Етель Ліліан Войніч Овід — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 3 марта 2016



Очевидно, його фантазії не пе­решкоджа ні настрій, ні апетит.

Коли вранці Монтанеллі прокинувся, Артура вжене було. Він ще вдосвіта пішов у гори допомагати Гаспарові пасти кіз.

Однак тільки-но встигли подати на стіл сніданок, як він влетів у кімнату з непокритою головою, три­маюч на плечах крихітну селянську дівчинку років трьох, а в руках величезний оберемок гірських квітів.

Монтанеллі, всміхаючись, дивився на нього. Який дивний контраст з серйозним, мовчазним Артуром у Пізі й Ліворно!

-  Де ти був, навіжений? Гасав голодний десь по горах?

-  Ой, padre, як там чудової Гори на світанку такі прекрасні! А яка роса!.. От подивіться.- Він показав мокрі, забруднені черевики.- Ми взяли з собою хліба й сиру і пили на пасовищі козяче молоко. Бр-р, яке

Воно гидке! Я знову хочу їсти. І треба нагодувати цю маленьку особу. Аннет, хочеш меду?

 Він сів, посадив дівчинку собі на коліна і почав допомагати їй розбирати квіти.

- Ні, це не діло,- заперечив Монтанеллі.- Я не хочу, щоб ти застудився. Біжи переодягнись у сухе. І Ану, йди до мене, Аннет. Де ти її підібрав, Артуре?

- Край села. Це дочка того чоловіка, що ми вчора

 бачили. Знаєте, що лагодить взуття. Правда, у неї гар­неньк очі? А в кишені в Аннет жива черепаха, яку вена зве Кароліною.

Коли Артур, переодягтись у сухі носки, підійшов до столу снідати, дитина вже сиділа у padre на колі­на і весело щебетала про свою черепаху. Вона дер­жал її в пухких рученятах, перевернувши на спину, щоб “monsieur” міг помилуватись, як вона ворушить лапами.

-  Гляньте, monsieur! - поважно говорила вона

Своєю напівзрозумілою говіркою.- Гляньте, які в Кароліни черевички!

Монтанеллі грався з дитиною, гладив їй волосся, захоплювався її черепахою і розповідав чудесні каз­к. Господиня шале, прийшовши прибрати із стола, заніміла від здивування, побачивши, як Аннет вивер­та кишені його преподобія.

-  Господь навчає дітей, як пізнавати хорошу людину,- сказала вона.- Аннет так боїться чужих, а от

вашої милості зовсім не соромиться. От чудеса! Аннет, стань на коліна і попроси доброго пана, щоб він бла­гослови тебе. Це принесе тобі щастя.

-  А я, padre, не знав, що ви вмієте забавляти ді­те,- сказав Артур, коли вони через годину йшли по залитих сонцем пасовищах.- Дитина просто не зво з вас очей. Знаєте, мені здається…

-  Що?

-  Я хотів тільки сказати… шкода, що церква забо­роня священикам одружуватись. Я навіть не зовсім розумію чому. Адже ж виховання дітей така серйозна справа і так важливо, щоб вони з самого початку були під добрим впливом, що, здається, чим святіше покли­канн людини і чим чистіше її життя, тим кращий буде з неї батько. Я певний, padre, що якби ви не дали обіт, якби ви одружилися, ваші діти були б дуже…

-  Мовчи!..

Слово зірвалося таким поспішним шепотом, що ще більше поглибило мовчання, яке запало між ними.

-  Padre,- знову почав Артур, засмучений похму­ри виглядом Монтанеллі,- хіба я сказав щось пога­н? Може, я помиляюся, але я завжди говорю так, як думаю.

-  Можливо, ти й сам не зовсім розумієш те, що сказав,-лагідно відповів Монтанеллі.-Через кілька років ти дивитимешся на це інакше. А поки що пого про щось інше.

Це було перше порушення повної гармонії і спо­ко, що панували між ними під час цієї ідеальної подорожі.

З Шамоні мандрівники пішли через Тет-Нуар до Мартіньї, де й спинились перепочити, бо була не­стерпн спека. Після обіду вони вийшли на захищену від сонця терасу готелю з гарним видом на гори. Артур виніс свої колекції і почав серйозну роз­мов про ботаніку з Монтанеллі італійською мовою.

На терасі сиділи два англійці-художники; один щось малював, а другий ліниво балакав. Йому й на думку не спадало, що іноземці можуть розуміти по-англійськи.

-  Віллі, покинь ти свою мазанину,- сказав він.-

Намалюй краще цього прекрасного італійського хлоп

Ця, що приходить в екстаз від папороті. Глянь на лі­ні брів. Дай йому замість лінзи розп’яття і замість

Куртки та коротких штанів римську тогу і матимеш справжнісінького християнина перших віків.

-  Який там християнин! Я сидів коло нього за обідом, і він так само захоплювався смаженою кур­ко, як оце зараз бур’яном. Він справді гарненький.

Цей оливковий колір обличчя чудовий. Але він і на­половин не такий красивий, як його батько.

-  Хто?

-  Його батько, що сидить просто проти тебе. Не­вж ти не зацікавився ним? У нього чудове обличчя.

-  Який ти наївний. Не можеш впізнати католи­цьког священика.

-  Священика? А й справді. Я й забув: обіт чесно­т і таке інше. Ну, тоді будемо поблажливі і при­пустим, що цей юнак його племінник.

-  От ідіоти! - прошепотів Артур, дивлячись на художника веселими очима.- А це дуже мило з їхньо­г боку вважати, що я на вас схожий. Я й справді хотів би бути вашим племінником… Padre, що з вами? Як ви зблідли!

Монтанеллі підвівся і приклав руку до лоба.

-  У мене щось запаморочилась голова, - промовив

Він на диво тихим голосом.- Мабуть, надто довго по

Був на сонці. Піду ляжу, carino. Це нічого, просто від

Спеки.

Провівши ще два тижні біля Люцернського озера, Артур і Монтанеллі повернулися через Сен-Готард-ський перевал до Італії. На їхнє щастя, погода була дуже гарна, і вони зробили ще кілька приємних екс­курсі, хоч зачарування перших днів уже зникло.

Монтанеллі весь час непокоїла думка про майбут­н “серйозну розмову” з Артуром, для якої їхня по­доро давала добру нагоду. У долині Арви він на не згадував того, про що вони говорили тоді під магнолією; це було б жорстоко, думав він, отруїти такій художній натурі, як Артур, перше захоплення красою Альп розмовами, які, безперечно, будуть для нього тяжкі. Починаючи з Мартіньї, він щоранку го­вори собі: “Сьогодні поговоримо”, а щовечора: “По­говорим завтра”.

Тепер канікули кінчались, а він усе повторював: “Завтра, завтра”. Невиразне почуття чогось  нового,  якоїсь  невідомої заслони  між  ним і. Артуром змушувало його мовчати, поки в остан­ні вечір їх подорожі він раптом не відчув, що коли він взагалі збирається говорити, то треба поговорити сьогодні.

Вони спинились на ніч у Лугано і другого ранку мали виїхати до Пізи. Він мусить принаймні дізна­тис, як глибоко втягнено його любого хлопця в зибучі піски італійської політики.

-  Дощ перестав, carino,- сказав Монтанеллі піс­л заходу сонця,- і це в нас єдина нагода подиви­тис на озеро. Ходім, я хочу з тобою поговорити.

Вони пройшли вздовж берега до затишного місця і сіли на низенький камінний мур.

Прямо біля них ріс кущ шипшини, вкритий пурпуровими ягодами; кілька гілок запізнілих блідо-рожевих квітів ще звисали з верхньої гілки і сумно погойдувались, обважнівши від дощових крапель. На зеленій поверхні озера ле­геньк тріпотів білими вітрилами маленький човен, похитуючись від вогкого вітерця. Він здавався лег­ки і тендітним, немов срібляста квітка кульбаби, ки­нут на воду. Високо вгорі на Монте-Сальваторе якась пастушача хатина розплющила золоте око. Троянди, посхилявши голівки, дрімали під спокійними хмарами вересневого неба, а вода лагідно гомоніла й плескалась об прибережне, каміння.

-  Це в мене остання нагода спокійно поговорити

З тобою,- почав Монтанеллі.- Ти вернешся до робо­т в коледжі і до друзів, у мене теж буде дуже багато

Справ цієї зими. Я хотів би як слід з’ясувати наші

Взаємини, а потім, якщо ти…Він спинився на мить, а тоді знову повільно загово: -  Якщо ти почуваєш, що можеш іще вірити мені,

Як вірив раніш, то розкажи мені докладніше, ніж тоді

Увечері в саду семінарії, як далеко зайшов ти в цій

Справі.

Артур спокійно слухав, дивлячись на воду, але ні­чог не відповів.

-  Я хотів би знати, якщо ти можеш сказати мені, чи зв’язав ти себе клятвою або якось інакше?

-  Мені нічого говорити, любий padre.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций