Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2016



А вона дивилась йому вслід, вся тремтячи, простягши до його руки.

— Зіньку! — скрикнула. — Вернись!

Він і не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподіваючись іще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тоді стиснула руки в кулаки і, сварячись на його, скрикнула:

— Ну, стривай же ти!. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову,. і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тільки хлипала, усім тілом здригаючись…

Врешті почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та ні за одним не пропадала так, як за Зіньком.

От і недавно — Микита Тонконоженко, яким гарним він їй здавався, поки цього Зінька не побачила… А тепер їй Микита просвітку не дає, переймає та нагадує старе цілування, а її аж верне від його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і, може, через те й покохала його так, як ще нікого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а він мов не бачить, мов не чує, мов не розуміє!.

А сьогодні… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почування, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!. скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!.

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, і він не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурніша за неї? Чи він боїться жінки? Ні, він не з боязких… То це любить її так!.

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж із їм зробиш!

Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим іншим. Є ж зілля… Піде до баби Мокрини — та їй дасть. дасть такого, що як вип’є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі інші бігали… От тоді вже не відіпхне так, як сьогодні відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!.

І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з’їсти.

Ця думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка — ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася ізнов на весілля.

Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

— А бачили? — попитав Карпо. — Денис уже оре пересельську землю.

— Невже?

— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоеміливсь.

— Це ж виходить — він уже впевнився, що справа на його руч повернеться, — сказав Зінько. — Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

— Ге-ге! Він тепер, з’їздивши в город, так підняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта. — Тільки треба йому назад її нахилити.

— Провчити їх треба, — промовив Карпо, — провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без міри, немов ті пси.

— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько. — Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крізь сито й решето пройде.

— Ну, людина! — крутнув головою Васюта. — Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

— Васюто!. — гарикнув Карпо.

— Не буду… їй-бо, не буду!. Хай йому всячина!. Васюта замовк, сів і почав крутити білявого вусика.

— Кажи, Зіньку, ти що думаєш? — питався Грицько.

— Як на мою думку, — відказав Зінько, — то підождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

— А як і губернатор нічого? — спитав Карпо.

— Тоді далі… у санод!. — одказав Грицько. — Хоч до царя!. Нехай Зінько пише!

Карпо, сидячи кінець стола і зіпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

— Ні, не такої їм треба науки, не такої!

— А якої ж?

— Кажіть і робіть уже ви, а як вам не поталанить, тоді і я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після покрови, не гаючись, і в губерню.

По цій розмові озвався Грицько:

— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців… Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув іззвідти два червінці і положив біля себе на полу.

— Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!. Візьми, Васюто!

Васюта взяв гроші.

— Е, братику! — скрикнув. — Так не годиться! Ми тобі давали все такими здоровими та білими, та скільки їх надавали!. Що поки я доніс, так і поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тільки дві маленькі жовтенькі кружалочки! Я так не хочу.

— Бери, яке дають! — одказав Грицько сміючися.

— Ні, не хочу!

— От же й я не хочу! — озвався Зінько. — Щось я надумав, — не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші; хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можна буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

— Ану-ну, на яку? — зацікавилися товариші.

— От ви самі бачили, — казав далі Зінько, — що ці гроші не погане діло зробили: і чоловікові запомогли, і дали йому спроможність, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нічого собі, закривилися ми на людей, — ну, а, може, так трапиться, що нам на гроші буде сутужно і треба буде помочі так саме, як от Грицькові треба було. І добра б річ, коли б завсігди ми могли в пригоді товаришеві пособити, щоб він не йшов кланятися глитаям.

— Дак що? І пособимо, коли буде на той час чим пособити, — сказав Карпо.

— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсігди було, повсякчас. Нехай оці гроші та до нас і не вертаються, а будуть у нас товариськими грішми. Кожен нехай кине п’ять карбованців, і положимо ті гроші в касу в городі… Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. От і на ці гроші буде процент іти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай візьме їх або всі, або скільки потреба.

— І нехай він той процент, що й каса, платить: тоді в нас грошей не меншатиме, а більшатиме, — порадив Карпо. — Як з процентом, то чоловік і гроші швидше вертатиме.

— Ні, — відповів Зінько, — може, й не той, а трохи менший.

Усім ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й він пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак він просить Зінька: нехай підожде йому п’ять карбованців, а з тих десятьох, що він йому вернув, п’ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зінько пристав на те.

— Шкода тільки, що мало в нас грошей буде: тільки двадцять карбованців, — сказав Зінько.

— Дак же нема з чого нам побільше й давати, — відмовив Карпо.

— Це так, — згодився Зінько. — То треба, щоб товаришів у нас більше було.

— О, дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловік, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — він мені й родич… такий собі: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тільки чоловік гарний… і отого, що з хвостом, не любить ізгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Він уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дірчата голова, як старе решето… І читати просить щоб навчити його.

— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справді чоловік добрий, — він і в громаді за нас був.

— І я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зінько.

— Він і до каси пристане… От тільки скажу, то й дасть п’ять карбованців, — упевняв Васюта.

— А я читати його навчу, — сказав Зінько.

— А хіба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як і мені, — год тридцять і п’ять, а мо’, трохи й більше.

— А чому не навчиться? Аби схотів!

Грицько подумав трохи, а далі озвавсь несміливо:

— Дак, може б, теє… може б, і я? Може б і мене ти, Зіньку, прийняв та вже двох одразу б і вчив?

— І дуже радий! — зрадів Зінько. — Бо треба, щоб усі в нашому товаристві були письменні. Тоді не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собі ширшого світу та кращої долі.

Усім чотирьом товаришам стало якось весело на серці. Раділи, що так гарно складається, і подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати і в громаді завсігди за правду стояти. А гроші приручили Зінькові одвезти в город та й положити в касу.

Тоді Грицько почав розказувати про свій суд із братами — усе за тую нещасну десятину.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций