Мирний Панас Повія — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2016



Ніхто до тебе словом добрим не обізветься; чи зобиде хто — не заступиться; чи болить що — не спитає; а до роботи приганяє. Найнявся — продався!. І таким безнадійним та страшним голосом все те мати розказувала, так гірко кожне слово приливала палючими слізьми!. А Кирило он зовсім навпаки співає. і Марина не те казала. Де ж правда, де брехня?. І мати служила молодого віку; і мати добре все те знає. Та й люди ж служили і тепер он служать. Хіба тоді, як мати служила, гірше було, важче жилося?. Як у тумані Христя, як темної осінньої ночі серед великої пустині!. А може — як у кого: у одного — добро, у другого — лихо. Ну, а в Загнибіди?

— Дядьку! — обізвалась вона. — Ви знаєте Загнибіду? Що воно за чоловік? Яка в його служба? Яка робота?

— Загнибіду? Ххе!. — вийнявши з рота люльку і сплюнувши, мовив Кирило. — Загнибіду? Як же мені його не знати, коли він у нас у волості писарем

Був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив. І лютий, крий боже! За податі людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозі не обливав, зате драв з живого й мертвого. П’явка — не чоловік був, поки писарем був! Ну, а тепер — не знаю; може, й перемінився. Наші ж таки селяни розказували, що він дуже радий, коли кого з своїх у городі стріне — і напое, й нагодує. Звісно, не нас — голоту, а дукачів. — розказував Кирило, рвучи річ, придавлюючи то на тому слові, то на другому.

— Ну, а служба в його, — почав знову Кирило, — яка ж у його служба? Він, кинувши писарство, крамує там чи прасолує. кат його знає!. От і дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба. Жінка, кажуть, у його невсипуща хазяйка і добра людина; а проте — я її не коштував. Дітей немає й не було. Кому тільки все те добро достанеться?. А добра — чимало. Хіба що він прогуляє; кажуть — черкає добре. Та не вір, дівко, тому: казаному кінця немає. Чого люди не накажуть? Вір тому, що сама побачиш. От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибіда. Лихий, кажу, був, поки писарем був, — без карбованця за пашпортом і не йди. «Ви, — каже, — на заробітки йдете, гроші лупить: а тут — з голоду здихай. Ложи карбованця!» Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напій. Такий-то був; а тепер — не знаю.

Христя глибоко-важко зітхнула.

— А ти не здихай! Чого тобі? Не гаразд буде — не тільки світу, що в вікні, — за вікном більше. Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться. Це тобі не село. А це тобі й гнилий перехід! — скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробігав невеличкий протічок.

— Ххе!. Ще не біда. Води небагато — і перестрибнути можна! — гукнув Кирило, розбігаючись, щоб перескочити ту течію. Тільки що плигнув на горбик — так зразу й загруз по пояс.

— Отака ловись! — скрикнув він, викарабкуючись. — Біс його батькові, повні чоботи набрав.

Христя стояла по сей бік течії та аж затіпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що він потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її сміх розібрав.

— Хотіли, дядьку, по-молодецькій? — спитала Христя з усмішкою.

— А вийшло — лиха 6 його година взяла! — мовив Кирило, простуючи на місток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотіла.

Христя собі зійшла на місток і, схилившись на перила, піджидала, поки Кирило перебується.

— От тобі перейшов і не замочився! — сердився Кирило. — І піддурило ж, біси його батькові! Думка — бугорок; де там вода візьметься?. А воно навернуло зверху снігом, а там вода — дна не достанеш.

— Ви б, дядьку, підождали трохи, просушилися, — раяла Христя, — а то як його в мокре ноги обгортати?

— Як? Отак! — скрикнув Кирило, угортаючи ногу.

— Коли б ще чого не підкинулось.

— А підкинеться — що ж ти зробиш? Раз родився — раз і помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк і Кирило і, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сіряк у рукава і, взявши ціпок, знову потяг шляхом.

Ішли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собі мовчав. Ідучи, він, знай, поглядав на чоботи, мов довідувався, чи цілі ще; хекав, спльовував.

— Отут стій! — сказав він, доходячи до Йосипенкових хуторів. — Спочинемо, підкріпимося. Половину шляху увійшли — буде!

Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху підождати.

— А ти чого зостаєшся? Іди й ти. Люди добрі — не виженуть з хати. Дві здорові собаки кинулись на їх з-під комори. Висока та струнка молодиця вибігла їх провести.

— Вон, прокляті! — скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снігу. Біле-біле, наче з крейди вистругане, лице молодиці злегка зашарілось; очі, як оксамит, на хвилину спалахнули.

— Здорова, Мар’є! Чи ще ти ще? — спитався Кирило. Молодиця не то усміхнулася, не то очима заграла.

— Та ще! — відказала вона, зітхнувши.

— А Сидір дома? — розпитувався Кирило.

— Немає. У город поїхав. Одна мати. розпочала лайку та ніяк не вгамується. Ідіть же в хату!

У хаті вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порізане глибокими зморшками; губи товсті, одвислі; ніс гуластий, з чорною бородавкою на кінці; очі злі, аж зелені, наче іскри, жевріли з-під її насуплених брів. Христі здалася вона відьмою.

— Здорова, Явдохо! — привітався Кирило.

Явдоха, сидячи на лаві, тільки бликнула на Кирила очима.

— Як живеться? Як можеться?

— Ат, живеться! — гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. — Уже ж не як у нас живеться!. Поїхав оце Сидір З дому, то ми й ручки склали, — гомоніла вона, блимаючи зеленими очима на Мар’ю.

Лице Мар’ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар’я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.

— Отак завжди! — гарикнула стара. — Хоч би тобі словом обізвалася:

Мов зроду німа або їй — прости господи! — річ одібрало. А зайдуть чужі люди у хату — вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері — слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то — проклятущий народ!. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає. От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство — аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується. Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого. Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка. Пришелепуватий же, прости господи!. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути. Обійшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зіллям городська наймитюга!. Не послухався. А тепер — і бийся з нею, і воловодься!. Він же ніколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається — не баче, що матері достається!. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити — от і спочила! — закінчила стара, важко сопучи.

На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

«Он що воно про нашого брата співають. — думала вона. — І наймитюга, і нетіпанка, і сяка, і така. Господи!» — Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей.

— А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, — перервав Кирило нудне мовчання. І почав розказувати, як обвалився на гнилому переході.

Мар’я увійшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силі, бо вона аж зігнулася, — бліде лице почервоніло.

— Та й важкі які! — простогнала Мар’я і кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

— Ще ти голови моєї не наклопотала? — скрикнула вона. — Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними. Піч к бісовій матері розвалиш!

— Де та піч, а де дрова. — стиха одказала Мар’я.

Стара аж потемніла:

— А долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся.

— Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, — не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар’я. Стара скрутнула головою і сплюнула.

— Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? — повернулася Мар’я до Христі. — Сідай, спочинь. Куди се вас бог несе?

— У місто, — одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві.

— Чого? На базар?

— На базар же. Продавати он її. — жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

— Її? — спитала, граючи очима.

— Атож! — одказав Кирило.

— Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! — жартувала Мар’я.

Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася З хати.

— Куди се ти, Явдохо? — спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тільки засопла, проходячи побіля Мар’ї.

— Чого се вона така сердита? — спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сінях.

Мар’я мотнула головою.

— Вона завжди така! Хіба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклі — так і кипить!

— Куди ж се вона?

— Піде другу невістку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пішла.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций