Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 21 февраля 2016







- Атож, бридких істот з пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями!



- Не гребуйте так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них надзвичайні чари, - сказав лорд Генрі.



- Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..



- Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.



- Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.



- Такі люди, як ви, Доріане, - це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент красно дякую!.. А скажіть-но тепер… подайте, будь ласка, мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?



Доріан Грей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.



- Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!



- Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатися, Доріане! - прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. - Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починає тим, що ошукує себе, а кінчає тим, що ошукує інших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?



- Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього - мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні. Він спантеличено витріщив на мене очі - певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.



- Воно й не дивно.



- Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страшенно розчарувало, після чого він довірливо повідомив мене, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.



- Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.



- Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, - засміявся Доріан. - Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує “бардові”, - так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.



- Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. Зазнати ж руїни через поезію - це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?



- Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось… А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?



- Ні, не думаю.



- Чому ж, любий Гаррі?



- Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.



- Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві - вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене “мілордом”, тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: “Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц”.



- Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..



- Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, що першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.



- Знаю я таких жінок. Вигляд їх нагонить тугу, - пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.



- Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що то мене не цікавить.



- Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.



- Сібіл - це єдине, що мене обходить. Що я маю до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все більш і більш чудовою.



- Он воно чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я так і гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи інше, ніж я сподівався.



- Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом - чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, - заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.



- Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.



- Та що ж мені подіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! - скрикнув Доріан. - Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі немов із слонової кості, мене проймає побожний трепет.



- Ну, а сьогодні - ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?



Юнак похитав головою.



- Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульєтта.



- Коли ж вона Сібіл Вейн?



- Ніколи.



- Поздоровляю вас.



- Який ви неможливий, Гаррі! Вона - це всі великі героїні світу заразом. Вона - щось більше, ніж просто окрема особа. Смієтеся? А я вам кажу - вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррі, ви осягли всі таємниці життя, скажіть же мені - як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усі закоханці минулого почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і примусив його страждати! Ви й не повірите, Гаррі, як я її обожнюю!



Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.



Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором’язкого, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Безіла Голворда! Вдача його немовби тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі.



- І що ж ви гадаєте робити? - спитав нарешті лорд Генрі.



- Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж вuзнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніш, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я заплачу йому щось там. А коли все це влаштується, заорендую який-небудь театр у Вест-Енді і покажу її світові в усій її силі! Вона зачарує всіх так само, як зачарувала мене.



- Ну, це вже чи не занадто, мій любий!



- Ось побачите! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, але й своя індивідуальність. А ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи, рухають наш вік.



- Та вже нехай. А коли ж ми підемо до театру?



- Сьогодні у нас вівторок?.. Тоді давайте взавтра. Завтра вона грає Джульєтту.



- Гаразд. Зустрінемось у “Брістолі”, о восьмій вечора. Я привезу Безіла.



- Де ж можна о восьмій, Гаррі! О пів на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повинні побачити її в першій дії, коли вона зустрічається з Ромео.



- О пів на сьому? Так рано? Наче ми збираємось чаювати або читати англійський роман! Ні, хіба вже о сьомій. Жодна порядна людина не обідає раніш сьомої. Ви побачитеся з Безілом перед цим? Чи, може, мені написати йому?



- Любий Безіл! Цілий тиждень я не бачив його! Я такий невдячний - він же прислав мені мого портрета у чудовій рамі, зробленій за його ескізом. І хоч я трохи заздрю портретові, що він уже на цілий місяць молодший від мене, я все-таки ним захоплений. Але, мабуть, краще ви напишіть Безілові. Я не хочу бачитися з ним наодинці - мене нудять його добрі поради.



Лорд Генрі посміхнувся.



- Деякі люди дуже люблять розкидатись тим, чого самі найбільше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.



- Безіл - чудовий товариш, але він трошки філістер. Я завважив це, відколи познайомився з вами.



- Любий мій хлопчику, Безіл усе, що має в собі найкращого, вкладає у свою роботу! І на життя у нього нічого не лишається, крім упереджень, моральних приписів і здорового глузду.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций