Джеймс Олдрідж Акуляча клітка

Розміщено Шкільні твори в 7 марта 2016



Джеймс Олдрідж

Акуляча клітка

(Останній дюйм - 2)



Переклад з англійської В. Гнатовського



Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”, Київ, 1974

OCR і редакція Dauphin, 31 жовтня 2004 р.



Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com



 Втратити руку чи ногу - значить мигцем заглянути у вічі смерті.

 Уявіть собі, що рука, на якій ви носили браслет з годинником, десь перетворюється на порох, а нога з рідними і звичними жовнами згоряє дотла… Всьому, що залишилося від вашого тіла, нестерпно з цим миритись.

 Бен Аміно втратив ліву руку - від самого ліктя: її зжерла акула. Акула кинулась на нього в далекій єгипетській бухті Червоного моря, де він знімав під водою фільм для американської кінокомпанії, і перетворила Бена у криваве місиво. Тільки дивом пощастило йому вибратися на гребінь коралового рифу. Але ще більше диво учинив його син Деві: на маленькому літаку “Остер” він долетів з непритомним, покаліченим батьком до Каїра.

 Мало того, що Деві перехвилювався по дорозі до лікарні за пораненого батька, - десятирічний хлопчик пережив немало страшних хвилин, уперше в житті ведучи літак.

 - Бідний хлопчина!

 Бен, зціпивши зуби, повторював ці слова, хоч ні разу не вимовив їх уголос в присутності сина.

 Бен був різкий та до того ж і не дуже добре розумів дитину; тільки в лікарні, вже опам’ятавшись, він усвідомив, яку витримку проявив хлопець, щасливо доставивши його до Каїра. А Деві стояв біля постелі Бена і сердився, що батько примусив його пережити таке випробування.

 - Здорово все це в тебе вийшло! - слабким голосом промовив Бен, поглядаючи на сина з якоюсь несміливою надією.

 Деві нічого не відповів. Бен зрозумів: нелегко буде зламати перепону, що відділяє його від сина, і стати вдячливим батьком, який шукає прихильності своєї дитини, а не тією відчуженою і дратівливою людиною, якою звик бачити його Деві.

 - Цього разу, - сказав Бен хлопцеві, - я зроблю спеціальну клітку.

 - Яку? - неприязно перепитав Деві, не показуючи, як він ставиться до наміру батька повернутися в Акулячу бухту.

 - Звичайно, залізну! - як завжди нетерпляче огризнувся Бен.

 Але він тут-таки постарався це загладити. Йому треба навчитися розмовляти іншим тоном, хоч сорокарічній людині й нелегко раптом заговорити лагідно, якщо вона ніколи цього не вміла.

 - Клітка маленька, така, щоб можна було стати на повний зріст під водою і без будь-якої небезпеки знімати звідти акул, - пояснив Бен. - Ти всередині, а вони зовні. Таку клітку мав на своєму судні Кусто. Але моя повинна бути значно меншою і легшою: її ж доведеться перевозити невеликим літаком.

 - А як же ти літатимеш з однією рукою? - запитав Деві.

 - Мені ж відрізали ліву руку, - відповів Бен. - А для “Остера” вона не потрібна. Керувати я можу і правою. Це - найголовніше…

 - Хто ж тобі дозволить літати з однією рукою?

 - Ніхто не знає, - сказав Бен. - Адже минуло вже вісім місяців. А з літаком тоді нічого не сталося. Звідки їм знати, що я втратив руку? Наступний медичний огляд тільки в листопаді, а на той час нас уже давно не буде в Єгипті. Літак я зможу дістати, навіть коли в мене протез… Ніхто нічого й не подумає…

 Він удавав, наче все йде як по маслу, і раптом зрозумів: Деві, навпаки, старається переконати його, що їм доведеться скрутно.

 Деві не хотів повертатися в Акулячу бухту. Він боявся знову побачити, як батько, покалічений і весь у крові, піднімається з моря. Хлопець не хотів згадувати, як це страшно тягнути батька в літак, запускати машину, піднімати її в повітря, вести по курсу, відшукувати аеродром і, нарешті, робити посадку серед величезних повітряних кораблів, стараючись не розбитися вщент.

 - Цього разу, - запевнив Бен, терпляче переборюючи спробу Деві заховатись у свою шкаралупу, - нещасного випадку бути не може. Обіцяю тобі…

 Як можна було це обіцяти? Але що ж йому лишалося робити?

 Бен ще й сам не знав, що робитиме. Знімаючи останній раз під водою фільм про акул для компанії “Комершл філм”, він сподівався, що на зароблені гроші зможе повезти сина додому і влаштувати його там у пристойну школу чи найняти когось, хто його доглядатиме. Але вісім місяців перебування в лікарні, лікарі і плата за квартиру, поки він хворів, з’їли всі заощадження. У нього не лишилося грошей навіть на проїзд до Нью-Йорка чи Бостона, де йому з хлопцем треба прожити кілька місяців, поки знайдеться робота для колишнього льотчика з однією рукою, зате без дружини.

 - Хочеш поїхати зі мною і подивитись, як роблять клітку? - запитав він у сина.

 - Хочу, - тихо відповів Деві.

 - Ну, ходімо! - з удаваною бадьорістю запропонував батько.







 Бен накидав креслення клітки і умовив місцевого коваля з великої авторемонтної майстерні спробувати зробити її. Грек-десятник дав дозвіл (заховавши в кишеню фунт стерлінгів), а коваль-египтянин із своїм помічником - він був молодший за Деві, якому вже сповнилось одинадцять років, - взявся кувати з кутового заліза і смуг м’якої сталі чотири стінки клітки.

 - Двері краще зробити вгорі, - сказав коваль, приварюючи стальні смуги до кутового заліза на промасленій підлозі гаража.

 - У воді мені може забракнути сили її відчинити, - заперечив Бен, піднявши над головою свої півтори руки і вдаючи, що штовхає ними кришку.

 - Але ці дверцята надто великі, бачите, які вони довгі, - знизав плечима коваль. - 3 ними нелегко буде впоратись.

 - Нічого, якось дам раду, - наполягав Бен.

 Він спробував пояснити свій задум Деві, але син, здавалося, слухав з такою байдужістю, що Бен замовк і дав можливість йому самому дивитись, як іде робота. Бен не раз помічав, що хлопець дуже спостережливий, але терпіти не може, коли його учать.

 Сам він уважно стежив, щоб усе було як слід: як коваль ріже метал, зварює його і просвердлює отвори, - але поступово льотчика почала цікавити не клітка, а зовсім інше. Його увагу привернуло ставлення високого смуглявого коваля до свого помічника - десятирічного хлопчика-араба.

 Цей маленький обірваний єгиптянин, якого звали Махмудом, був одягнений у синю спецівку, таку замащену залізним пилом і маслом, що вона стала схожа на іржавий панцир. Його ноги були надто малі для стоптаних двопудових черевиків, у яких він човгав по кузні; працюючи мов справжній майстровий, він не промовляв жодного слова.

 Підмайстер був з нього чудовий, хлопець точно знав, куди і в яку секунду підкласти стальну смугу, не чекаючи, щоб йому про це сказали; коваль працював, наче хірург, якому прислужує добре навчений асистент.

 - Не так! - гримнув коваль і відкинув убік зубило.

 Цього разу хлопчина схибив і подав не те, що треба.

 Коваль почав лаяти свого помічника, і це не сподобалось Бену. Але хлопець терпляче змовчав і кинувся до крана, щоб налити води в жерстянку, куди коваль занурив гарячі свердла. Повертаючись назад, хлопець спіткнувся і облив коваля брудною водою; той обернувся і дав йому потиличника.

 - Ану, тихше!.. - сказав Бен.

 Коваль глянув на Бена. Він був удвоє вищий за льотчика і зовсім не злякався сердитого окрику.

 - Та хлопчина ж ледачий, - засміявшись, відповів він по-англійськи.

 Хлопчик усміхнувся. Коваль поклав йому на плече важку руку і, потримавши трохи, легенько підштовхнув малого уперед, наказавши йому вийняти тупе свердло з дриля і замінити його новим.

 Бен усе зрозумів і швидко глянув на свого сина, щоб перевірити, чи зрозумів той. Але Деві був потайливим хлопцем і дуже рідко показував, що в нього на душі, правда, крім тих випадків, коли його огортав страх.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций