до землі, пішли поміж купками чагарнику й верб і йшли так з верству — аж поки вибились на вільне поле.

Нічим не можна було ручитися, що й тут, на дорозі до вони не стрінуть козаків, але іншого способу добитися до лісу в їх не було.

Пішли швидко-швидко полем…

А навздогін за їми лунав далекий собачий плач, мов тужіння на руїнах розбитої школи… V

Дерева шуміли сумно й понуро, як налітав на їх вітер, і а тоді затихали, шепочучи жалібно, мов на кого нарікаючи. Вітер часами хлюскав дощем у тонку горожену стінку, а як він затихав, дощ ляпотів по листю й по катразі одноманітним і докучним ляпотінням і здавалося, що йому не буде й кінця. Зобгавшися на соломі, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскіт настирного осіннього дощу. Було холодно, вогко й безнадійно сумно. Так безнадійно, що не хотілося вже ні жалітися, ні навіть кричати з болю, хотілося тільки зібгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака під отаким дощем, заплющити очі, щоб уже нічого, нічого не бачити, — і вмерти.

Дев’ять літ праці!. Праці щирої, повсякчасної, такої, що всі її радощі й болі стали їх особистими радощами й болями. Навіть кохання їх, подружні справи — так тісно злучилися, переплелися з тією працею, що все те творило одно ціле — часом гірке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радісних надій!.

І все загинуло!.

Спершу сам, тоді вдвох — вони викохали кілька поколінь молодіжі, осяяної хоч невеликим світом знання й громадянської самосвідомості. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсігди силкувалися не різнити з тим, чого навчали людей; ішли завсігди, де тільки могли, на поміч усім, кому того треба було, ішли не через те тільки, що так веліла їм ідейна повинність, але й того, що їм любо було пірнати в народне море, заспокоювати болі; того, що вони любили цих темних, пригнічених тяжкою долею, людей і силкувалися виявити ту любов, як могли…

Може недобре? Мало?

Хто знає… Але з усієї сили — скільки змогли… І здавалося — не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим і вищим життям… Здавалося, що й ширша громада вже розуміла їх і виявляла свою прихильність… навіть недавно, вже як він у тюрмі був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.

І ось — досить було нісенітниці, видимої дурниці про те, що хтось хоче мужицькі землі віддати жидам, щоб одразу все відмінилося, щоб цей страх мужицький — не впустити з рук землю — затуманив зовсім голови, забив усім памороки. І той самий Семен або Демид, що може двадцять разів зазнавав од його запомоги щирої братерської — словом і ділом — цей Демид підняв над його головою ломаку тією самою рукою, що він, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!.

Чи може що бути страшніше, безнадійніше?

І хіба це з ним тільки? Он уже є звістки, — Петро казав, — про погроми в Києві й по інших городах. Скільки мук, скільки тяжкої титанічної праці й боротьби, нечуваних жертв во ім’я любові до волі й народу і ось — тільки блиснув перший промінь волі й надії на краще життя, той самий народ, во ім’я якого відбувалася та дивна боротьба, відповідає на цей промінь погромами, убиваючи своїх оборонців і прихильників та слухняно йдучи на налигачі за тими, що завсігди водили його в тяжкому ярмі.

Віл під’яремний, тепер він виразно показує, що він раб не тільки споконвічний, але й довічний, безнадійний.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций