Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 15 февраля 2016



Дрова тоді в Києві продавалися на базарах маленькими в’язанками! І їжу готували, і опалювалися тільки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили «буржуйки» або маленькі плитки. Ідеш, було, Києвом і бачиш: стоїть великий кількаповерховий будинок, і з багатьох вікон, наполовину фанерою замість вибитої шибки «засклених», витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.

Так от… Пішов я, значить, на Євбаз. У руках в’язанка з «секретом». Іду по базару. Вже й зв’язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарілку з вареним цукром, — плиточки такі брунатні, пів сірникової коробки завбільшки. Тоді ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованців штука. Одна плиточка на всю сім’ю. Іду, значить… Бачу, біля фонтана сидить на землі якийсь дід з бородою, в руці у нього лялька, на пальці надіта (як у ляльковому театрі це робиться), і він з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому відповідає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я відразу зрозумів, що це чревовіщання. А люди, які діда оточили, дивуються, сміються.

Придививсь я, прислухався, і серце моє болісно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П’єр. Той самий клоун П’єр, завдяки якому я зв’язав своє життя з цирком, сам став клоуном.

Я не бачив його тридцять років. Навіть не думав, що він ще живий. Але то був він. Роки змінили його. Він став наче менший, полисів, в нього була борода, але я впізнав його…

Та все-таки в серце закрався сумнів: а що, як я помиляюся? Скільки ж років минуло! І, хоч ішов на завдання, я не міг пройти мимо. Він якраз закінчив свою «виставу». В шапку посипалися дрібні гроші. Він мовчки кивав, дякуючи… От зараз він підніметься і зникне, може, назавжди.

І я відважився…

— Тереза… — сказав я тихо. Проте він почув. Він повернув голову і зустрівся зі мною поглядом. Кілька секунд ми дивилися один одному у вічі. Він напружено згадував (я ж був тоді дванадцятирічним хлопчиком, а тепер мені було сорок два), і враз зморшки на його чолі розгладилися, обличчя освітилося усмішкою — він згадав, він упізнав мене. Безперечно, це був П’ер. Це був Стороженко.

— А… — радісно почав він.

І раптом… Він з’явився так несподівано, цей здоровенний поліцай у чорній формі з сірими обшлагами, наче з-під землі.

— Вставай!—рвонув він за плече Стороженка. — Вставай! Ну!

Стороженко розгублено глянув на поліцая, потім на мене.

— Що? За що?

— Там розберуться! Ходімо! Ну!

Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи підтримки і захисту (по всьому видно було, що він щиро не знав за собою вини і не розумів, чого його забирають).

Але… У мене у в’язанці були листівки. А за кілька метрів стояла зв’язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав поліцай. Я не мав права ризикувати.

Я одвернувся і, удаючи, наче не знайомий з ним, пішов геть. Мені здавалося, що спину мені пропікає його вражено-докірливий погляд. Одійшовши, я обернувся. Поліцай запихав Стороженка у чорний «опель-капітан», що стояв на розі, біля кінотеатру. Більше я вже ніколи не бачив Стороженка. І все життя пекло мені під серцем від згадки про нього, про те, що він помер, думаючи, ніби я просто злякався і, рятуючи власну шкуру, навіть не спробував заступитися за нього, видерти його з поліцаєвих рук.

— Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти зміг би поїхати разом з ним і, вибравши момент, розказати йому про все? — Чак дивився на мене благальне і водночас якось винувато.

— Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумніватися? — палко сказав я.

— Але тобі, може, доведеться побачити таке, що і в кошмарному сні не насниться… — Чак тяжко зітхнув. — Фашисти — це фашисти…

Мороз пробіг у мене поза шкірою, але я відповів:

— Ви ж самі казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то… Піонери-герої у моєму віці вершили справжні подвиги, головою накладали, а тут… Нічого! Не хвилюйтесь!

— Ну, спасибі тобі! — Чак узяв мене за руку. — Тоді…

Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в голові, хвилинного затьмарення і переходу в інший часовий вимір.

…Чак стояв переді мною, однією рукою тримаючи за руку мене, а в другій круглу, скручену дротом в’язанку дров — молодий, як на свої сорок років, підтягнутий, мускулястий, хоч і з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночі вагони) .

В усіх людей на базарі обличчя були якісь сірі, виснажені Та й увесь колір базару був сіро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-білого телевізора.

Він був наче і той, що я вже бачив, дореволюційний базар, і не той. Залізної церкви не було. На її місці великий круглий фонтан без води.

І базар малолюдний, убогий. Майже весь він складався з «барахолки», з розкладки, ще жалюгіднішої, ніж навіть ота, дореволюційна. І зовсім мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з півмішечком картоплі, там бабуся з зеленню…

А он тітка стоїть біля відра, замотаного ватяною ковдрою. Коли підходить покупець, тітка одхиляє ковдру, знімає кришку і дістає з паруючого відра чорний пиріжок з горохом. І покупець одразу жадібно впивається зубами в пиріжок. Чак потім сказав, що ті пиріжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали тверді, як камінь, — не вгризеш. Борошно було наполовину з висівками, наполовину з домішками якоїсь потерухи з каштанів і ще чогось.

— Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія»! «Гонвед», «Симфонія», «Юно»! Пара п’ять! Пара три! — вигукував біла фонтана хлопчик мого віку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами і продаючи їх поштучно. Але покупців майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стільки купували, скільки мінялися. В час окупації, як сказав мені потім Чак, поняття «купувати» витіснило поняття «міняти». Міняли на базарах, ходили міняти у села. За піаніно можна було виміняти два мішки картоплі. Але про все те я почув від Чака пізніше.

А зараз ніколи було роздивлятися. Бо поліцай уже вів Стороженка на ріг до кінотеатру, де стояв чорний «опель-капітан».

Я полетів за ними.

Я тільки встиг побачити афішу на стовпі біля кінотеатру; «Нова комедія з популярним актором Тео Лінгеном — «Зрадливий Екегарт».

«Невже зараз хтось ходить на ті комедії?» — з подивом подумав я.

— Але чим я завинив? Що сталося? — вже вкотре питав Стороженко в поліцая.

— Іди-йди! Не розмовляй! Іди! — штовхав його поліцай. Задні дверцята машини розчинилися. Поліцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами і, схилившись до есесівця в темних окулярах, що сидів за кермом, козирнув. Есесівець ледь помітно кивнув, і машина рушила. Поліцай лишився на тротуарі.

Машина розвернулась і поїхала по бульвару Шевченка вгору.

Я летів поруч з машиною, зазираючи всередину.

Есесівець за кермом був уже літній, з сивими вусиками. Більше в машині не було нікого.

Крізь вікно я бачив, що Стороженко на задньому сидінні щось говорить, питає.

Есесівець нічого не відповідав. Мабуть, він не розумів української мови.

Машина проїхала повз Володимирський собор попід Ботанічним садом. Там, де Ботанічний сад уже закінчувався і починалась лікарня, біля огорожі побачив я свіжу могилу з березовим хрестом і табличкою, на якій був напис німецькою мовою.

«О! — подумав я. — Діє підпілля!»

У глибині за лікарнею чорними проваллями вікон жахно дивився згорілий Київський університет.

Машина звернула ліворуч і поїхала по Володимирській.

На розі бульвару і Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висів жовто-блакитний прапор. «Міська управа», — прочитав я вивіску при вході, біля якого стояв поліцай.

Вулиця Леніна. На розі проти оперного театру — готель і ресторан «Театральний». На ньому вивіска «Restaurant— Kondito-rei», «Nur fur Deutsche» («Тільки для німців»).

Машина минула Золоті ворота і спинилася біля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з білим кружалом і чорною свастикою посередині.

При вході застигли двоє есесівців у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.

Гестапо!

Есесівець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив задні дверцята, показав різким жестом Стороженку — виходь!

Стороженко виліз.

Двері розчинилися, і Стороженко, а за ним есесівець зайшли. Я — за ними. За поручнями сходи були обплетені дротяною сіткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони піднялися на другий поверх, пішли довгим коридором з високими різьбленими дверима обабіч.

Гестапівець розчинив якісь двері, і вони зайшли.

Гестапівець сів за стіл, закурив сигарету.

Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.

— Ну, здрастуй, П’єр! — усміхнувся гестапівець і зняв темні окуляри.

— Август? — здивовано прошепотів Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер і я впізнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.

— Не думав я, що зустрінемось, — одкинувши назад голову, примружився Август.

— І я не думав, — зітхнув Стороженко.

— Іду сьогодні по базару — очам своїм не повірив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав поліцаєві, щоб тебе привів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций