Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 6 февраля 2016



В кабіні тісно, не розвернешся, та ще й Рожевий… Ну, нічого, Петро натренований, справиться.

Працював гарячково, пожадливо. Нарешті він таки вирветься до своїх! Розвідає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потім кулею шугне у високості і, набравши першої космічної швидкості, вийде на орбіту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти і наздогнати «Астероїда»…

Зігнувшись у три погибелі і насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки і міркував про те, що без радіозв’язку не обійдешся, що без попереднього обчислення траєкторії польоту можна вискочити на орбіту, але не на ту… А пального… де візьмеш пального для нових спроб? Зв’язок, зв’язок — інакше на Землю не повернешся. А життя поза рідною Землею, поза своїм суспільством — це, власне, і не-життя, це загибель.

Нарешті з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн із запресованою втулкою. Всі ці деталі легкі, з синтетичних матеріалів. Але чому Петро ніяк не може поцілити лапою кронштейна в гніздо? Він же тримає його без напруження, легко… Тільки тепер помітив — літак похитується! Це здивувало Яворовича. Він підвів голову і здивувався ще більше: апарат не просто похитується, він рухається! Повільно, із швидкістю пішохода, але сунеться вперед по широкій просіці («І коли вони її прорубали!»).

Венерієць зіщулився, як звірок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабіни, поглянув під фюзеляж — Голомозі позгинали голови і, підставивши плечі під сріблясте тіло літака, несуть його на собі. Де в них стільки сили взялося?

Ошелешений Петро сів у своє крісло. Він не знав, що робити. Завести мотор — небезпечно. І їх поб’є, і машину. Вискочити та розігнати їх за допомогою ліхтаря? Це, мабуть, найкраще.

Виліз з кабіни, постояв на крилі — воно ритмічно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз — сковзнув на м’який грунт і забіг наперед.

— Стійте! — закричав з усієї сили.

А вони йдуть, наче це їх і не стосується. Петро бачить сотні напружених ніг, наче вони приросли до апарата і тепер носитимуть його вічно.

— Стійте! — Петро підніс над головою руку. Голомозі не зупинялися.

— Ну, що ж, — говорив сам до себе космонавт, — я вас попередив.

Підняв ліхтаря і ввімкнув світло.

Сліпучий сніп сизуватого проміння освітив передні постаті, але голови в них дуже нахилені, аж до грудей, і Голомозі, мабуть, побачили тільки бліді відсвіти.

Яворовим відходив задом і все бив і бив їх промінням, але літак не зупинявся. Трохи похитуючись, він сунув просто на Петра, і пілотові довелося відступити набік.

Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли він хотів пустити в дію мазера. Але схаменувся, поміркував і вирішив, що ще встигне. Цікаво, куди вони прямують?

Знову зайшов наперед, нагнувся і присвітив їм прямо в обличчя, в сухі блискучі очі. Ніхто не зупинився, навіть не кліпнув. І Петро помітив якусь автоматичність їхніх рухів, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхніх напружених лиць і охнув: усі ці Голомозі загіпнотизовані! Якась стороння могутня воля керує їхніми рухами… Яворович мимоволі озирнувся навколо. Ніде нікого. Тільки жовтава мла сповиває оцей дивовижний ліс та розмірено шурхають кроки:

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

— А хай вам грець! — вигукнув Петро. — Побачу, що буде далі.

Заліз у кабіну. Венерієць похитувався, наче п’яний, грізна трубка його і стріли валялися на підлозі. Придивившись, Петро помітив — Рожевий притупує ногами і не безладно, а в такт, як оті, що несуть літака, — шу-у-рх, шу-у-рх… «І його захопило… — подумав Яворович. — А мене все-таки не бере, не бере… Може, дати йому нюхнути нашатиря?» Він уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, підвестися, а йому не схотілось. Та й навіщо розбуркувати бідолашного? Адже він, мабуть, дуже стомився — ого, скільки вони з ним протюпали…

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

Заколисує. Петрові теж хочеться подрімати під оцей шурхіт, руки й ноги якось обважніли, потерпли. Він зручніше вмощується в сидінні, простягає ноги. Згадує, що не закінчив монтувати турбіну, але ця думка ковзнула по його свідомості, як легка хмарина в чистому небі. Встигне, він ще встигне, хай тільки несуть. Бач, як плавно похитується літак:

— Шу-у-рх… шу-у-рх…

Ноги його починають відбивати такт — спочатку помаленьку, а потім дужче і дужче. Так продовжується доти, доки він не цокнув каблуком по чомусь металічному. Цей цокіт порвав павутину заціпеніння — Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, і штукарі! Мало й його не приспали… Чи, може, це просто втома?

Поспішаючи, щоб не передумати, Яворович дістав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потім тицьнув під ніс венерійцеві. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопіло озираючись навколо, а тоді швиденько схопив трубку і стріли. Озброївшись, витяг із складок своєї одежі два «гриби» — одного подав Петрові, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу відсвіжила Яворовича. Кожен м’яз у нього забринів силою, думки з’являлися чіткі, як блискавки.

Найперше — треба оберігати свою свідомість, зосередити силу волі, щоб діяти, діяти. Закінчити монтаж турбіни вертикального підйому. Налагодити зв’язок з «Астероїдом».

І Яворович з подвоєною енергією взявся за роботу.

  ЗАХМАРНА КРАЇНА

Світало. Петро розплющив очі і з подивом помітив, що світанок не жовтий, а білий. Відхилив шолом скафандра, відсунув прозору шторку кабіни. Вгорі помалу обертались диски турбіни — він таки змонтував її! Загіпнотизовані Голомозі ішли з ракетопланом на плечах, а він робив своє діло. І не подумав про відпочинок, доки не встановив турбіни. А тоді закрився в кабіні і заснув. Рожевий спав і зараз.

Виглянувши з кабіни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгір’я. Внизу — суцільні сувої хмар, десь під ними і сизі ліси, а тут — кам’янистий бік гори, обплетений голубою сіткою чіпкої рослинності. Повітря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершині гори біліють якісь велетенські кулі — чи каміння, обшпуговане дощами?

Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться білі кулі, і починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогірній місцевості, відгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижні відділяють її бід поверхні планети, верхні — від космосу. «Ну, що ж, — думав Петро, вдивляючись в її білу стіну, що потроху наближалася і виростала аж до хмар, — побачимо твої дива!.»

Літак ритмічно похитувався, Голомозі несли його нагору, здається, з такою самою швидкістю, як і по рівному. Чи вони відпочивали? Чи, може, їм дали зміну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергії в них, очевидно, невичерпний. Залізна воля їхніх господарів витискує з них стільки сили, скільки потрібно.

До вершини вже рукою подати.

Яворович виразно бачить, що то не каміння біліє, а якісь кулі. Ось одна поруч… З якого ж вона матеріалу зроблена? Петро вдивляється в напівпрозору плівку, бачить там якісь розпливчасті плями, але не може роздивитися що то.

Літак уже рухається по рівному плато. Багато куль біліє над жовтими гаями — аж до самісінького обрію. Повітря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темніє, ніби замикаючи оцю квітучу рівнину, якась зубчаста стіна — чи то архітектурна споруда, чи, може, скелі. Ніжно-жовті дерева обступають кожну кулю, і здається, що то й не куля, а гігантська біла квітка чи коробочка бавовника. Кулі розташовані досить далеко одна від одної; поміж ними снують Голомозі, наче тіні, наче безтілесні примари. І кожен з них несе якийсь вантаж, — що саме — Петрові важко розібрати.

Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився і плавно ліг на майданчику, оточеному живою огорожею із жовтих кущів, правда, більше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здіймається величезна куля. Петро окинув її поглядом і відчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокій, недобре передчуття. «От, значить, і прибули… — подумав, щоб заспокоїти себе. — Цікаво, цікаво…» А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши літака, гуртувалися осторонь. Очі в них були розплющені, але Петрові здалося, що ці бідолашні ще й досі сплять. Ось вони, як по команді, повернулися в один бік і пішли. Заворушився і Рожевий у кабіні. Поглянувши на кулю, що біліла майже над самісіньким апаратом, він затиснув свою чорну трубку під лівою пахвою і схопив стрілу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишені металічний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрілу, і вона впала під ноги. За нею покотилася і чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабіни, і він безпорадно мацав її сухенькими руками. «Що це з ним діється? — здивувався Петро. — Чи не збожеволів?» Рожевий судорожно вхопився за його лікоть і притулився до плеча, ніби ховаючись від удару. Потім запустив пальці у свій високий чуб і закрив ним чоло. Після цього він полегшено зітхнув, відсунувся і, обравши спокійну позу, затих.

Петро обернувся до кулі і невідривно дивився на її білу, трохи шершаву поверхню.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций