Загребельний Павло Архипович Диво — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2016



На професора Отаву, гадаю, як на запеклого матеріаліста, вплинув і Чарльз Дарвін з його теорією виникнення й розвитку видів. Я примітивізую, але прошу зрозуміти мене правильно: в даному випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тільки дошукуюся кореня його помилкових поглядів. А що такі погляди помилкові, показує навіть не історія, в яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя.

Мав слушність Дільтей, який висміював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, що, зрештою, став (цитую по пам’яті, тому можлива неточність) «витвореною в голові штучною логічною пряжею, завислою в повітрі і позбавленою грунту». Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогодні може бути абсолютно несхоже на те, що творилося ще вчора. Нові суспільні формації, які приходять на зміну старим, вимагають і цілковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить перед мистецтвом нові завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми братимемо приклади в сучасності. В Європі встановлено новий порядок, принесений у відсталі колись країни і землі доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, і що маємо тепер, і що сподіваємося мати?

Професор Шнурре заплющив очі. Вимальовував майбутнє мистецтва при «новому порядку», який запанує в Європі.

— Яка тут еволюція? Яка поступовість розвитку? Геть усі пережитки, які звуться традицією! Ми повинні заявити, що від народження Ісуса Христа в світовому мистецтві панувала лише одна традиція і то — єврейсько-занепадницька. Нарешті ми зможемо очистити мистецтво, створити цілком нове, по-справжньому високе, небачене. Хтось хоче заперечити?

Звичайно, кожен з них міг би заперечити. Хоч би посилаючись на імена великих німців, відомі всьому людству. Хоч би вказавши професорові Шнурре на неймовірну плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже тільки за те, що він надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо ніхто не знав ще й таємної місії Шнурре в Києві).

Але ті змучені, голодні, стероризовані, віддані на понищення люди, які стояли перед професором Шнурре, мали в думках інше, зосереджувалися в ті хвилі зовсім не па абстрактних теоріях, а насамперед на вирішенні оголеного в усій свонїй жорстокій відвертості питання: хто кого? Серцем відчували, що фашисти будуть поконані, вірилося тільки в це, жилося тільки цією надією, а жахливе буття наштовхувало на розпачливу зневіру, а в ярах не вгавала катівська стукотнява кулеметів, а великі армії десь відкочувалися й відкочувалися на схід, і вже окупована була майже вся Україна і фашисти підходили до Москви.

Окрім того, всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне людське, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь пильно знадобився окупантам.

За кілька днів до цього їх збирали не раз і не два, і начальник табору, зовні байдужий, атлетично збудований офіцер, через перекладача звертався до них з такими словами: «Між вас знаходиться професор Гордій Отава. Пропоную професорові Отаві зголоситися табірному командуванню добровільно, при цьому обіцяючи йому збереження життя і цілком цивілізоване з ним поводження». Коли ж професор Отава не відгукнувся на таку пропозицію, звернення до в’язнів набуло іншої форми:

«Той, хто вкаже табірному командуванню на професора Отаву, одержуватиме поліпшене харчування і буде переведений до табору, де є теплі сухі бараки і постіль для спання».

Отже, покажи професора Отаву — і спатимеш на м’якому!

Однак аматорів м’якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, що ті, хто знав професора Отаву, не мали ніякого наміру виказувати його фашистам, а якщо, може, й були в таборі люди, які могли б спробувати виміняти зайву порцію баланди на професора, то вони ні сном ні духом не відали, де тут може переховуватися справжній професор, серед цих немитих, неголених, замазурених обдертюхів. А може, й не треба так погано думати навіть про двох-трьох з усіх ув’язнених. Бо хоч люди не святі і всяк хоче жити, але справа з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не єдина для всіх кинутих за дріт нагода довести ворогові свою твердість, незламність і, коли хочете, зневагу.

Не діждавшись нічого від своїх в’язнів, комендант так само байдуже дав час для роздумів до обіду, пригрозивши, що в разі мовчанки він розстріляє кожного десятого. Однак цю його заяву зустрінуто було майже скептично, якщо можна взагалі говорити про наявність такого почуття в душах змучених і позірно зломлених людей, комендантові здалося навіть, що уловлює він то там, то там посмішки на виснажених обличчях, і він зрозумів, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хіба ж можна залякати людей, які вже вмерли, а всі вони вважали себе мертвими з тої хвилі, як захоплено їхнє велике місто, а їх самих кинуто сюди або відразу загнано в глинища ярів і розстріляно.

І хоч як намагався комендант виказати свою байдужість, але ве втримався і тихо вилаявся, згадавши святе розп’яття і ще якесь доволі абстрактне поняття, бо досить добре відав, що навіть своєї теперішньої погрози здійснити не зможе і не розстріляє ні десятого, ні сотого, ні взагалі жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звідси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолі таємничої есесівської команди.

І через те, що професора Отаву не було знайдено ні до обіду, ні до самого вечора, ні вночі, хоч в’язнів тримали на ногах до ранку, не даючи нікому бодай присісти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рівно за десять хвилин після початку апелю, щоб задемонструвати свій власний метод відшукування професора Отави, якого він, на превеликий жаль, ніколи не бачив, але якого вельми добре знав.

Так почалися дивовижні лекції професора Шнурре на теми шляхів розвитку мистецтва перед ув’язненими київського концтабору восени сорок першого року.

Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекції на пустельному березі розшумленого моря, то й тоді б міг сподіватися на якесь там відлуння, бо не всі б його слова тонули в розбурханій стихії: сякі-такі море б відкидало йому назад. Якби він викрикував свої просторікування просто в глухий кам’яний мур, то, згідно з законом відбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай і понівечена та знеформлена. Якби и гукав нічному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землі, а та б прикотила їх до професора луною.

Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови ці люди, ніхто б не знайшов ні в живій, ні в неживій природі.

Вони стояли не мертво — уважне професорове око це відзначало. То якесь сколихнення час від часу перебігало по нерівній шерензі, мовби зсудомлюваній від болю, і тоді Шнурре знав, що то подіяли не його високі теорії, а нелюдське виснаження і десь у глибині хтось там мав упасти на землю, але його підтримували, водночас ховаючи від пильних очей наглядачів і самого «лектора», то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до ярів, де вже зранку починалося татакання кулеметів. Але все це безмовно, ніхто не виказав видимої неуважності, якось виходило навіть так, що всі пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навіть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було ніяких підстав скаржитися на невдячність аудиторії, його лекції пе переривалися жодним інцидентом, спокійним голосом, не підвищуючи тону, він відчитував черговий шматок, підводився, дякував за увагу, денщик складав його стільчика, перекладач знімав пенойе й протирав скельця, і вся трійця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собі, щоб назавтра прибути знову.

Професор Гордій Отава теж стояв у шерензі приречених і теж мав слухати безглузді лекції професора Шнурре. Та чи й чув він їх?

Він, як і всі, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не білу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволені губи, — він бачив Київ. Київ обставав його з усіх боків, він був у його коротких, уривчастих, страшних снах під холодними дощами, він був спершу великим, теплим, живим, всемогутнім і нерушимим, як стіна Оранти в Софійському соборі, здавалося Гордієві Отаві, що Київ ще простягає до них свої руки і ще підтримує їх бодай на духу, підтримує навіть тоді, коли вони вже падають, коли вже несила підвести змучене тіло і тільки очі вперто летять догори і шукають і питають, і не вірять: «Як же це? Чому?»

Але дні сунулися в невпинній сірості, хмари залягали весь Київ, залягали і налягали на нього щодалі дужче і більше, і в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цівочками зневіра. Хтось тут був уже мертвий: або ж він сам, Гордій Отава, або й цілий Київ, бо ні один, ні другий не приходили на поміч один одному, кожен змагався в самоті, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням?

І коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов’янським містом і розчулено зітхав у неубут-ньому захваті перед мальовничістю київських пагорбів і київських соборів, для Гордія Отави і його товаришів то були найтяжчі хвилини.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций