Гончар Олесь Терентійович Твоя зоря — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 13 февраля 2016


Зустрічний дощик прокрапав по склу, ніби спеціально, щоб збадьорити Заболотного, бо ж дощик в дорогу — це, як Соня сказала б, добра прикмета. Повинно б уже розвиднитись, однак від хмар, що розповзлись по небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутеніло, щоправда, ненадовго, і тепер ось ніби вдруге розвидняється, дедалі помітніше новий день вступає в свої права.

— Ні, воно таки дніє, — каже Заболотний. — Закуримо, щоб дома не журились.

І рука його знову тягнеться до сигарет, пальці, як і раніш, одразу й безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий, точний, — і сигарету запалено, вже вона в’ється димком, а погляд водія незалежно від цього весь час невідривне — на трасу, де нам ще буде миль та миль.

— Скільки йдемо? — цікавиться Ліда.

— Все в нормі, Лідо, хоча можна трохи й веселіше, — і Заболотний набавляє швидкість.

Цятки сигнальних вогнів, цілі грона мокро розблислих рубінів заповнили перед нами всю трасу. Від самого досвітку незліченно й незникно червоніють вони перед нами на «кадилаках», б’юїках, «Лінкольнах», «мерседесах», весь час віддаляючись в імли світання, плавко й невлов-но втікаючи. Щось вони мені нагадують своєю вишне-вістю, але що?

Запитую Заболотного, чи не викликають і в нього ті рубіни якихось асоціацій.

Мовчить якусь часину мій друг. Потім каже задумливо:

— По-моєму, чимось схожі вони на Романові яблука. Так, так, то все втікають від нас яблука Романа-степо-вого. IV

Як то все далеко було! Було десь у нашім дитячім палеоліті, де ще тільки маревні ріки струменіли нам у степу, як образ чистоти й вічного руху, і все було переповнене світлом, все живе в пестощах мліло під ласкавим, найласкавішим сонцем нашого тернівщанського літа! Звідти ми з Заболотним, де польова доріжка побігла не-відь-куди поміж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер — Романова бджола, прогувши над тобою, далі погула над хлібами, полетіла у білий-білий, налитий сяйвом світ.

Все там буде інакше, інакше.

Ще були ми там безтитульні, майже безіменні, була просто «пасльонові діти». Досвід і знання не обтяжували нас; дрібні пастушата, зляскуючи батогами в повітрі, ми й думки собі не завдавали, від чого той зляск, навіть не підозрювали, що то ж і є та мить, коли кінчик батога долає звуковий бар’єр! Такі речі були там поза межами нашого пізнання, але хіба ми були від того менше щасливі?

І цей Кирило Заболотний, що обгасав уже півсвіту, що знає планету незгірше, ніж знав колись рідну свою Тернівщину з усіма її ярами та приярками, він був у тій нашій тернівщанській далечі просто Кириком, вдат-ним на різні вигадки бешкетником, котрий у школі з-поміж нас вирізнявся не лише веселістю вдачі, а ще й чуднуватим своїм ім’ям, бо ж справді чудне: хоч як його читай — зліва чи справа, від початку чи від кінця, — а воно все буде Кирик та й Кирик!.

Таке ім’я теж було для нас предметом розваги, бо хіба ж не дивина — з усіх боків однакове, кругле й міцне, мов горіх!

Коли я пробую намалювати Ліді, яким був цей Кирик десь там у наших степах, дівча просто віри не йме, Ліда майже певна, що Кирило Петрович був завжди дорослим і що ніяк не могли його вигнати з класу за нестриже-ність, за те, що «у вухах гречка росте», якщо вже де життя його й починалось, то радше воно починалося в небі, в кабіні «яструбка». Це вона може уявити, решту. Щоб із бешкетників виходили дипломати? Ліда знизує недовірливо плечем.

— В літах дитинства, — каже згодом до мене Заболотний, — можливо закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших цілком «дорослих» вчинках. Ти як вважаєш? Допускаєш таку можливість?

— Чому ж ні.

Закодовано, але що саме? Чому одне вивітрилось, а інше. Мимохідь кинуте кимось слово, добре або глумливе, дайня чиясь випадкова ласка або ніби зовсім маленька образа: кривда чи, навпаки, підтримка — чому, вони мають здатність оживати? Чому звідси, де ми зараз мчимо, такою значною постає кожна росинка в тому нашому світанковому блакитному світі?

Сухе тепло серпневого степу, що й сюди його чуєш. Терники, шипшина та глід по байраках. Птахи з гніздами, різні комашки. А наші балки конопляні, з духом сонця, з вербами, що розімліли під кручею!. Тоді вони були ніби ніщо, а зараз чомусь так багато важать!

Навесні, тільки сонце пригріло, тільки закурликало в небі, вже, мов дикунчата, босі вискакуєм з хат, знуджені за зиму, галасуєм, не тямлячись від захвату, кидаєм у небо шапки, солому, паліччя: «Гуси, гуси, нате вам на гніздо!.» Бо птахи — то ж наші найперші друзі. Жай-воронча всю весну дзвенить над степом, як частка твоєї душі. Невидимі пташата всюди висять над полями й сиплють, сиплють сріблястий спів. Жайвір тоді не боявся людини. Під ноги жниварям кинеться, рятуючись від кібця. Дядько Роман, орючи, гніздечко підбере, перекладе на ріллю, другу борозну йде, а пташка вже сидить на гнізді, не злітає. А ті розблизкотілі маківки церков по обріях, що найперше означали для нас ярмарки, храми, довгождану нагороду за всі твої пастушачі труди. Сарматське рипіння коліс, іржання коней, цукерки довгі, в китицях, і неодмінно якась подія, що весь ярмарок сколихне. А якою музикою відтворити той настрій, що охоплював вас, малих, коли після спеки в степу хмара заходить. Збившись гуртиком, стоїмо, дивимось, а вона, темна, встає десь із-за Білогрудових хуторів, сонце закрила, насувається, грізна, волохата, з білуватими пасмами. «То град, — каже тихо котрийсь, — градова хмара». І так стане тривожно одразу. А блискавка як блисконе, як вдарить поблизу своїм списом у жита, «аж землю прооре» (бігаємо потім дивитись, шукати слід блискавки).

Одначе все починається з балок, де ми, позбігавшись, граємось, б’ємось, плачемо і миримось, де так гарно і солов’ям, і дітям. Роса по балках така, що коли треба ноги помити чи ранішній сон розігнати, то біжи мерщій, де споряпі та лопухи, там вона така краплиста, що й себе заспаного в краплині побачиш. А в степу! Там ро-свчка буде тепла, там вена виблискує і в чашечках білої березки, і на стебельцях жита, і червоний горошок світиться нею, і різве польове квіття, що радіє кожною квітивкою, розбризкане всюди по межах серед дозріваючих нив. І ніколи не втратить той вранішній світ для нас своєї росяної, світлоносної сили та свіжості, ніде й ніщо не погасить в душі тієї ранкової зорі, що цвіте нам із-за тернівщанської, з байраками-глинищами, гори, що тоді здавалась тобі малому такою високою. Як поволі там рухався час, а літо — воно тяглося цілу вічність! Адже і все, що тоді з нами відбувалось, наче відбувалось на іншій планеті. Ніхто там із нас не повинен був зникнути, ми були там немрущі і неминущі, здавалось, завжди ми будемо, і ніколи не знатимем втрат, і, щасливі своєю дитячою дружбою, завжди будем такі, які є. Ще не млоїли нас думи, що розвіяні будем по світу і що комусь відведено буде довгі літа, а комусь короткі, тому судитиметься подвиг на полі бою й золота весна Перемоги, а іншому концтабірна мученицька смерть чи випаде, бути пропащим безвісти, і що тільки якась неймовірність зможе котрихось із нас, вихопивши з життєвих безвістей, знову зблизити, звести десь отак у дорозі, на бистрині залізної цієї ріки.

Ми ще там не знали, що чого варте, для нас ще не були цінністю ті вишневі вранішні зорі, і ті прекрасні дощі, які щоліта висіли по наших обріях, і те напоєне сонцем найчистіше повітря, що, розлите океаном від небес до небес, кришталево світиться і мерехтить над нашими тернівщанськими стернями.

Не думали ми там про вічність, але відчуття її носили в собі. Все довколишнє здавалося неминущим, не під-датдим ніякій руїні, і серед людей для нас не було смертних, все нас оточували невмирущі! Роман-степовий, скажімо, був для нас вічним, неперебутним, він не міг зникнути так само, як його садок, і музикою наповнені вулики, і все на світі з’явилося лише для того, щоб бути й бути, ніщо не зруйнується і ніхто не зникне, — з таким ми жили відчуттям.

Може, оце й було закодовано в тих літах? А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж і воно якийсь свій генетичний код? А чи не звідти. й сама ця невтоленність, жага хлоп’яча, що й досі ганяє Кдрщса по світу, хоча тепер у нього лиш усмішку викличуть тернівщанські юні зайдиголови, оті ми, простодушні й задичавлені, котрі, зупинившись десь на Козячій сріблястій могилі й позадиравши лоби, міря-, ють очима височінь, занурюють погляди в блакить та питаються самі себе:

“Чи далеко ж до неба?”

А хмари, що потім попливуть над нами, заволікаюче блакить, будуть сповнені життя своєрідного й таємничого, якщо білі-білі, то на них відпливають душі померлих людей, відпливають по небесних дорогах прямісінько в рай, котрий уявляється нам в образі тихих, розквітлих вишневих садків, коли навесні від їхнього цвіту аж повиднішає в нашій Тернівщині; а хмари чорні, волохаті, грізні — ті несуть на собі тяжких грішників, часом дуже схожих на декотрих хутірських мугирів у чумарках, що, понабиравши собі з нашої слободи на літо батрачат, не відпускають їх потім додому навіть у храмові свята, так і не бачать своїх дітей тернівщанські матері до самих холодів, до покрови!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций