Рафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 21 февраля 2016



Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі і тривожного чекання.- Я думав, що ти… [63]



- Ти думав, що я кину лопату і побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час біжить. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?



Від обурення у Нетталла на якусь мить аж подих перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:



- Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь… Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту ж хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з яснокоричньової тафти, а слідом за ним з’явилися два негри, одягнені у бавовняні штани і озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м’якому, розпушеному грунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів(1) від Нетталла й Піта.



(1) Ярд - англійська міра довжини, дорівнює 3 футам, близько 91 сантиметра.



Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший вчинок, на який він був здатний. Пітт тяжко зітхнув і закам’янів, схилившись на лопату.



- Гей ти! Стій! - заревів полковник Бішоп услід втікачеві, додавши кілька страхітливих погроз. Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам’ятав його обличчя. Адже влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.



Тільки тоді, як втікач зник в чагарнику, плантатор опам’ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з’явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один з рабів кинувся на нього і мало не задушив.



- Доженіть його, чорні свині! - гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх.



- Стійте, прокляті!



Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тимчасом як у нього в руках є Пітт. От Пітта й примусять сказати ім’я його полохливого товариша [64] і зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів - нерідко це був дивовижний витвір фантазії,- щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.



- Що то був за бродяга? - запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.



Джеремі Пітт, що похнюпився, спершись на лопату, почав нервово переступати на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка в ту мить могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.



Плантатор боляче вдарив бамбуковою палицею по голій спині юнака.



- Відповідай, собако! Як його звуть?



Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.



- Не знаю,- сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він все ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.



- Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати.- І палиця кілька разів сіконула плечі раба.- Ну як? Пригадав його ім’я?



- Ні, я його не знаю.



- А-а… Ти ще впираєшся? - полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють.- Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!



Пітт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не терпів навіть натяку на щось подібне. В ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. І раптом у серці Пітта яскравим полум’ям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.



Але охоронці були насторожені. Мускулясті бронзові руки грубо схопили змучене тіло, скрутили рабові руки і міцно зв’язали їх.



Обличчя Бішопа покрилось плямами. Поривчасто дихаючи, він якусь мить подумав, а потім наказав:



- Заберіть його!



Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Пітта охопив відчай. Якими б страхітливими не здавалися катування,- не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча з цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.



Вони вийшли на зелене плато і попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Вздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Пітт спіймав себе на тому, що подумав - в одному з цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч крихту талану. Очі його тужним поглядом вп’ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайлській бухті. Звідси, з узгір’я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривалося фортом, а з другого - рядом довгих пакгаузів. І там, під легким бризом, що ледь-ледь морщив сапфірову поверхню Карібського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого майорів англійський прапор.



Полковник Бішоп зупинився і, прикривши м’ясистою рукою очі від сліпучого сонця, почав розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля - від кормової надбудови, що баштою здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.



Корабель входив в бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину бухти лотом. При такій швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше години, щоб стати на якір у порту. Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю, Пітта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові кожної хвилини прийняти бунтівливих рабів.



Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.



- Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися покори ціною посмугованої шкіри,- тільки й сказав він, беручись за обов’язки ката.



Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою [66] жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями. Муки катованого були нестерпні.



Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув залишки потрощеної палиці, вся спина бідолашного Пітта являла собою криваве місиво.



Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.



Екзекутор поставив ногу на колодки і нахилився над своєю жертвою. На його грубому м’ясистому обличчі з’явилася невблаганна, потворна посмішка.



- Думаю, що це навчить тебе належної покори! - сказав він.- Ти будеш тут без їжі і води - чуєш - без їжі і води! - поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив.- 3 цими словами-кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.



Його слова вчувалися Пітту немов у сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.



Проте з цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли на відкритому місці під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена спина Пітта взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, прокляті мухи Антільських островів, приваблені запахом крові, хмарою обліпили його рани. Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розв’язування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. При всій своїй звірячій вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Піттові додала сама природа. Закутий у колодки невільник звивався від укусу мух, рискуючи повикручувати собі ноги.



В такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з’явився перед затуманеним від болю поглядом Пітта. В руках у Блада був великий пальмовий листок. Ним він повідгонив ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив’язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в’їдливих мух і немилосердного сонця.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций