Нечуй-Левицький Іван Семенович Хмари — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 17 марта 2016



Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.

— Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, — сказала Степанида. — Та чого ти сидиш та думаєш? — гукнула вона на Дашковича. — Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! — І Степанида потягла Дашковича до перини. — Дивись! Що це? — спитала вона його.

— Перина, — промовив він спокійно, піднявши один палець угору.

— Перина! — передражнила його жінка, — Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш — перина!

Дашкович задумався і згодом промовив: «Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини».

— Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? — промовила Степанида з серцем.

— А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?

— Бог зна що верзеш ти язиком!

— Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?

— Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, — сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.

І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.

На другий день після снідання знов одчинились двері у фліґель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашем над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір’їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м’яч. Вони неначе дратували їх обох.

— Як же ми, сестро, поділимось постіллю?-спитала Марта.

— Не знаю, сестро! треба якось ділиться, — одказала Степанида.

— Треба ділиться, — машинально промовила Марта ті самі слова. — Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! — аж просила Марта.

— Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! — просила Степанида.

Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:

— Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.

Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерегала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечір був пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори — все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачинені. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.

— Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? — крикнув Воздвиженський і плеснув в долоні, вступаючи в хату.

— Адже бачиш! сиджу! — обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.

— Ти смієшся з мене, а я з тебе! — сказав Воздвиженський. — Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!

І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже, як ліс, здорове, як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров’яним промінням в кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.

Дашкович заглянув у вікно й промовив: «І справді, надворі гарно!»

— Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?

— Мені мало того, що я знаю. Мені треба більше! — сказав смутно Дашкович.

— І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! — І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов’янофільських — московських, і всяких книжок.

— І се, і те! І філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?

— Я, бач, задумав писати дещо своє. а тим часом складаю собі свої пересвідчення, — промовив Дашкович несміливо.

— Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з’їси або вип’єш? — питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.

— Степане Йвановичу! Ти жартуєш. І ти ж належишся до категорії людей вчених. Ти ж професор!

— Я професор божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив’язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!

— Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

— Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об’явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить Бога, і земля нас держить.

— Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.

— Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам’ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в Братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки — наші жінки?

— Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова жінка не раз наминала йому боки.

— Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?

— Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на виші ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.

— Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? — сказав Воздвиженський сміючись. — Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.

— Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем’ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, — і передніше в українському плем’ї, а потім ідеї миру слов’янського. Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?

— Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов’яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! А слов’яни. Ет! Та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв’язав його питання, котрі так довго турбували його душу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций