Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2016



Не було в домі жодного кота, до якого він почував би хоч найменшу приязнь.

Господар давно вже дійшов висновку, що Бойз вважає себе людською істотою. Хоч кіт не випивав з ним, як це міг би робити ведмідь, але їв усе, що й він, особливо такі речі, на які жоден інший кіт і не глянув би. Томас Хадсон пам’ятав, як минулого літа, коли одного ранку вони снідали разом, він дав Бойзові скибочку свіжого охолодженого манго. Кіт залюбки з’їв її і відтоді, поки Томас Хадсон був на березі й манго ще не відійшло, щоранку одержував свою порцію. Доводилось підносити скибочки йому до рота, бо вони були слизькі, й кіт не міг ухопити їх з тарілки, і Томас Хадсон думав навіть змайструвати щось на зразок яселець, щоб кіт спокійно, без поспіху міг сам брати з них скибочки манго.

Згодом, коли достиг урожай на алігаторових грушах - великих темно-зелених деревах авокадо, плоди яких лише трохи темніші й лискучіші від листя, - і Томас Хадсон, що того року залишався у вересні на березі, ремонтуючи катер і готуючись до подорожі на Гаїті, запропонував Бойзові ложечку м’якушу із середини плода, з якого було вийнято зернята й налито туди олії з оцтом, кіт з’їв і його, а потім щоразу з’їдав по половині авокадо.

- Чом би тобі не залізти на дерево й не дістати їх самому? - спитав кота Томас Хадсон, коли вони разом гуляли по своїй пагористій садибі. Але Бойз, певна річ, нічого на це не відповів.

Одного разу він таки побачив Бойза на алігаторовій груші, коли вийшов присмерком погуляти й подивитися, як галасливі зграї чорних дроздів з усіх південних та східних околиць линуть у небі до Гавани, куди вони щовечора зліталися на ночівлю серед листя іспанських лаврів на Прадо. Томас Хадсон любив спостерігати, як дрозди пролітали над пагорбами, і як з’являлися перші кажани, і як починали свій нічний політ маленькі совки, коли сонце сідало в море за Гаваною і над пагорбами займався відсвіт великого міста. Того вечора він не міг знайти Бойза, що майже завжди гуляв з ним, і взяв з собою Великого Цапа, одного з Бойзових синів, - ширококостого чорного кота-бійця, з дужою шиєю, вилицюватою мордою та величезними вусами Цап ніколи не ходив на лови. Він був боєць і плідник, і це забирало в нього силу часу. Але любив і повеселитися, якщо це не заважало його ділу, і на прогулянки ходив залюбки, особливо коли Томас Хадсон час від часу добряче наддавав його ногою, так що він валився на бік. І тоді Томас Хадсон гладив його ногою по животі. Цапа можна було гладити хоч як сильно чи грубо, взутою чи босою ногою - він на те не зважав.

Томас Хадсон нахилився й поплескав його по спині - Цап любив, щоб його плескали добре, як плескають великого собаку, - а коли випростався й поглянув угору, то помітив високо на алігаторовій груші Бойза. Цап теж подивився туди й побачив його.

- Що ти там робиш, старий негіднику? - гукнув Томас Хадсон до Бойза. - Чи ти зрештою навчився їсти їх просто з дерева?

Бойз подивився вниз і побачив Цапа.

- Ану злазь звідти, ходім погуляємо, - сказав йому Томас Хадсон. - Я дам тобі авокадо на вечерю.

Бойз зиркнув на Цапа й нічого не відповів.

- Ти дуже гарний серед темного листя. Ну й сиди там, коли хочеш.

Бойз одвернувся від них, і Томас Хадсон з великим чорним котом пішли далі між деревами.

- Як гадаєш, Цапе, він не зсунувся з глузду? - спитав Томас Хадсон. Тоді, щоб потішити кота, додав: - А пригадуєш ту ніч, коли ми не могли знайти ліки?

“Ліки” було магічне слово для Цапа, і, почувши його, він враз повалився на бік, щоб його погладили.

- Пригадуєш ліки? - запитував господар, і той великий, загартований у бійках котяра аж вигинався від задоволення.

Це слово стало для нього магічним після однієї ночі, коли його господар напився п’яний, по-справжньому п’яний, і Бойз не захотів з ним спати. І Принцеса не хотіла спати у нього в ліжку, коли він був п’яний, і Віллі не хотів. Ніхто не хотів спати з ним п’яним, тільки Самітник, як колись звали Великого Цапа, та ще Самітників Брат, а насправді сестра - безталанна кішка, що завжди мала безліч усяких прикрощів і лише зрідка звідувала щасливі хвилини. Щодо Цапа, то він навіть дужче любив господаря п’яного, ніж тверезого, а може, так тільки здавалося, бо Цапові випадало спати з ним лише в ті ночі, коли Томас Хадсон бував п’яний. А того вечора, провівши на березі вже чотири дні, він напився справді як чіп. Почав ще опівдні у “Флорідіті”, де пив спершу з кубинськими політиками, що заглянули туди хильнути нашвидку й були дуже збуджені; потім з цукровими й рисовими плантаторами; з кубинськими урядовцями, що провели там усю свою обідню перерву; з другим і третім секретарями посольства, що супроводили когось там до “Флорітіди”; з усюдисущими агентами ФБР, люб’язними молодиками, які так старанно вдавали звичайних, пересічних, типових американців, що виказували себе не менше, ніж якби мали на рукавах своїх білих полотняних і чесучевих костюмів формені нашивки. Він пив подвійні заморожені дайкірі, ті славнозвісні дайкірі, що їх подавали тільки у “Флорідіті”, - вони не мали алкогольного присмаку, і після них ти почував себе так, наче летиш на лижах з глетчера в хмарі снігової куряви, а десь після шостої чи восьмої порції - наче летиш з того глетчера без запобіжної лонжі. Зайшло кілька знайомих військових моряків, і він випив з ними, потім ще кілька з так званого “бандитського флоту”, або ж берегової охорони, і з ними теж випив. Але це вже починало скидатись на ділове оточення, тим часом як він на те й пив, щоб забути про своє теперішнє діло; отож він перейшов у кінець бару, де сиділи поважні старі повії, - розкішні старі повії, з якими кожний завсідник “Флорідіти” неодмінно колись переспав за останні двадцять років, - і сів разом з ними, а тоді з’їв бутерброд і випив ще два заморожених.

Коли він повернувся ввечері додому, то був дуже п’яний, і жоден кіт не захотів з ним спати, окрім Цапа, що не мав ні алергічної відрази до ромового духу, ні упередження проти пияцтва, зате дуже полюбляв розкішний запах повій, густий і солодкий, як різдвяний фруктовий торт. Вони обидва міцно спали, і Цап, прокидаючись, голосно муркотів, аж поки Томас Хадсон, прокинувшись серед ночі, згадав, скільки він випив напередодні, і сказав Цапові;

- Доведеться нам прийняти ліки.

Цапові дуже сподобалося звучання цього слова, що немовби увібрало в себе усе те розкішне життя, до якого він прилучився, і він замуркотів ще голосніше.

- Де наші ліки, Цапе? - спитав Томас Хадсон.

Він увімкнув лампу біля ліжка, але вона не засвітилася. Як видно, бурею, що затримала його на березі, зірвало чи закоротило проводи, і їх ще не встигли полагодити, отож електрики не було. Він помацав рукою на нічному столику, шукаючи велику подвійну капсулу секоналу, останню, що в нього була, - вона б допомогла йому знов заснути й прокинутись уранці без головного болю. Але потемки скинув її зі столика й ніяк не міг знайти. Він обмацав усю підлогу біля ліжка, але капсули не знайшов. Сірників напохваті не мав, бо не курив, а батарейки в кишеньковому ліхтарику попалила без нього прислуга, і він не світив.

- Цапе, - сказав Томас Хадсон, - нам треба знайти ліки. Він встав з ліжка, Цап і собі скочив на підлогу, і вони заходилися шукати. Цап заліз під ліжко і хоч не знав, що він шукає, проте старався як міг, і Томас Хадсон сказав йому:

- Ліки, Цапе. Шукай ліки.

Цап жалісно нявчав під ліжком і никав на всі боки. Нарешті він виліз, муркочучи, і Томас Хадсон, помацавши рукою по підлозі, діткнувся до капсули. Вона була вся в пилюці й павутинні. Цап таки знайшов її.

- Ти знайшов ліки, - сказав йому Томас Хадсон. - Та ти ж просто чудо, а не кіт.

Обмивши капсулу на долоні з карафи, що стояла біля ліжка, а тоді проковтнувши її й запивши водою, він лежав і відчував, як вона поволі діє, і хвалив Цапа, а той вдоволено муркотів у відповідь, і відтоді саме слово “ліки” стало для нього магічним.

У морі Томас Хадсон думав не лише про Бойза, а й про Цапа. Але в Цапові не було нічого трагічного. Хоч йому й випадали по-справжньому лихі години, проте він завжди лишався цілий і, навіть тяжко побитий у найстрашніших бійках, ніколи не був жалюгідним. Навіть коли не міг дійти до будинку й лежав під манговим деревом біля тераси, засапаний і такий мокрий від поту, що видно було, які великі в нього лопатки і які вузькі й худі боки, - лежав, не в змозі поворухнутись, хапаючи ротом повітря, - навіть і тоді не був жалюгідним. У нього була широка лев’яча голова, і так само, як лев, він ніколи не здавався. Цап почував приязнь до господаря, і Томас Хадсон теж ставився до нього приязно, поважав і по-своєму любив його. Але про таку палку любов, яка пов’язувала його з Бойзом, ні з Цапового боку, ні з його не могло бути й мови.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций