Річард Райт Яскрава Вранішня Зоря — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 27 февраля 2016



..

І не змогла говорити далі, бо раптом заплакала.

- Годі, тітонько! Ви ж завжди були хоробрі. Все буде добре!

- Де там добре, дитино моя! Цей світ жорстокий до нас, люба.

- Якщо ви не перестанете, я теж розплачуся.

Мати примусила себе спинитися. “Годі! Я не можу так три - матись перед Ревою…” Адже саме тепер потрібно було, щоб Рева вірила в неї. Вона дивилась, як дівчина дістає скіпки, щоб розпа - лити в плиті й поставити каву.

- Хочете кави? - спитала Рева.

- Ні, люба.

- Та ну ж бо, тітонько!

- Ну, тоді трошки.

- От і добре… О, я й забула,- похопилась вона, насипаючії ложечкою каву,- татко переказував, щоб ви стереглися Букера.

Він донощик.

Мати не видала себе жодним рухом, але всередині всю її аж.

Затрясло.

- Він сказав мені це, коли я вернулася. Його попередили з міста…



Вона більш не слухала. Ніби випала з життя і опустилася в холодну темряву. Тепер вона зрозуміла, чому так налякалася, коли, борсаючись в кривавому тумані, раптом побачила Букера.

То був привид усіх білих і заразом страх перед ними, що не покидав її ціле життя. І знову, вдруге за цю ніч, те, що вона відчула, виявилось правдою. “Мені він так не сподобався! Госпо - ди! Я ж казала Джонні, що це хтось із білих виказав…” - Ось, випийте, тітонько Сью…

Вона взяла чашку, руки тремтіли й гаряча рідина хлюпнула на плаття.

- Пробачте, тітонько!

Ногу обпекло, але болю вона не відчула.

- Нічого,- мовила.

- Давайте, я вам щось прикладу до рани.

- Мені не боляче.

- Ви чимось стурбовані?

- Ні, люба.

- Я доллю вам кави.

- Я більше не хочу, люба.

- Отямтеся! Не треба так…

Запала мовчанка. Вона чула, як Рева сьорбає каву. Ця дівчи - на - все, що в неї лишилося. Але ж треба щось робити! Треба сказати їй про Букера й про Джонні! Та спершу хотілося посиді - ти на самоті й добре обдумати все.

- Лягай, люба. Ти стомилась.

- Ні, я почуваю себе добре.

Дзенькнула порожня чашка. “Треба покласти Реву спати! Так, Букер викаже шерифові товаришів. Може, якось спинити його?” Це був єдиний вихід, яскрава зірка надії, що засяяла десь угорі.

“За якихось півгодини Букер дійде до лісу Фоллі. Він неодмінно

Мусить піти довгим шляхом, бо не знає коротшого. Я побіжу навпроти й приб’ю його… А що буде потім?” - Рево, люба, лягай. Мені вже добре, а тобі треба відпочити.

- Я не хочу спати, тітонько Сью.

- Я краще знаю, що тобі треба, дитино моя. Ти геть змокла і стомилась.

- Я хочу посидіти з вами.

Вона через силу всміхнулася й мовила:

- Я не думаю, що вони затримають Джонні…

- Ви певні, тітонько?

- Звичайно, люба.

- Тоді я почекаю з вами.

- Це вже мій клопіт. Матері завжди чекають дітей.

- Добраніч, тітонько.

- Добраніч, люба.

Вона стежила, як Рева підвелася й вийшла з кухні; зарипіли пружини матраца, й мати переконалась, що Рева лягла. Тепер вона була сама. Крізь ґратки плити бачила, як згасають жарини;

В кімнаті знову стало холодно. Жовтава смуга миготіла за вікном, а дощ не вщухав. Вона зробила ту прикру помилку сама й сама мусить її виправити. Ніби торкнувшись зашерхлої рани, прига - дала хвилину, коли вигукувала шерифові погрози, щоб не підда - тись і набратися сили. Вона втратила Сага, щоб урятувати інших, а тепер послала Джонні, щоб він попередив товаришів. Після великого нервового напруження вона вибилася з сил. Якби не вилила весь свій гнів на шерифа, то мала б волю опиратися Букерові й змогла б попередити товаришів сама. Щось стислося в ній, як усе пригадала і зрозуміла причину страху, що охопив її, коли опритомніла в темних сінях. Забуте минуле знов постало перед її очима, й вона заспівала:

Лілея сонячного краю - яскрава вранішня зоря…

Дні, коли вона співала цю пісню, були днями безнадії, пану - вання холодної білої “гори, що кинула її в лоно Христа. Потім здавалося, що Саг і Джонні відвернули її від бога, спрямували надію на боротьбу за свої права. Багато років вона вірила в їхню справу і йшла пліч-о-пліч з ними, набираючись сили й могутніх ідей. Ця віра була а нею, коли шериф збив її з ніг, коли вона підводилась і знов падала, з ненавистю дивлячись йому в облич - чя. Але її мучив і власний голод; щоб угамувати спрагу колиш - ньої віри, вона не витримала до кінця. Ота зрада всіх товаришів Джонні була виявом ще більшого страху. То було блукання між двома світами й вірами, що вмирали й народжувалися в ній. І чим більше вона це усвідомлювала, тим дужче бурхало й нуртувало у неї в грудях; чим яскравіше спалахувала в її чорній шкірі інша зоря й інша надія, тим дужче волав у ній заклик до рішу - чої дії. Довго ходила вона з кутка в куток, почуваючії себе без - силою перед грізною ніччю, лютим дощем, ворожим світом. Соро - милася за те, що подумала було про любов Реви до Джонні. Під - няла руку й задивилася на свої скарлючені пальці. “Господи, що мені робити?” Можна перейти струмок і добігти до лісу Фоллі раніше за Букера. А потім? Як побачитися з Джонні чи з Буке - ром? І знову пролунав шерифів голос: “Готуй простирало, бо він буде мертвий!” Простирало! Так, простирало! Все її єство напру - жилося, довгі роки мук і поневірянь відбилися н цьому слові.

“Я піду туди з простиралом! Зроблю те, що він казав! Господи, святий і безсмертний! Я піду - чорна негритянка з білим прости - ралом, щоб загорнути мертвого сина!” А що потім? Вона випро - сталась і грізно засміялася. Тепер вона збагнула весь сенс свого життя і вже готова була до найрішучіших дій. “Я знаю, що робити! Знаю!” Згадала про рушницю Джонні, яка висіла в шафі.

“Загорну її в простирало - ніби йтиму за тілом Джонні…” Навшпиньки зайшла в кімнату, відчинила комод і взяла прости - рало. Рева спала, в темряві чулося її рівне дихання. Жінка діста - ла рушницю. Загорнула її в простирало й прикрила фартухом.



Потім тихенько підійшла до ліжка й глянула на Реву. “Господи, захисти її! Хоч, може, вона сама краще зробить це. Треба ж колись починати. Вони з Джонні мали б бути разом саме тепер…

Ні, не скажу їй про Букера. Все буде гаразд, вона нічого й не знатиме. Ревина віра не буде розтоптана”. Жінка затримала подих, коли рипнули іржаві пружини; потім усе стихло, й вона полегшено зітхнула. Навшпиньки пішла до дверей і спинилася на ґанку. Вгорі, за суцільною запоною дощу, мерехтіла жовтава смуга. Перейшла подвір’я, видерлася на круту стежку, послизну - лася і оглянулася на дім. Лампа світилася у вікні, й відблиск прожектора наче наснажував її новою силою. Жінка обернулася й рушила полем, тримаючи рушницю під простиралом і думаючи:

“Бідна Рева… Люба моя дитина… Вона так солодко спить…” 6 Майже всю дорогу вона йшла, напівзаплющивши очі й стис - нувши губи, наперекір вітру й дощу, відчуваючи тільки вагу рушниці. Геть змокла, і здавалося, що ноги зумисне потрапляють у кожну яминку поміж рядками жита.

Дісталася до струмка й зупинилася, шукаючи броду. Витягла з-під фартуха простирало і загорнула рушницю так, щоб палець лежав на спусковому гачку. “Перейду тут”,- вирішила. Спершу води не відчувала, бо ноги були вже й так мокрі. Та, коли вода досягла колін, їй перехопило дух. “Господи, який же цей струмок глибокий”. Минувши середину, знала, що небезпека позаду. Вийшла з води, вибралась на порослий травою горб, роздивилася навкруги і побачила вогні машин на дорозі. “Так, вони й досі там!” І побіг - ла, нахиливши голову. “Вбити його тут? Боже, дай мені сили!” Біле Букерове обличчя постало перед її очима, й жадання помсти було таке велике, що вона вже не могла стриматись. Коли опини - лася біля машин, десь поруч пролунав голос:

- Гей, ти!

Вона стала, нервово мнучи в руках простирало. Підійшли двоє білих з рушницями.

- Що ти в біса тут робиш?

Жінка мовчала.

- Ти не чуєш, що до тебе звертаються?

- Я йду по сина,- відказала пригнічено.

- По сина?

- Так.

- А він що тут робить?

- Шериф його схопив.

- Святий боже! Джіме, та це ж мати отого негра!

- А то що у вас? - спитав другий.

- Простирало.

- Простирало?



- Т-так.

- Навіщо?

- Шериф сказав, щоб я загорнула його тіло.

- Гаразд, гаразд.

- А хіба не треба?..

Білі перезирнулись.

- Ці негри так люблять одне одного,- сказав один.

- І вони не придурюються,- зауважив другий.

- Відведіть мене до шерифа,- попрохала жінка.

- Це, певна річ, не наказ?

- Звичайно, ні.

- Ми відведемо вас, коли захочемо.

- Ат-тож.

- Хочете взяти його тіло?

- Т-так.

- Але ж він ще живий.

- Вони його не вб’ють?

- Якщо він скаже правду.

- Він не скаже!

- Звідки ви знаєте?

- Знаю!

- Ми вміємо примусити негрів говорити.

- Тільки не його!

- Ви, мабуть, переоцінюєте червоних.

- Він мій син.

- Чому ж ви не навчили його розуму?

- Він мій син!

- Чуєш ти, стара негритянко! Тобі пора вже знати, що негри

Не сміють бунтувати…

- Будувати чорну республіку! - зареготав другий.

- Відведіть мене до шерифа,- попрохала вона.

- Ви його мати,- мовив перший,- і можете змусити його назвати спільників.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций