Курт Воннегут Галапагос — C. 40

Розміщено Шкільні твори в 9 февраля 2016



Вона обіцяла повернутись якнайшвидше.

- Будь без мене гарним хлопчиком,- сказала Акіко ‘капітанові. - Обіцяєш?

Той крізь зуби пообіцяв.

На прохання Акіко “Мері взяла з собою “Мандаракса”, щоб з його допомогою з’ясувати: чому за останню добу “капітан кілька разів впадав у кому, подібну до смерті?

Та коли Мері, ще не встигши поставити перше запитання, показала йому прилад, ‘капітан учинив щось напрочуд дивовижне: вихопив ” “Мандаракса” у неї з рук і підвівся з ліжка, наче здоровий-здоровісінький.

- А цього сучого сина я ненавиджу понад усе на світі! - проголосив він і зашкандибав, похитуючись, на берег, а тоді далі, на мілину, по коліна у воді.

Бідолашна Мері рушила вслід за ним. Але куди їй було зупинити такого чолов’ягу! І вона, безпорадна, лиш побачила, як він шпурнув ” “Мандаракса” геть, за мілину, де глибина води досягала трьох метрів. Схил дна там був досить крутий, як спина в морської ігуани.

“Мері його бачила. Он він - цей безцінний спадок, який вона обіцяла залишити після себе Акіко. І скалічена стара жінка вирушила просто до нього. Вона вже навіть ухопила його однією рукою, але тут її разом з “Мандараксом” проковтнула велетенська біла акула.

У “капітана стався ще один провал пам’яті, і він не розумів, чому навколо нього ця проклята вода. Не знав навіть, у якій він частині світу. А найтривожніше було те, що на нього напали птахи. То були сумирні зяблики-кровососи, одні з найпоширеніших птахів на острові, що злетілися на його, капітанові, пролежні. Та йому зяблики ввижалися незвичайними й жахливими.

Він заплескав на них руками, заволав по допомогу. Але птахів підлітало все більше й більше, і він, зі страху, що вони хочуть заклювати його на смерть, ускочив у глибоку воду. Там ‘капітана одразу зжерла риба-молот, різновид акули. Вона мала очі, посаджені на кінцях великих виростів,- конструкція, вдосконалена законом природного добору багато мільйонів років тому. Ця акула являла собою бездоганну деталь у годинниковому механізмі природи. Дефектів, що потребували б усунення, вона не мала. А що їй справді було б зайве, то це - більший мозок.

Що б вона робила, якби дістала більший мозок? Писала б бетховенську Дев’яту симфонію? Чи, може, отакі рядки:

Весь світ - велика сцена,

А всі чоловіки й жінки - лише актори,

Вони на сцену цю виходять, потім з неї йдуть,

І кожен грає там ролей чимало…

Вільям Шекспір (1564 - 1610)



14

Я написав ці слова в повітрі - вказівним пальцем лівої руки, яка теж зіткана з повітря. Моя мати була лівша, і я успадкував це від неї. Тепер люди користуються плавцями з ідеальною симетрією. Мати ще була руда, як і Ендрю Макінтош, хоч у спадок своїм дітям - мені та Селіні - вони ці свої кучері кольору іржі не передали. І людство їх не успадкувало - та й не могло успадкувати. Нині ви вже не побачите рудих. Альбіносів я особисто ніколи не бачив, але й їх тепер теж нема. А втім, серед морських котиків альбіноси іноді ще трапляються. їхнє хутро дуже високо цінували б мільйон років тому жінки, які шили б із нього шуби й відвідували в них оперу та благодійні бали.

Цікаво, чи не була б пухнаста шкура сучасних людей добрим матеріалом на шуби їхнім праматерям за давніх часів? А чом би й ні?

Чи турбує мене те, що я пишу в такий ілюзорний спосіб - повітрям у повітрі? Що ж, мої рядки витримають іспит часу з таким самим успіхом, як і будь-що написане моїм батьком, або Шекспіром, або Бетховеном, або Дарвіном. Всі вони, виявляється, писали повітрям у повітрі, і з цієї цілющої атмосфери я вихоплюю таку дарвінівську думку:

Поступ завжди мав загальніший характер, аніж занепад.

Це правда, свята правда.

На початку моєї розповіді здавалося, що розумна земна частина годинникового механізму Всесвіту наражається на страшенну небезпеку, тому що окремі її частки, тобто люди, вже не відповідають обстановці й завдають шкоди всьому навкруги, та й самим собі. Тоді цілком слушно можна було б твердити, що ця шкода не підлягає виправленню.

Ба ні!

Проект людської істоти зазнав певної модифікації, і тепер я не бачу перешкод, що завадили б цій земній частині годинникового механізму цокати, як нині, й далі, повік.

Може, людство й справді привели в гармонію з природою загалом і з ним самим якісь надприродні істоти чи екіпажі летючих тарілок - улюбленці мого батька. Але я їх на цьому не застукав. І ладен заприсягтися, що закон природного добору виправив усі хиби сам, без чужої допомоги.

У водному середовищі Галапагоського архіпелагу виживали передусім найспритніші рибалки. Хто мав руки й ноги, найбільш подібні до ластів, той був найкращий плавець. Ловити й утримувати рибу випнутими щелепами було набагато зручніше, ніж руками. І кожен рибалка, перебуваючи дедалі довше під водою, міг, звичайно, сподіватися на кращий вилов, якіцо тіло в нього було обтічніше, більше схоже на кулю, тобто з меншим черепом.

Отже, моя розповідь підійшла до завершення, коли не зважати на окремі не дуже істотні деталі, яких я досі не спромігся торкнутися. Тепер я це зроблю, хоч і досить безладно, бо мушу поспішати: батько й голубий тунель з’являться по мене з хвилини на хвилину.

Чи замислюються нинішні люди, що рано чи пізно вони помруть? Ні. За моєю скромною оцінкою, вони про це й думати забули.

А чи залишив я сам потомство, коли був живий? Від мене випадково завагітніла одна старшокласниця в Санта-Фе незадовго до того, як я попав у морську піхоту Сполучених Штатів, її батько був директором тієї середньої школи, де вона вчилася, і ми з нею навіть не дуже полюбляли одне одного. Просто пустували собі, як годилося хлопцеві й дівчині. Вона зробила аборт, за який заплатив її батько. А ми з нею так і не дізнались, кого б мали - доньку чи сина.

Це для мене був, певне, урок. Після того я завжди насамперед дбав про те, щоб я чи моя партнерка вживала протизаплідних засобів. Я так і не одружився.

А тепер мене аж сміх бере, як подумаю, скільки почуття власної гідності й краси було б утрачено, коли б сучасні люди, перше ніж кохатися, мусили озброюватись якимсь типовим протизаплідним засобом мільйоннорічної давності. Ба більше, уявіть собі, як вони з цим упоралися б, маючи замість рук плавці!

Чи під час мого перебування тут допливли сюди якісь природні плоти з рослинних решток - із пасажирами чи без? Ні. А чи бодай якісь види материкових організмів ДОСЯГАЙ цих островів, відколи “Баійя де Дарвін” пішла на дно? Теж ні.

А втім, я ж тут був, знов-таки, всього-на-всього мільйон років-по суті, надто мало часу.

Як я потрапив з В’єтнаму до Швеції?

Після того, як я застрелив бабусю, що вбила ручнйю гранатою мого найліпшого друга й найлютішого ворога, а рештки мого взводу спалили дощенту її сільце, мене госпіталізували з діагнозом “нервове виснаження”. Про мене піклувалися ніжно, з любов’ю. Мене провідували офіцери й умовляли нікому не розповідати про те, що сталося з тим селом. Аж тоді я дізнався, що наш взвод порішив п’ятдесят дев’ять селян різного віку. Хтось їх потім перелічив.

У короткій відпустці після госпіталю я, споживши добрячу дозу спиртного та марихуани, підхопив від однієї сайгонської повії сифіліс. Та перші ознаки цієї хвороби - ще однієї, невідомої нині,- я відчув, уже коли прибув до Бангкока, Таїланд, куди мене, як і багатьох інших, відіслали на так званий “відпочинок для відновлення сил”. То був евфемізм, який усі розуміли так: ще більше повій, наркотиків та спиртного. У тодішньому Таїланді проституція була чи не найголовнішим джерелом надходження іноземної валюти, поступаючись хіба перед рисом.

Далі йшов каучук.

Потім - тикове дерево. А тоді - олово.

Я не хотів, щоб у морській піхоті знали, що в мене сифіліс. Бо коли б довідались, то урізали б мені платню за час лікування. Навіть більше, час лікування приєднали б до того року, що я мав прослужити у В’єтнамі.

Тож я скористався послугами приватного медика в Бангкоку. Один такий, як я, морський піхотинець порекомендував мені молодого лікаря-шведа, що провадив дослідження в тамтешньому медичному університеті й лікував такі випадки.

Під час мого першого візиту до нього він розпитував мене про війну. Я й сам не помітив, як почав докладно розповідати йому про те, чого накоїв наш взвод у тому сільці. Він хотів дізнатись, що я тоді відчував, і я сказав йому: найжахливі-ше в усьому цьому те, що я не відчував майже нічого.

- Ви після того плакали чи, може, погано спали? - запитував він.

- Ні, сер,- відповідав я. - Мене, по суті, й госпіталізували саме через те, що я хотів лише спати, більше нічого.

Я навіть не думав проливати сльози. Взагалі я був ким завгодно, тільки не плаксієм, і серце в мене ніколи кров’ю не обкипало - навіть до того, як морська піхота зробила з мене чоловіка. Я не скиглив навіть тоді, коли моя руда мати-лівша покинула нас із батьком.

Але той швед знайшов слова, після яких я заридав, мов дитина,- нарешті. Він і сам був здивований не менше за мене, коли я заплакав і плакав без упину.

Ось що він мені сказав:

- Я бачу, прізвище у вас Траут. Ви часом не маєте якогось відношення до Кілгора Траута - цього чудового автора науково-фантастичних творів?

Той лікар був єдиною людиною за межами Кохоса, штат Нью-Йорк, яка чула про мого батька. Другої такої людини я ніколи не зустрічав.

І мені треба було опинитись аж у Бангкоку, Таїланд, аби дізнатися, що, на думку бодай однієї людини, мій відчайдушний писака батько жив не даремно.

Ті лікареві слова довели мене до такого плачу, що мені навіть довелося прийняти снотворне. Коли через годину я прокинувся на канапі в його кабінеті, він пильно придивлявся до мене. Ми були самі.

- Тепер краще? - спитав він.

- Ні. А може, й краще. Важко сказати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций