Котляревський Іван Петрович Енеїда — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 2 февраля 2016


Еней і сам так розходився,

Як на аркані жеребець,

Що трохи не увередився,

Пішовши з Гандзею в танець.

В обох підківки забряжчали,

Жижки од танців задрижали,

Вистрибовавши гоцака.

Еней, матню в кулак прибравши

І не до соли примовлявши,

Садив крутенько гайдука.

А послі танців варенухи

По філіжанці піднесли,

І молодиці-цокотухи

Тут баляндраси понесли;

Дідона кріпко заюрила,

Горщок з вареною розбила,

До дуру всі тогді пили.

Ввесь день весело прогуляли

І п’яні спати полягали;

Енея ж ледве повели.

Еней на ніч забрався спати,

Зарився в просо, там і ліг;

А хто хотів, побрів до хати,

А хто в хлівець, а хто під стіг.

А деякі так так хлиснули,

Що де упали — там заснули,

Сопли, харчали і хропли;

А добрі молодци кружали,

Поки аж півні заспівали, —

Що здужали, то все тягли.

Дідона рано ісхопилась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гарно нарядилась,

Як би в оренду на танець.

Взяла караблік бархатовий,

Спідницю і карсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

Еней же, з хмелю як проспався,

Із’їв солоний огірок;

Потім умився і убрався,

Як парубійка до дівок.

Йому Дідона підослала,

Що од покійника украла:

Штани і пару чобіток,

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

Як одяглись, то ізійшлися,

З собою стали розмовлять;

Наїлися і принялися,

Щоб по-вчорашньому гулять.

Дідона ж тяжко сподобала

Енея так, що і не знала,

Де дітися і що робить;

Точила всякії баляси

І підпускала разні ляси,

Енею тілько б угодить.

Дідона виглядала грище,

Еней щоб веселіший був,

І щоб вертівся з нею ближче,

І лиха щоб свого забув:

Собі очиці зав’язала

І у панаса грати стала,

Енея б тілько уловить;

Еней же зараз догадався,

Коли Дідони терся, м’явся,

Її щоб тілько вдовольнить.

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів;

Тут інші журавля скакали,

А хто од дудочки потів,

І в хрещика, і в горюдуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюста, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута.

Щодень було у них похмілля,

Пилась горілка, як вода;

Щодень бенкети, мов весілля,

Всі п’яні, хоть посуньсь куда.

Енеєві так, як болячці

Або лихій осінній трясці,

Годила пані всякий день.

Були троянці п’яні, ситі,

Кругом обуті і обшиті,

Хоть голі прибрели, як пень.

Троянці добре там курили,

Дали приманку всім жінкам,

По вечерницям всі ходили,

Просвітку не було дівкам.

Та й сам Еней-сподар і паню

Підмовив паритися в баню…

Уже ж було не без гріха!

Бо страх вона його любила,

Аж розум ввесь свій погубила,

А, бачся, не була плоха.

От так Еней жив у Дідони,

Забув і в Рим щоб мандровать.

Тут не боявся і Юнони,

Устився все бенкетовать;

Дідону мав він мов за жінку,

Убивши добру в неї грінку,

Мутив як на селі москаль!

Бо — хрін його не взяв — моторний,

Ласкавий, гарний, і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

Еней з Дідоною возились,

Як з оселедцем сірий кіт;

Ганяли, бігали, казились,

Аж лився деколи і піт.

Дідона ж мала раз роботу,

Як з ним побігла на охоту,

Та грім загнав їх в темний льох…

Лихий їх зна, що там робили,

Було не видно з-за могили,

В льоху ж сиділи тілько вдвох.

Не так-то робиться все хутко,

Як швидко оком ізмигнеш;

Або як казку кажеш прудко,

Пером в папері як писнеш.

Еней в гостях прожив немало, —

Що з голови його пропало,

Куди його Зевес послав.

Він годів зо два там просидів,

А мабуть би, і більш пронидів,

Якби його враг не спіткав.

Колись Юпітер ненароком

З Олімпа глянув і на нас

І кинув в Карфагену оком —

Аж там троянський мартопляс…

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь рот:

“Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт.

Пійдіть гінця мені кликніте,

До мене зараз щоб прийшов,

Глядіть же, цупку прикуріте,

Щоб він в шинок та не зайшов!

Бо хочу я кудись послати.

Ійон, ійон же, вража мати!

Але Еней наш зледащів;

А то Венера все свашкує,

Енеєчка свого муштрує,

Щоб він з ума Дідону звів”.

Прибіг Меркурій, засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ременцями обв’язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав: “Готов уже я, тату,

Куди ти хочеш, посилай”.

“Біжи лиш швидше в Карфагену, —

Зевес гінцеві так сказав, —

І пару розлучи скажену,

Еней Дідону б забував.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає, —

А то залиг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде ще гуляти,

То дам йому себе я знати, —

От так сказав, скажи, Зевес”.

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стайні швидше тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку.

Черкнув із неба, аж куріть.

І все кобилок поганяє,

Що оглобелька аж брикає,

Помчали, аж візок скрипить.

Еней тоді купався в бразі

І на полу, укрившись, ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг.

Смикнув із полу, мов псяюху.

“А що ти робиш, п’єш сивуху? —

Зо всього горла закричав. —

Ану лиш швидше убирайся,

З Дідоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав.

Чи се ж таки для діла робиш,

Що й досі тута загулявсь?

Та швидко і не так задробиш;

Зевес недурно похвалявсь;

Получиш добру халазію,

Він видавить з тебе олію,

От тілько йще тут побарись.

Гляди ж, сьогодні щоб убрався,

Щоб нищечком відсіль укрався,

Мене удруге не дождись”.

Еней піджав хвіст мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із хати

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий приказ:

“Як можна швидше укладайтесь,

Зо всіма клунками збирайтесь,

До моря швендайте якраз!”

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз одіслав

І дожидався тілько ночи,

Що як Дідона зімкне очі,

Щоб, не прощавшись, тягу дать.

Хоть він за нею і журився

І світом цілий день нудився,

Та ба! бач, треба покидать.

Дідона зараз одгадала,

Чого сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім куняла

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дідона за чуб хвать.

“Постій, прескурвий, вражий сину!

Зо мною перше розплатись;

От задушу, як злу личину!

Ось ну лиш тілько завертись!

От так за хліб, за сіль ти платиш?

Ти всім, привикши насміхатись,

Розпустиш славу по мені!

Нагріла в пазусі гадюку,

Що послі ізробила муку;

Послала пуховик свині.

Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тільки слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось,

Свитина вся була в латках.

Чи я тобі та не годила?

Хіба ріжна ти захотів?

Десь вража мати підкусила,

Щоб хирний тут ти не сидів. —

Дідона гірко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснілася, мов рак.

Запінилась, посатаніла,

Неначе дурману із’їла,

Залаяла Енея так: —

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З своїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік,

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік!”

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций