Загребельний Павло Архипович Добрий диявол — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 11 февраля 2016



А то ждала вона його надворі, ховаючись за густими кущами порічок або й виходячи аж за ворота на вулицю.

Яковенко ставав мимовільним свідком переживань тітки Наталки, йому було жалко її, хотілося допомогти, він складав найхитромудріші плани помсти над Левенцем, вигадував йому найтяжчі кари і найбільшу ганьбу. Але, ясна річ, усі ті плани лишалися планами, і мріяння кінчалися знову ж таки мріяннями, бо в дванадцять років легко вибудовувати химери, а коли доходить до діла, то все кінчається або нічим, або принаймні дрібничками. Закидати Левенця груддям, коли він повертається від Саньки, вчительки або Маруськи, підкласти йому щось на дорозі, украсти картуза або щось важливіше з одягу (аби ж то штани!) — на таке Яковенко не хотів пускатися. Це робили з усіма, присмак щоденності зіпсував би відразу всі його наміри — адже йшлося про помсту особливу, виняткову, унікальну.

І все ж довелось обмежитися найзвичайнісіньким. Та й то цілком випадково.

Якось допізна забарився коло своїх кролів. Закушкував клітку, бо стояли міцні морози і хоч кролі були зодягнені в теплі шуби, йому завжди ставало лячно, коли думав, як лишаються вони на ніч в тонкій дощаній клітці. Про те, що вдень кроликам так само холодно, як і вночі, чомусь не думав. Боявся й переживав тільки за ніч.

Місяць примеркав рано, і притемнений сніг видавався попелястим і мовби м’яким і теплим, як кроляче хутро. Насправді ж був він не такий і м’який, бо лежав уже давно, стужавів, покрився на городах і в садках товстою корою, а на вулиці й у дворах був рипучий до дзвеніння натоптень.

Так вештався хлопець коло клітки з кроликами, заклопотаний своїм, як раптом почув коло сусідського двору несміливе: туп-рип, рип-туп. Він випростався, трохи послухав. Було тихо-тихо. Потім знов: туп-рип, рип-туп. Причілкове вікно Наталчиної хати не світилося. Рип-туп. туп-рип. Ждала його на морозі. Вже хоч би в натопленій хаті, а то. Ну, що воно діється на світі! І чому, чому? Що голова? Але ж були голови й до Левенця, але ніхто на них так не вішався. А цей же найплюгавіший, а бач.

Яковенко підкрався до парканчика, який відділяв їхній двір од Наталчиного. Побачив тепер досить виразно її міцну, акуратну постать. Наталка стояла коло воріт. Прислухалася. Може, почула, як скрадався Яковенко? Хлопець принишк. Але вона його не зауважила. Дослухалася до іншого. Вся подалася до темної вулиці. Мало не летіла туди.

Почув і Яковенко. Здалеку, аж від Живодьорової хати, що стояла на розі вулиці, долинуло ліниве й байдуже: ри-и-ип! ри-и-ип!. Невже той? Іде неквапом, упевнений, що його ждуть, сповнений пихи й нахабства, ліниво переставляє чоботи, вминає тужавий сніг: ри-и-ип! ри-и-ип!

Він! Наталка заметалася коло воріт, відчинила хвірточку, знову зачинила, вибігла на вулицю, знов забігла в двір, спробувала притулитися коло оголеного куща порічок, знов кинулася до воріт, прислухалася.

А той уже зовсім близько, вже виразно чути: ри-и-ип! ри-и-ип! О, негідник! І чим же зарадити тітці Наталці? Як скинути їй полуду з очей? Як довести? Яковенко розгублено озирнувся по двору, гарячково думав, усе в ньому дрижало. Як же так, як же? Хіба нема на світі справедливості? Хіба не можна відігнати од людини нещастя? Хіба не можна вплинути на чуже нещастя?

А той уже зовсім близько порипує снігом, уже навіть здається Яковенкові, що чує він самовдоволене відсапування Левенцеве, вже долітає до нього запах диму від Левенцевої цигарки, здається йому, що бачить він прискалене око і пересохлі зчорнілі губи, які зневажливо судомляться і виціджують: «Ну, що, піонер? Схопив облизня?»

І тоді, не думаючи, Яковенко кинувся до Лорда. Лорда вони ніколи не спускали з ланцюга, бо то був злющий-презлющий чорний собацюра, якого боялося все село. Особливо Лорд не любив Левенця, він аж пінився, коли той уночі проходив повз подвір’я Яковенків, простуючи до Наталки, усе село, таким чином, чуло, коли саме Левенець іде від Саньки, Маруськи або вчительки до Наталки, а з голови потихеньку підсміювалися, до нього це теж яким-небудь чином доходило, і він пригрозив Яковенкові: «Якщо не втихомириш свого пса, піонер, застрелю!» Казав це так, що й не розбереш: кого обіцяв застрелити.

Лорд був розумний пес, і Яковенкові з часом вдалося привчити його, щоб він не гавкав, коли по вулиці прохитується Левенець. Але, мабуть, пес у глибинах своєї собачої душі з того часу ще більше зненавидів Левенця, і Яковенко догадувався про це з того, як мовчки метається на ланцюгові Лорд, коли зачує знайому ходу. Тому рішення хлопцеве цього разу було непомильне.

Він підбіг до Лорда, миттю відщепнув ланцюг від його нашийника, обійняв собаку і в саме вухо сказав йому: «Куси, Лорд, куси, куси!» І підштовхнув пса в напрямку вулиці.

Той вилетів з Яковенкових рук, мов камінь з пращі, одним гігантським скоком перетнув подвір’я і мчав навстріч Левенцю. Підбіг до того мовчки, так що той забачив пса вже коло себе, коли не було часу на оборону. Однак Левенець, мабуть, не дуже стурбувався, бо недбало кинув навстріч Лордові: «Пішо-вон!» — і навіть ступив крок і рипнув снігом, та вже наступної миті темряву розпанахав болісний крик: «Го-йой!»,— почулося прискорене вовтузіння, шаламкання, собаче хекання і зле гарчання, розляглася лайка, знову гойойкнуло, а відтак звуки сплелися в клубок, дивні звуки на темній, устеленій снігом вулиці, і покотилися, притьмом покотилися назад, швидше й швидше: рип-рип-рип. гар-р-рип-рип. гар-гар-р-р! гар-р-р! рип. гар-р-р! гар-р-р! гар-р-рип, рип-рип-рип ри-р-р.

Утік. Лорд обривав на ньому рештки штанів, а він утікав ганебно й жалюгідно, мовчки, вже навіть не гойойкаючи, тільки вириплював снігом: рип-рип-ри.

Собака незабаром повернувся, захеканий, розпалений і, мабуть, вдоволений помстою над своїм найзлішим ворогом. Яковенко присів коло Лорда, обійняв його, почав прив’язувати.

І тоді його щось схопило за вухо і поцурпелило вгору. Він хотів повернути голову, щоб глянути, хто це так невдало жартує, але той, хто тягнув за вухо, спостеріг Яковенків маневр і скрутив вухо ще дужче, так що в хлопця аж потемніло в очах. Він мало не крикнув від болю й гніву, дивувався, що собака не заступається за нього, але собака ще переживав солодкі хвилини розправи над Левенцем і, мабуть, нічого не здатен був помічати,— що ж то за собака, який не бачить у себе під носом ворога, котрий таке витворяє над його хазяїном!

«Пуст-ст.» — просичав Яковенко, гадаючи, що то, може, жартує хтось із його приятелів (хоч який приятель буде розгулювати серед ночі по морозу!).

А воно мовчки крутило вухо хлопцеві і, здається, норовило вхопити Яковенка ще й за друге. Хлопець спробував вивернутися, і біль розпанахав йому мозок.

«Будеш ти мені знати,— прошелестіло над головою, і хлопець крізь біль і ненависть усе ж таки відразу впізнав голос тітки Наталки,— я тобі покажу, як відпускати собаку та натравлювати на добрих людей! Ти в мене знатимеш! Я т-тобі пок-кажу!»

Голос у неї став злющий, як у відьми, вона крутила й крутила безжально вухо Яковенкові, так наче намірилася зовсім відірвати його,— куди й поділася Наталчина лагідність і усміхненість, з якими вона завжди зустрічала хлопця, здичавіла жінка телесувалася над головою в беззахисного хлопця, розлючена й знавісніла. Чому? За віщо? За те, що він доконав, нарешті, справедливості і покарав того негідника, заступився за неї?

«Я т-тобі покажу, як мішатися!. Я т-тебе навчу!.»

А Яковенко плакав. Плакав мовчки і не від болю, а від образи, від усвідомлення страшного почуття кривди, якою відплатили йому за добре діло, плакав і думав про те, що ніколи більше не стане, не буде, навіть пальцем не ворухне, щоб.)

 

— Стюард! — закричав Стіліанос.

Він одскочив від Єлени (переміг чи переможений?), весь залитий потом, а вона йшла за ним, поривчаста в рухах і спокійна в своїй красі (певно, перемогла!), і Стіліанос шукав рятунку в приході свого попихача.

— Стюард! Ктінос! (Ктінос - Тварюко (грецьк.).)

Пригода з нудної ставала трохи смішною, Яковенко міг тепер піти собі з легким серцем, ця молода грекиня, виявляється, вміла добре огризатись, отже, він не помилився, наділивши її своїми симпатіями вже з першого разу, бо симпатизував Яковенко тільки тим людям, що могли постояти за себе, не дати наплювати собі в кашу, як то кажуть. Окрім того, яке йому діло до всього, що відбувається між членами дивацького екіпажу «Оміроса»?

Однак події ще тільки починали намножуватись, Яковенко стояв коло їх зародку, невидима пружина ще тільки накручувалася, щоб потім розпростатися з шаленим дзвенінням; він не встиг зігнути руку в лікті, щоб віддати честь Єлені перед своїм відходом, як до салону впало двоє п’яних до чорноти чоловіків з берегової бражки Стіліаноса, один з них відразу поліз до свого шефа, тицяючи йому межи очі розчепірені пальці і щось вибелькочуючи, а другий став посеред салону і демонстрував своє високе вміння тримати рівновагу, розсував ноги ширше й ширше, поки не роз’їхався, мало не розідравшись навпіл, на підлозі і гепнувся просто перед Єленою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций