Карел Чапек Замах на життя

Розміщено Шкільні твори в 18 марта 2016

Карел Чапек

Замах на життя



Перекладач: Юрій Лісняк

Джерело: З книги: Чапек К. Війна з саламандрами. Роман. Мати. П’єса. Оповідання.- К.:Дніпро, 1978









Того вечора радник Томса розкошував: сидів, надівши навушники, і, блаженно всміхаючись, слухав по радіо танці Дворжака. “От де музика!” - вдоволено приказував він сам до себе. Аж раптом надворі щось двічі ляснуло, і з вікна на голову радникові, забряжчавши, посипалося скло. Треба зауважити, що пан Томса сидів у кімнаті на першому поверсі.



Він повівся так, як, мабуть, повівся б кожен з нас: хвилинку почекав, що буде далі, потім скинув навушники, трохи сердито подивився, що ж сталось, і аж потім злякався, бо побачив, що вікно, біля якого він сидів, у двох місцях прострелене, а в дверях навпроти, відщепивши тріску, застрягла куля. Перший його порух був вибігти на вулицю й голіруч схопити того негідника, що стріляв, за комір; та коли людина вже немолода й солідна, вона звичайно стримує той перший порух і чинить за другим. Тому пан Томса кинувся до телефону й подзвонив у поліцію;



- Алло, мерщій пришліть сюди когось; мене щойно хотіли вбити.



- А де це? - спитав сонний, байдужий голос.



- У мене! - розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах винна. - Це ж неподобство - отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло - отак…



- Гаразд, - перебив його сонний голос. - Когось пришлемо.



Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той “хтось” плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з’явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.



- Хтось стріляв до вас у вікно, добродію, - констатував він.



- Це я й без вас знаю! - розсердився пан Томса. - Я ж біля цього вікна сидів!



- Калібр сім міліметрів, - сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. - Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.



- Чи ти ба, - ущипливо мовив пан Томса. - А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.



- Хто ж це був? - не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.



- Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, - відказав радник. - Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.



- Кепська справа, - незворушно мовив інспектор. - А може, ви маєте на когось підозру?



Панові Томсі вже уривався терпець.



- Яка там підозра! - відрубав він дратливо. - Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?



- Авжеж, авжеж, - відказав інспектор заспокійливо. - Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, це був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.



Пан Томса спантеличився: щось таке йому ще не спадало на думку.



- Та ні, не знаю… - сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка. - Хто б це міг бути такий лютий на мене? - провадив він здивовано. - Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, - запевнив він, хитаючи головою. - Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся… За що б мав хтось мені мститися?



Інспектор знизав плечима.



- Ну, то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?



- Ні, не боятимусь, - відказав пан Томса замислено. “Дивно, - сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті. - Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому… Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?” Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. “Працюю як віл, - думав радник, - навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом - трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей тама злість! - у подиві й жаху міркував радник. - Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?”



“Та ні, це, мабуть, якась помилка, - заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. - Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, - казав він собі з полегкістю, - бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?”



Раптом рука його впустила черевик. “Правда… - трохи збентежено пригадав він. - Ось недавнечко я впоров таку дурницю - звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…” Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. “Боже, - ужахнувся пан Томса, - як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам’яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, - засмучено подумав радник. - я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…”



Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. “Або, скажімо, кравець, - із гнітючим почуттям згадав він. - П’ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього… А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи не вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! “Нічого не вийде, пане Колінський, - сказав я йому. - Мені потрібен кращий кравець, я незадоволений вашою роботою”. - “Я старатимусь, пане раднику”, - жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я, - згадував радник, - а я вирядив його, сказавши: “Гаразд, побачимо”, - слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, - вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття: прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, - і зіткнутися з такою байдужістю! Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але…”



Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. “А як негарно було, - згадалося йому, - коли я на службі напався на кур’єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді… А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима. - Пана радника мов жаром обсипало. - Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, - почав він виправдовуватись перед собою. - Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, я йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження…”



Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. “Або той випадок з Моравеком, - ужалила його пекуча думка. - Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому: “Переробіть, колего!” - і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи…”



- Надавати б собі ляпасів за це! - промурмотів пан радник. - Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне…



В радниковій пам’яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. “Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії… Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей… Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі. Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою…- тоскно думав радник. - Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене…”



Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. “А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! - сказав він собі. - Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. “Ах ти злодюго! - сичав він на нещасного. - Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!” І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть… і так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися…”



Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись і про яких досі ніколи не думав.



Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.



- Ну як, - спитав його інспектор, - згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций