Гюстав Флобер Саламбо — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 13 февраля 2016



Він спочивав, простягтись горілиць, біля дзбана, повного медової сити; час від часу припадав до нього і жадібно пив.

Мато правив своєї:

- Що його робити? Як знову пробратися до Карфагена?

- Не знаю,- відказав Спендій.

Така байдужість дратувала Мато; він вигукнув:

- Все це з твоєї вини! Сам потягнув мене туди, а тоді покинув, боягуз підлий! І то б я мав тебе слухатись? Начальникувати думаєш наді мною? Звідник, раб і син раба! - Він скреготав зубами і замірявся на Спендія своїм великим кулачиськом.

Грек не відповідав. Глиняний світильник підсліпувато блимав на жердині намету, де між порозвішуваної зброї сяяло покривало.

Раптом Мато взувся в котурни, застебнув куртку з мідними бляшками й надів шолом.

- Ти куди? - запитав Спендій.

Вертаюсь у Карфаген. Відчепись від мене! Я приведу її сюди! Хай вони тільки торкнуться до мене - почавлю, як гадюк! І їй не минути смерті, Спендію!

Він кілька разів повторив:

- Авжеж! Уб’ю її! От побачиш, уб’ю!

Але Спендій, до чогось прислухавшись, ухопив раптом покривало, шпурнув його в куток і зверху прикидав шкурами. Почувся гомін, блиснули смолоскипи, і до шатра ввійшов Нар-Гавас у супроводі чоловік двадцяти вояків.

Були на них білі вовняні плащі, довгі кинджали, шкіряне намисто, дерев’яні сережки в вухах і взуття з гієнячої шкіри; ставши при вході, вони поспиралися на списи, як, буває, пастухи, відпочиваючи, спираються на свої ґерлиґи. Зі всіх Нар-Гавас був найвродливіший. Ремінці, оздоблені перлами, охоплювали його тонкі руки; золотий обруч, на якому трималося довкола голови широке вбрання, був прикрашений страусовим пір’ям, що звисало йому на плече; безперестану усміхаючись, він блискав зубами; його очі проймали, ніби гострі стріли; у всьому єстві відчувалася якась насторожена розв’язність.

Він заявив, що хоче приєднатися до найманців, бо Республіка давно вже зазіхає на його володіння. Отож, мовляв, йому вигідно пристати до варварів, та й він може їм допомогти.

- Я дам вам слонів - їх повно в моїх лісах,- вина, олії, ячменю, фініків, смоли та сірки для облог, двадцять тисяч піхотинців і десять тисяч коней. До тебе, Мато, вдаюся я тому, що, заволодівши заїмфом, ти став перший у війську.

А потім докинув іще:

- До того ж ми з тобою давні приятелі.

Мато тим часом поглядав на Спендія, що сидів на овечих шкурах і кивав головою на знак згоди. Нар-Гавас вів далі. Він присягався богами, проклинаючи Карфаген, в люті поламав дротика. Тоді й супутники його, шаленіючи, зчинили галас, і Мато, запалений тим гнівом, крикнув, що згоден на спілку.

Потім привели білого бика й чорну вівцю - символи дня й ночі. Зарізали їх над ямою. Коли натекло туди крові, вони повмочали в неї руки. Тоді Нар-Гавас і Мато приклали руку один одному до грудей. Такі самі знаки відбили вони й на полотні своїх наметів. Потім усю ніч бенкетували, а рештки м’яса, обидві шкури, кістки, роги та ратиці спалили.

Коли Мато вернувся з богининим покривалом, вояцтво зустріло його бурхливими вигуками; навіть і ті, хто був не ханаанської віри, в якомусь незбагненному збудженні відчули, що до них з’явився дух-заступник. Ніхто й гадки не мав одібрати від нього покривало; варварам здавалося, що досить було тільки самої таємничості, з якою він здобув отой заїмф, щоб визнати за ним право на його посідання. Так гадали вояки африканської раси. Інші, хто недавно запалився гнівом проти Карфагена, не знали, на що зважитись. Мали б кораблі - зараз би від’їхали.

Спендій, Нар-Гавас і Мато розіслали гінців до всіх племен, підлеглих Карфагенові.

Республіка визискувала той люд, стягувала надмірні податки; за невчасну сплату чи нарікання чекали на них кайдани, сокира й хрест. Вони мусили вирощувати те, чого потребувала Республіка, постачати все, чого вона вимагала; ніхто не мав права тримати зброю; а повставало якесь село, всіх мешканців продавали в рабство; управителя цінували як давильний прес, - що більше вичавить, то кращий. Далі за країнами, безпосередньо підлеглими Карфагенові, йшли союзні землі, що платили йому невелику данину. А за тими землями блукали кочовики, яких можна було нацьковувати на союзників. Завдяки такій системі врожаї завжди були багаті, вигулювались табуни розкішних коней, буяли пишні плантації. Катон Старший, знавець хліборобства, заснованого на рабській праці, дев’яносто два роки пізніше дивувався з усього того і, спонуканий заздрісною жадобою, закликав Рим знищити Карфаген.

За останні війни податки ті подвоїлись, і мало не всі міста Лівії перекинулись до Регула. Як кару з них заправили тисячу талантів, двадцять тисяч биків, триста мішків золотого піску та величезну кількість збіжжя, а ватажків племен або розіп’яли на хрестах, або кинули на з’їжу левам.

Найдужче ненавидів Республіку Туніс. Стародавніший за метрополію, він не міг простити Карфагенові його величі. Стоячи проти його мурів, Туніс причаївся в болоті над водою і позирав на нього хижо, по-гадючому. Ні заслання, ні тортури, ані пошесті не ослабили його. Він став на бік Архагата, Агафоклового сина. Саме в Тунісі поїдачі нечисті дістали собі зброю.

Ще не встигли вирушити в дорогу посланці варварів, а вже провінції охопила радість. Не чекаючи дальших подій, подушили в лазнях управителів та урядовців, що їх настановила Республіка, подіставали заховану в печерах стару зброю; рала перековували на мечі; діти на порогах гострили списи, а жіноцтво віддавало намиста, персні, сережки - все, що могло допомогти знищити Карфаген. Кожному хотілося докинути й свою частку. По селах зносили в’язками списи, вивершуючи з них цілі стіжки, ніби з кукурудзяних снопів. Приводили худобу, здавали гроші. Мато, з намови Спендія, негайно виплатив решту належної найманцям платні і за те проголошений був головним начальником, шалішимом варварів.

Саме тоді на допомогу найманцям до війська юрбами ринув люд. Спершу з’явилися люди з тамтешніх племен, а за ними - раби, що працювали по селах. Згодом захопили каравани негрів і озброїли їх; а купці, що простували на Карфаген, сподіваючись певнішого зиску, пристали й собі до варварів. Невпинно прибували численні загони. З акропольського узвишшя видно було, як зростає військо.

На покрівлі акведука вартували легіонери. Там, на певній відстані один від одного, стояли мідні казани, де кипів асфальт. Внизу, на рівнині, вирували великі збурені товпища. Вони трималися невпевнено, охоплені тією тривогою, яка завжди поймає варварів перед фор темними мурами.

Утіка та Гіппо-Заріт не приєдналися до їхньої спілки. Фінікійські колонії, такі самі як і Карфаген, вони мали самоврядування і в усіх угодах з Республікою домагалися пунктів, що гарантували б їм незалежність. Проте, поважаючи свою дужчу сестру, що заступалася за них, вони не вірили, щоб ота навала варварів перемогла Республіку. Тим-то й воліли триматися нейтралітету і жити в мирі та спокої.

Проте з огляду на їхнє географічне положення варвари прагнули прибрати ці колонії до своїх рук. Річ-бо в тім, що Утіка лежала в глибині затоки і з неї зручно було подавати Карфагенові допомогу. А коли б і впала Утіка, то Гіппо-Заріт, що лежав за шість годин плавби далі затокою, міг би її замінити; дістаючи постійну підтримку, Карфаген був би нездоланний.

Спендієві хотілося почати облогу Карфагена негайно. Нар-Гавас опирався; треба було спершу вдарити по кордонах. Так думали ветерани, а також сам Мато, і ухвалили, що Спендій піде на Утіку, а Мато - на Гіппо-Заріт; третя частина війська, опираючись на Туніс, мала захопити Карфагенську рівнину. За те брався Автаріт. Щодо Нар-Гаваса, то він повинен був повернутися в своє царство, привести звідти слонів і зі своєю кіннотою захопити шляхи.

Дізнавшись про цю постанову, жінки зчинили страшенний галас; вони заздалегідь гострили зуби на коштовності карфагенянок. Та й лівійці обурювались: мовляв, їх закликали іти на Карфаген, а тепер женуть назад. Вирушили майже самі найманці. Загін Мато складався з його земляків, із іберійців, лузітанців, вояків, що прибули зі сходу та островів; а всі, хто говорив грецькою мовою, потяглися за Спендієм, шануючи його розум.

Карфагенці дивом дивувалися, побачивши, що військо раптом заворушилось; воно простяглеся шляхом на Утіку, попід Аріанською горою, з боку моря. Частина його залишилась перед Тунісом, решта зникла з очей, потім - знову з’явилася по той бік затоки, на узліссі, та й поринула в хащах.

Було тих найманців, певне, десь близько вісімдесяти тисяч. З усього видно, двоє тірських міст не зможуть перед ними встояти і найманці знову повернуть на Карфаген. Чимала частина війська вже відрізала його від підлеглих володінь; найманці захопили перешийок, і місто невдовзі загине з голоду. Місто неспроможне було існувати без провінцій, бо громадяни його не платили податків, як у Римі. Карфагенові бракувало генія політичного. Безугавна жадоба зиску стояла на заваді тій розважливості, яку породжує високе честолюбство.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций