Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 9 марта 2016







- Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.



- І те, і те - тільки форми наслідування, - зауважив лорд Генрі. - Ну що ж, ходімо, Безіле. Але вам, Доріане, теж не слід тут довше залишатися. Дивитись на погану гру - зле для людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина виступала на сцені, - тож і не має значення, що вона грає Джульєтту, мов дерев’яна лялька! Вона дуже гарненька, і коли про життя знає так само мало, як і про мистецтво, - близькість із нею принесе чимало насолоди! Є ж бо тільки два різновиди людей, по-справжньому чарівних, - це ті, що їм відомо абсолютно все, і ті, що їм не відомо абсолютно нічого. О Боже, любий мій хлопчику, не сприймайте це так трагічно! Секрет вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду. Краще їдьмо з нами до клубу. Там перекуримо і вип’ємо за вроду Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?



- Ідіть, Гаррі! - скрикнув юнак. - Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште мене. Хіба ви не бачите, що в мене серце крається?



Йому до очей підступили гарячі сльози, губи засіпалися. Кинувшись у глиб ложі, він прихилився до стіни і затулив обличчя руками.



- Ходімо, Безіле, - з незвичною теплотою в голосі мовив лорд Генрі. І вони обидва вийшли з ложі.



Через кілька хвилин спалахнули вогні рампи, завіса знову піднялась і почалася третя дія. Доріан Ґрей повернувся на своє місце. Вид його був блідий, сповнений гордовитої байдужості. П’єса все тяглась, і, здавалося, кінця їй не буде. Зала напівспорожніла, люди зі сміхом виходили, човгаючи важкими черевиками. Вистава безнадійно провалилася.



Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і вигуки ремства.



Ледве було по виставі, як Доріан Ґрей метнувся за лаштунки, до кімнатинки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.



Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.



- Як погано я сьогодні грала, Доріане! - вигукнула вона.



- Дуже погано! - ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. - Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав.



Дівчина усміхнулася.



- Доріане, - з наспівним протягом вимовила вона його ім’я, наче воно було солодше меду для червоних пелюсток її уст. - Доріане, ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?



- Що зрозуміти? - сердито перепитав він.



- Чому я сьогодні так погано грала. І чому я тепер завжди погано гратиму. Чому я ніколи вже не зможу добре грати.



Доріан знизав плечима.



- Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.



Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанно змінила її - вона вся була в екстазі щастя.



- Доріане, Доріане! - скрикувала вона. - Перед тим як познайомитися з вами, я знала в житті лише мистецтво, - я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Один вечір я була Розалінда, інший - Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії - моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена - то був цілий мій світ. Я знала самих лише привидів і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, - і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, і старий, і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дали мені щось вище за мистецтво - ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво - лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це мені нічого не дається. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось - я зовсім ні на що не здатна. І раптом я все зрозуміла, чому це. І мені стало так радісно! Я чула їхні шики - і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням - грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.



Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.



- Ви вбили моє кохання… - промурмотів він.



Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши навколішки, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.



- Так! - вигукнув він. - Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим недавно ще були для мене… О, недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. І навіщо тільки ви трапили мені на очі! Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким обличчям, та й ото!



Сполотнівши дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі:



- Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте…



- Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить! - уїдливо кинув Доріан.



Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.



- Не торкайтесь мене!



Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка.



- Доріане, Доріане, не кидайте мене! - шепотіла вона. - Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, - адже ввесь час тільки ви один були в мене на думці!.. Але я спробую… Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання… Мабуть, я б його й не відчула, якби ви не поцілували мене… якби ми не поцілувались тоді… Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо… Мій брат… Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував… Але ви, Доріане… Невже ви не простите мені сьогоднішній вечір? Я вперто працюватиму, я всіх сил докладу!.. Не будьте такий жорстокий зі мною, я ж люблю вас над усе на світі. Адже тільки однісінький раз моя гра не сподобалась вам! Ваша правда, Доріане, - мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою подіяти. О, не кидайте мене, Доріане, не кидайте!..



Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Ґрей дивився на неї згори своїми прегарними очима, і його виточені уста кривились у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки осоругу.



- Я йду, - сказав він нарешті спокійно й чітко. - Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.



Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла трошки ближче. Її маленькі руки простерлись навмання, немовби шукаючи його. Доріан обернувся і вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці.



Він ледве чи усвідомлював, куди йшов. Пізніше йому пригадувалось, як, блукаючи тьмяно освітленими вуличками, він минав якісь підозрілі будинки, проходив попід арками, що від них падали чорні тіні. Пронизливо сміючись, до нього щось гукали жінки хрипкими голосами. Непевною ходою, наче страхітливі якісь мавпи, пленталися п’яниці, то лаючись, то просто мугикаючи собі під ніс. Він бачив заморених дітлахів, що спали, скрутившись калачиком на приступках будівель, і чув з похмурих дворів верескливий лемент і прокляття.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций