Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 19 марта 2016



.. Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.



- Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.



- Ще б пак! Але гондольєри - хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас - люблять поплескати язиком.



- Цілком природно.



- Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.



- Авжеж.



- А їхні економки теж люблять перемовитися одна з одною.



- Це їхнє право.



- I, нарешті, офіціанти. Всі розмовляють за столами так, наче офіціант - глухонімий. Взагалі офіціанти не мають звички підслуховувати. Але ж вуха собі не заткнеш! I між нами теж ідуть усілякі розмови, - звичайно, не в такому готелі, як оцей… I так далі.





- Тепер мені зрозуміло.



- Не кажучи вже про перукарів!



- Які новини на Ріальто?



- Дізнаєтесь у “Гаррі”,- крім того, що кажуть про вас.



- А що, й про мене йде поговір?



- Всі знають про все.



- Що ж, це тільки робить мені честь.



- Дехто не розуміє тієї історії з Торчелло.



- Хай мене чорти вхоплять, коли я сам щось розумію!



- А скільки вам років, полковнику, пробачте за цікавість?



- П’ятдесят та ще один. Чого ж ви не спитали в портьє? Я завжди заповнюю картку для квестури21.



- Я хотів почути від вас самих і привітати.



- Про що це ви? Не розумію.



- Дозвольте все-таки вас привітати.



- З чим?



- З тим, що вас люблять у цьому місті.



- Дякую. Оце приємно чути!



Раптом задзвонив телефон.



- Я візьму трубку,- сказав полковник і почув голос Етторе:



- Хто говорить?



- Полковник Кантуелл.



- Противник відступив, полковнику.



- Куди ж він подався?



- У напрямку П’яцци.



- Добре. Я зараз прийду.



- Приготувати вам столик?



- В кутку, - сказав полковник і поклав трубку. - Я йду до “Гаррі”.



- Щасливого вам полювання.



- Полювати я буду на качок післязавтра вранці в bottle22 на болоті.



- Ну й холоднеча ж там буде!



- Та мабуть, - сказав полковник, одягнув плащ і глянув на себе в дзеркало, натягаючи кашкета. - Ну й потвора! - сказав він зображенню в дзеркалі. - Ви коли-небудь бачили таке потворне обличчя?



- Так, - відказав Арнольдо. - Щоранку, коли голюся.



- Обом нам краще голитися в темряві, - кинув полковник, виходячи.



Розділ IX



Коли полковник Кантуелл переступив поріг готелю “Грітті-палас”, сонце вже сідало. На тому боці майдану ще було сонячно, але там віяв холодний вітер, і гондольєри поховалися під мурами “Грітті”, пожертвувавши останнім денним теплом.



Відзначивши це про себе, полковник звернув праворуч, до рогу брукованої вулиці, яка теж звертала праворуч. Там він спинився, щоб подивитись на церкву Санта-Маріядель-Джільйо.



“Яка гарна міцна споруда, і водночас вона ніби ось-ось злетить у повітря. Ніколи не думав, що маленька церква може бути схожа на Р-4723. Треба довідатись, коли вона збудована і хто її збудував. Хай йому біс, чом я не можу все життя блукати цим містом? Усе життя? - подумав він.- Сміх, та й годі! Померти можна зо сміху. Луснути зо сміху… Облиш! - сказав він до себе.- Напівжива шкапина далеко не забіжить.



До того ж, - думав він, роздивляючись вітрини, повз які проходив (charcuterie24 з сирами пармезан, окостами з Сан-Данієле, ковбасками alla cacciatora25, пляшками доброго шотландського віскі і справжнього джину “Гордон”; точильної майстерні; крамнички антиквара із старовинними меблями, гравюрами й картами; поганенького ресторану, пишно оздобленого під розкішний), а потім, підходячи до першого містка через канал, де йому треба було зійти по східцях, - я не так уже й погано себе почуваю. От тільки цей шум у вухах. Пам’ятаю, коли він уперше з’явився, я подумав, що то сюрчать цикади. Мені не хотілося питати в молодого Лаурі, і все ж таки я спитав. Він відказав: “Ні, генерале, не чути ні цвіркунів, ні цикад. Ніч зовсім тиха, і чутно тільки те, що й завжди”.



Потім, піднімаючися східцями, він відчув біль, а спускаючися з мосту, побачив двох гарненьких дівчат. Вони були вродливі й одягнені вбого, але з природженою елегантністю; дівчата про щось жваво балакали, а вітер куйовдив їхнє волосся, коли вони збігали по сходинках на довгих, струнких, як у всіх венеціанок, ногах. Полковник подумав, що годі вже видивлятися на вітрини,- адже йому доведеться зійти ще на один міст, перетнути ще два майдани, звернути праворуч і далі йти прямо, аж до “Гаррі”.



Так він і зробив, ледве тамуючи біль, але, як завжди, ступаючи широкими кроками і лише зрідка позираючи на перехожих. “Тут у повітрі багато кисню”,- думав він, підставляючи вітрові обличчя та вдихаючи якомога більше повітря.



Та ось він відчинив двері бару “Гаррі” і зайшов досередини. Все гаразд, він уже тут, і буде затишно; тепер він дома.



Від стойки до нього обізвався високий, дуже високий чолов’яга із трохи пом’ятим, але породистим обличчям, веселими блакитними очима і довгим, вихлястим тілом, як у старого вовка.



- Привіт, о мій достославний, але нечестивий полковнику,- сказав він.



- Привіт, мій непутящий Андреа.



Вони обнялися, і полковник відчув грубу шерсть елегантного піджака Андреа, що його той носив уже років двадцять.



- У вас чудовий вигляд, Андреа, - сказав полковник.



Вони обидва знали, що це брехня.



- Ще б пак,- відповів йому в тон Андреа. - Я ніколи не почував себе ліпше. Та, й у вас чудовий вигляд.



- Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.



- Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.



- Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.



- А мені треба два із гаком, старий безбожнику! - сказав Андреа.- Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?



- Тягну, та не дуже надсаджуюсь, - відказав полковник. - Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.



- Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.



- Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?



- Здоровісінькі. I просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.



Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.



- Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?



- Гарна.



Тут увійшла вона - у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.



- Привіт, диво моє дивне,- сказав полковник.



- Привіт! - відказала вона.- А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.



Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.



- Чао, Андреа, - привіталася дівчина. - Як живе Емілія й діти?



- Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.



- Вибачте, будь ласка, - сказала вона, почервонівши.- Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?



- Так,- сказав Андреа. - Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.



- А хто він?



- Шотландське віскі з содовою.



- Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, - звернулась вона до полковника.- А ти не будеш мене дражнити, правда?



- Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.



- А ви ще мені не набридли,- сказав полковник. - Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?



- Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.



- Я ніколи не гніваюсь.



- А ви з нами вип’єте, Андреа?



- Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.



- До побачення, caro!26 Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.



- Чао, Рікардо, - сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип’єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.- Етторе, - сказав він, - запишіть цю дрібничку на мій рахунок.



Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.



За столиком у кутку Рената спитала:



- Тобі не здається, що ми його образили?



- Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.



- Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.



- Офіціанте! - гукнув полковник, а потім спитав: - Тобі також сухого мартіні?



- Так.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций