Кнут Гамсун Пан — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 2 февраля 2016



Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. “Куди це ви?” - спитав. “До Ґлана,- відповіла я,- хочу його попросити, щоб не забував мене…” Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…



Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.



- А й справді,- мовив я і знов зупинився.- Ви ж хотіли щось мені сказати?



Цей глум відштовхнув її від мене.



- Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.



Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.







ХХIV

Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля своєї хатини Едварду.



За ніч я все зважив і зробив свій вибір Е, ні, навіщо мені далі піддаватися засліпленню цією примхливою істотою, якоюсь там рибачкою, неотесаним дівчам? Хіба не надовгий час засіло її ім’я в моєму серці й виссало його? Годі з мене! Я ще, було, подумав, що, мабуть, став їй ближчим саме через вияв своєї байдужості й глуму. О, як дивовижно я взяв її на сміх! Після того, як вона стільки балакала, я спокійно кажу: “А й справді, ви ж хотіли щось мені сказати…”



Вона стояла біля каменю. Була страшенно збуджена й мало не кинулась мені назустріч. Ось вона вже готова була обійняти мене та, заломивши руки, не зрушила з місця. Я доторкнувся до кашкета й мовчки їй вклонився.



- Сьогодні, Ґлане, я хочу переконатися в єдиному,- впевнено почала вона.



Я не ворухнувся, чекаючи, що вона казатиме далі.



- Я чула, що ви заходили до коваля в хату. Одного вечора. Ева була сама вдома.



Я сторопіло спитав:



- Хто це вам приніс таку вістку?



- Я не шпигую,- скрикнула вона,- я почула це вчора ввечері від батька. Коли, змокнувши до нитки, я вернулась додому, батько дорікнув мені: “Сьогодні ти взяла на глум барона”. Я заперечила. “Тоді де ти була?” - допитувався батько. Я сказала: “У Ґлана”. І батько все мені розказав.



Я намагаюсь подолати свій відчай і кажу:



- Ева навіть сюди приходила.



- Вона й тут була? В цій хатині?



- Багато разів. Я змушував її заходити. Ми бавили час у балачках.



- І тут!



Мовчання. “Тримайся!” - думаю я і кажу:



- Оскільки ви така ласкава до мене, що встряєте в мої справи, мені не хочеться пасти задніх. Учора я порадив вам лікаря. Чи ви думали над цим? Бо ж принц надто ненадійний.



У її очах спалахує гнів.



- Щоб ви знали, він ц і л к о м надійний!- не стримується вона.- О, він кращий за вас, він може приходити в гості й не розбивати чашок і склянок, він не глумиться з моїх черевиків. Авжеж. Він уміє обходитися з людьми, а ви смішний, мені соромно за вас, ви нестерпний, розумієте?



Її слова мене глибоко уразили, я схилив голову й відповів:



- Ваша правда, я розучився обходитися з людьми. Будьте милосердні, ви не розумієте мене, я здебільшого живу в лісі, це моя втіха. Тут, у моїй самоті, нікому не шкодить від того, що я такий, як є. Але коли я потрапляю в товариство інших, то доводиться з шкури пнутись, щоб поводитися так, як і заведено. За два роки я дуже мало був поміж людьми…



- Щомиті від вас можна ждати якоїсь капості,- вела вона далі.- Як я стомилась постійно вас пильнувати!



Сказала вона це без ніякого жалю. Мене проймає дуже сильний біль, від натиску її роздратування я ледве тримаюсь на ногах. Насамкінець Едварда додала:



- Може, Ева захоче вас пильнувати? Шкода тільки, що вона заміжня.



- Ева? Кажете, що Ева заміжня?- перепитую я.



- Авжеж, заміжня.



- Хто ж її чоловік?



- Ви це добре знаєте. Ева одружена з ковалем.



- Хіба вона йому не дочка?



- Ні, вона його дружина. Чи ви думаєте, що я брешу?



Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: “Невже Ева заміжня?”



- То ж ви зробили підходящий вибір,- каже Едварда.



Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:



- Беріть собі лікаря,- кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц - тож якийсь підстаркуватий дурень.- І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.- А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,- вів я далі.- Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!



- Ні, він не ніщо, не ніщо!- скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.- З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.



Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:



- Ніколи більше не потикайся мені на очі!







ХХV

Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…



- Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,- сказав я лікареві.



- Подякуйте за це Едварді,- відповів він.- Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.



- Я їй не дякуватиму,- мовив я.



Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,- золота тінь, що купалася в сріблі…



- Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?



- Хіба ти не знав?



- Ні, не знав.



Вона мовчки стисла мою руку.



- Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?



- Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.



- Ні, Ево.



- Так, так, тільки поки ти будеш тут!



Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.



- Ні, Ево, йди! Назавжди!



І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!



- Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?



Її очі були червоні.



- Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…



Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.



- Ти сьогодні співаєш, Ево?



- Так, від радості.



А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.



- Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?



- То нічого.



Її обличчя дуже дивно світиться.



- Ево, ти говорила з добродієм Маком?



- Один раз.



- Що ж він сказав, і що сказала ти?



- Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.



- Чого він так чинить?



Ева потуплює очі в землю.



- Чого він так чинить, Ево?



- Бо я кохаю тебе.



- Та звідки він про це дізнався?



- Я сама йому сказала.



Мовчання.



- Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!



- То нічого. Тепер то нічого.



І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.



Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.



А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.







ХХVI

Перша сувора ніч.



О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.



“Перша сувора ніч,” - кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…



- Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций