Гаррі Гаррісон Білл - герой галактики — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 2 февраля 2016



Літвок відчинив люк у підлозі й грабіжники один за одним скочили вниз, а тоді поплазували впродовж тунелю з трубами і кабелями, що тяглися між поверхами. Шмутціг і Спорко повзли позаду, щоб підбирати сосиски, які падали з натрудженої Біллової спини. Врешті, відкинувши грати, вони дісталися до свого вугільно-чорного сховища, і Білл знесилено впав на кам’яну підлогу. З радісними вигуками спільники звільнили Білла від його вантажу і через хвилину в металевому контейнері для сміття затріскотіло вогнище, й зелені сосиски стали смажитися на решітці.

Вдихнувши апетитні пахощі смаженого хлорофілу, Білл очутився і став з цікавістю озирати сховище. У непевному світлі від вогнища він роздивився велике підземелля, кінці якого губилися у пітьмі. Товсті стовпи підтримували стелю і ціле місто над нею, а між ними тьмяно мріли здоровезні стоси й паки. Старий Спорко підійшов до найближчого стосу і щось витяг з нього. Коли він повернувся, Білл побачив, що то аркуші паперу, які він став по одному підкладати у вогонь. Один із аркушів упав поруч із Біллом, і він встиг помітити, що то якийсь пожовклий від віку урядовий бланк.

Хоча Біллеві ніколи не подобалися хлорофіли, зараз він їв залюбки. Приправу заміняв апетит, а горілий папір додавав їм новий присмак. Грабіжники запивали сосиски іржавою водою з ночов, куди вона безперервно крапала з якоїсь труби, і бенкетували, мов королі. Гарне життя, подумав Білл, дістаючи ще одну сосиску з вогню й дмухаючи на неї; смачна їжа, добре питво, хороші друзі. Вільна людина.

Літвок і старий уже спали на лежанках із пожмаканого паперу, коли третій, Шмутціг, підсів до Білла.

- Ти не знаходив моє посвідчення? - хрипко прошепотів він, і Білл збагнув, що це божевільний. Вогники моторошно зблискували у розбитих скельцях його окулярів - Білл помітив, що вони в срібній оправі і, мабуть, колись були дуже дорогі. Довкола Шмутцігової шиї, з-за кошлатої бороди, виглядали обтріпані залишки комірця й клапті того, що колись було ошатною краваткою.

- Ні, я не бачив твого посвідчення,- мовив Білл. - Я й свого не бачив відтоді, як у мене його забрав старший сержант і забув повернути.

Білл знову відчув жаль до себе, а тухлі сосиски засіли в шлунку, немов свинцеві гирі. Шмутціг не зважив на його відповідь, перебуваючи у своїй, куди цікавішій мономанії.

- Я важлива особа, знаєш, Шмутціг фон Дрек’ - людина, з якою треба рахуватись, вони ще побачать. Гадають, що мені вже кінець, але вони помиляються. Кажуть, сталася помилка, найбанальніша помилка: порвалася стрічка і, коли її склеювали, то вирізали малесенький шматочок, а саме на ньому були дані про мене; я вперше дізнався про те, не отримавши гроші наприкінці місяця. Я пішов дізнатися, що трапилось, а мені сказали, що ніколи не чули про мене. Але ж усі чули про мене, фон Дрек - гарне старе прізвище: коли мені виповнилося двадцять два, я вже завідував відділом з 356 чоловік у Департаменті Канцелярських Скріпок 89-го Спецоб’єднання По Постачанню Контор. І нема чого їм вдавати, буцімто вони ніколи не чули про мене, і навіть якщо я забув своє посвідчення в іншому костюмі вдома, вони не мали права виносити речі з моєї квартири, коли мене там не було, бо її наймала, як вони заявили, уявна особа. Я міг би довести, хто я насправді, якби в мене було посвідчення… Ти не бачив мого посвідчення?

“Вскочив я у халепу” - подумав Білл, а вголос сказав:

- Так, діла справді погані. Послухай-но, я допоможу тобі відшукати його. Піду, може, пощастить знайти.

Перш ніж божевільний Шмутціг спромігся на відповідь, Білл прослизнув між горами старих тек, гордий, що обкрутив старого бевзя. Він відчував приємну ситість і втому й хотів перепочити. Йому треба добряче виспатися, тоді зранку він зможе якось зарадити своїй біді. Одійшовши подалі від інших безпланових, він видерся на хиткий стос паперу, а звідти на ще вищий. Полегшено зітхнувши, зробив собі з паперу подушку й заплющив очі.

Раптом високо на стелі складу спалахнули ряди ламп, з усіх боків залунали пронизливі поліцейські свистки і хрипкі вигуки:

- Хапай його! Переймай!

- Впіймався, злодюжко!

- Ну, планопозбавлені, ви поцупили свій останній хлорофіл! Вас ждуть не діждуться в уранових копальнях на Апа-другій! А тоді:

- Ми всіх переловили..?

Білл закляк, відчайдушне хапаючись за бланки, серце його зайшлося від жаху, але тут пролунала відповідь:

- Так, усіх чотирьох, ми довго стежили за ними і були готові схопити їх, як тільки вони вчинять грабунок.

- Але ж їх тут лише троє.

- Я бачив четвертого перед цим: його ніс робот-прибиральник - задубілого, як дошка.

- Тоді рушаймо.

Білла знову пройняв страх. Адже хтось із ватаги, спокушений можливістю купити собі прощення, скаже поліцейським, що тут є ще один, новенький четвертий. Треба негайно ж тікати.

Поліцейські з’юрмилися біля жаровні, тож можна випробувати своє щастя. Якомога тихіше він сповз зі стоса і став скрадатися у протилежному напрямку. Якщо там немає виходу - він у пастці. Ні, геть ці думки! Позаду заверещали свистки: погоня! Його кров отримала дозу адреналіну; він рвонувся уперед - щойно спожитий кінський білок додав сили його ногам. Попереду були двері, і він усією своєю вагою навалився на них. Спершу двері не піддалися, але потім з рипом повернулися на іржавих завісах.

Білл метнувся вниз по гвинтових сходах, нижче й нижче, ще одні двері, він біг, немов звір, не думаючи ні про що, окрім втечі.

Ще раз, інстинктом польованої тварини, він кинувся вниз. Білл не помітив, що стіни тут тримаються на болтах і поїдені іржею, він не здивувався, коли наступні двері виявилися дерев’яними, хоча планета не бачила живого дерева впродовж сотні тисяч років! Повітря тут було затхле, а часом смердюче; гнаний страхом, він забіг у кам’яний тунель, де безіменні почвари тікали поперед нього, зловісно скрегочучи кігтями. Місцями тунель потопав у темряві, і Білл ішов навпомацки, торкаючись стін, порослих бридким драглистим мохом. Там, де збереглися лампи, вони ледве жевріли, заткані важким павутинням з налиплими мертвими комахами. Доводилося перебрідати калюжі стоячої води, і поступово він почав усвідомлювати, що попав у якийсь інший, дивний світ. Він побачив долі ще один люк і, спонуканий інстинктом утікача, одчинив його, але ходу там не було - просто яма з якоюсь гранульованою речовиною, що скидалася на цукор-сирець. Звісно, це міг бути якийсь ізоляційний матеріал. А може, щось їстівне! Білл нахилився, узяв щіпку й пожував. Ні, не їстівне, він виплюнув, хоча речовина здалася напрочуд знайомою. І раптом згадав.

Це була земля. Грунт. Пісок. Те, з чого зроблено планети, з чого було зроблено цю планету; це була поверхня Геліора, на якій звелося важезне всесвітнє місто.

Він звів очі догори і враз усвідомив, які важкі вгорі над ним ті споруди-конструкції, як вони тиснуть, намагаючись його розчавити. Він був на дні, власне, на поверхні планети, і його пойняла клаустофобія. Квилячи, він пошкандибав далі тунелем, аж поки той уперся у величезні замкнені й запечатані двері. Виходу не було. А поглянувши на чорну товщу дверей, Білл збагнув, що не палає бажанням зазирнути за них. Які жахи можуть чаїтися за таким порталом в підніжжі світу?

І поки він, вирячивши очі, роздивлявся двері, вони заскреготіли й стали відчинятися. Білл відсахнувся й закричав від страху, бо щось схопило його в сталеві лабети…



Розділ V

Білл навіть не намагався вирватися з обіймів, просто це було безнадійною справою. Він пручався у скелетно-білих кінцівках, що стискали його, при цьому він весь час тихесенько скиглив, мов ягня, що потрапило в пазурі орла. Безпорадно борсаючись, він був затягнутий за величний портал, який зачинився без втручання людських рук.

- Ласкаво просимо… - пролунав замогильний голос. Білл заточився - його відпустили,- потім обернувся й побачив великого білого робота, що завмер позаду. Поруч із роботом стояв миршавий чоловічок у білій куртці, з великою лисою головою і серйозним виразом на обличчі.

- Можете не називати себе,- мовив коротун,- принаймні, поки самі не захочете. Я інспектор Джейєс. Ви просите притулку?

- А ви можете його мені надати? - недовірливо спитав Білл.

- Цікавий поворот, дуже цікавий,- Джейєс потер одна об одну свої потріскані долоні. - Та не будемо вдаватися до теологічних суперечок, хоч які цікаві вони можуть бути, гадаю, краще одразу дати ствердну відповідь: саме так. Тут дійсно можна отримати притулок - ви прийшли, щоб скористатися ним?

Білл, уже оговтавшись від першого потрясіння, став обачніший, пам’ятаючи про всі ті неприємності, яких зазнав через те, що не тримав язика за зубами.

- Послухайте, я навіть не знаю, хто ви чи де я, або який притулок я отримаю.

- Ваша правда, це моя помилка, оскільки я вважав вас за одного з безпланових, хоча й помітив, що ваше лахміття - це власне колишня військова форма, а окислені бляшані клаптики на ваших грудях не що інше, як залишки почесної нагороди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций