Джон Рональд Руел Толкієн Листок, намальований Ніґґлом — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 1 февраля 2016





- Авжеж-авжеж, звичайно, - сказав Ніґґл, зітхаючи одним із тих зітхань, які начебто не призначені для чужих вух, але промовляються чомусь завжди дуже чітко. - Як я можу стати тобі в пригоді?

- Та жінка моя захворіла, вже кілька днів тому, і щось це почало мене тривожити. Вітер здув добрячу половину черепиці з даху, через що вода геть заливає спальню. Тому треба закликати лікаря. Та й заразом майстрів, хоча їх навряд чи дочекаєшся… То я й подумав, може ти маєш якісь дошки і шмат полотна, щоб забити дірку на даху, може би зо два дні протрималося. - Й тієї миті він, нарешті, подивився на картину.

- Боже мій, - вигукнув Ніґґл, - тобі таки дійсно не щастить. Сподіваюся, то тільки застуда. Я зараз піду й допоможу тобі перенести хвору надолину.

- Я вдячний, - зазначив Періш, досить прохолодно, - але це не застуда, а лихоманка. Я би не турбував тебе через якусь там застуду. До того ж моя дружина й так лежить на долині, не можу ж я з моєю ногою тягати таці знизу догори. Та ти, я бачу, дуже зайнятий. Вибач, що потурбував. Я ж дійсно мав надію, що ти не відмовишся, зважаючи на моє становище, поїхати за лікарем…, ну тай вже за робітниками, звичайно, якщо в тебе зовсім не лишилось якогось непотрібного шматка полотна?

- Ні-ні, звичайно, не відмовлюся, - пробурмотів Ніґґл, хоча щойно збирався сказати зовсім інше. Тієї миті його ще можна було назвати м’якосердим, але точно не добросердним - добра в його серці й краплини не було. - Що вдієш…, якщо ти вже так хвилюєшся…

- Дуже хвилююся, дуже! Якби ж то я не був кульгавим!

Отже, Ніґґл попрямував за лікарем. Відмовити було якось незручно. Зрештою Періш - єдиний його сусід, а навколо жодної душі, і допомоги нема в кого просити. Та й велосипеда Періш не має, а якби й мав, зі своєю ногою далеко би не заїхав. Клята нога завдавала Перішеві чимало страждань, і про це треба було пам’ятати. Так! Про це ні на мить не можливо було забути, як і про його квасне обличчя та плаксивий голос.

А часу залишалося зовсім мало. Та про те, щоби пояснювати це Перішеві годі й було думати! Він однаково не зрозумів би нічого. Ніґґл кілька разів згадав лихого і викотив на подвір’я свого велосипеда.

На вулиці було вогко, дув вітер, а денне світло вже почало тьмяніти. “Нині вже не вдасться попрацювати”, - подумав він сумовито. Дорогою Ніґґл або бурмотів собі щось під носа, або раптом чітко уявляв вершину гори, і поруч тонесенький зелений паросток, той самий, що його він побачив ще навесні… Мазок лягав за мазком. Його пальці стискали кермо велосипеду. Зараз, коли картини не було поруч, Ніґґл нарешті відчув, зрозумів, яким саме має бути цей осяйний паросток, повторюючи риси віддалених гір. Але щось не давало йому спокою, й у глибині душі він розумів, що це страх - він дуже переживав, що може не встигнути.

Ніґґл знайшов лікаря. Ремонтна майстерня, щоправда, була зачинена - за такої погоди всі сиділи вдома, ближче до вогню, та проте він залишив записку майстрам. Дорогою назад Ніґґл змок, як хлющ, через що сильно застудився. На щастя, лікар вчинив дуже мудро, не зірвавшись із місця відразу, як це дехто робить, а приїхав наступного дня, так що мав вже двох пацієнтів у сусідніх будинках.

Ніґґл лежав у ліжку. Його лихоманило. Над головою кружляло листя, вилися гілки, і це все складалося в дивовижні візерунки. До звістки про те, що в місіс Періш тільки застуда і вона вже починає потрохи вставати з ліжка, Ніґґл поставився байдуже. Він просто відвернувся обличчям до стіни, а листя накрило його з головою.

Вітер не вщухав. Він зірвав багато черепців із Перішевого будинку, так само і з Ніґґлового, напевно, бо й у нього тепер почав протікати дах. Майстри все таки не приїхали. Перші кілька днів Ніґґлові не було до того діла. Але потім він захотів їсти й довелося вилазити з ліжка. Адже за ним ніхто не доглядав. Дружини в нього не було. Періш теж не міг зайти - через негоду в нього сильно розболілася нога. Місіс Періш сновигала будинком, скрізь витираючи калабані, а в душі в неї наростала підозра, чи не забув бува той Ніґґл зайти до майстерні. Якби вона мала надію дістати щось корисне для ремонту даху, вона би негайно відправила чоловіка до сусіда, навіть якби він був змушений стрибати на одній нозі. Проте цього вона не сподівалася, тому Ніґґл залишився сам на сам зі своєю бідою.

Лише наприкінці тижня він так-сяк дошкандибав до своєї комірчини, і навіть спробував вилізти на драбину, але від першого ж кроку в нього запаморочилася голова. Тоді він просто сів і почав дивитися на картину. Та ніяких образів не було. Він нічого не бачив: ні візерунків із листя, ні далеких гір…, хіба що клаптик пустелі на обрії, але намалювати він не спромігся би навіть його - сили би не вистачило.

Наступного дня Ніґґл почувався значно краще. Він зміг вилізти на драбину й почав малювати. Проте не встиг він як слід поринути в роботу, коли хтось постукав у двері: “хай йому грець”, - не витримав Ніґґл. Але це нічого не змінило. Він міг би сказати найлюб’язніше: “заходьте!”, наприклад, адже двері однаково відчинилися й на поріг ступив дуже високий незнайомець. “Це приватна майстерня, - розлютився Ніґґл, - я зайнятий! Дайте мені спокій врешті-решт. Забирайтеся геть!”.

- Я інспектор служби охорони будівель, - незнайомець витяг вперед руку, показуючи своє посвідчення, так, щоб Ніґґл міг його роздивитися з драбини.

- Ой! - тільки й скрикнув той.

- Будинок вашого сусіди перебуває у незадовільному стані, - продовжував інспектор.

- Я знаю, - відповів Ніґґл, - і вже доволі давно повідомив про це в майстерні з ремонту будівель, але як бачите, майстри таки не приїхали. А потім я захворів.

- Зрозуміло. Але, бачу, ви вже одужали.

- Але ж я не майстер. Періш сам винен. Треба було звернутися до міської ради і просити допомоги аварійної служби.

- Зараз аварійна служба займається більш серйозними руйнуваннями. Можливо, ви чули, що в долині був паводок. Чимало родин залишилися без даху над головою. А ви мали би допомогти сусідові зробити дрібний ремонт, таким чином попередивши потребу значно дорожчих робіт. Це ж закон. Ви маєте тут чимало будівельних матеріалів: полотно, дерево, водонепроникна фарба.

- Де? - здивовано перепитав Ніґґл.

- Та ж ось! - інспектор вказав на картину.

- Але ж це картина!

- Так, це картина. Але найпершими охороні підлягають будинки. Це закон.

- Але ж не можу я…

Більше Ніґґл не зміг нічого сказати, тому що на порозі з’явився ще один чоловік. Він був схожим на інспектора, немовби це був його двійник: так само високий, вдягнений у все чорне.

- Збирайся, - сказав чоловік. - Я провідник.

Ніґґл злетів із драбини додолу. Здавалося, в нього знову почалася гарячка: він залився холодним потом, перед очима все розпливалося.

- Провідник… Чий провідник?

- Твій. І твого вагону. Потяг чекає на тебе. Ти й так надто затримався. Але вже час. Тобі час вирушати в дорогу.

- Цього тільки не вистачало, - вигукнув інспектор. - Щоб ви знали, що іти, не довівши до ладу всі свої справи, неправильно, навіть більше - ганебно. Але тепер, принаймні, ми знайдемо корисніше застосування для цього шматка полотна.

- О Господи! - тільки й зміг прошепотіти Ніґґл, а потім заплакав. - Вона ж іще не завершена.

- Може й не завершена, - промовив провідник, - та однаково це все. Ходімо!

Ніґґлові нічого не залишалося як піти. Він був майже спокійним. Провідник не дав йому часу, аби зібратися, сказавши, що це треба було зробити завчасно, а зараз вони поспішають. Вже в передпокої Ніґґл прихопив таки маленький згорточок, але в ньому виявилися тільки фарби й альбом з начерками. Ні їжі, ні одягу там не було. Вони прийшли саме перед тим, як поїзд мав вирушати. Ніґґл дуже втомився, його очі закривалися самі по собі. Він ледве усвідомлював, що його заштовхують до купе. Потяг рушив. Він не розумів, куди їде і навіщо, тай не намагався зрозуміти. Згодом стало зовсім темно - потяг в’їхав до тунелю.

Коли Ніґґл прокинувся, через вікно виднівся великий присмерковий вокзал. Пероном ходив носильник і вигукував якесь слово. Але це не була назва місця. Носильник кликав його: “Ніґґл!”

Ніґґл поспіхом вийшов на перон, відразу згадавши, що залишив у купе свій згорток. Він озирнувся, але потягу вже не було.

“А, нарешті, ви з’явилися, - сказав носильник. - Ходіть за мною. Що?! Нема багажу! Тепер вас вже точно відправлять до виправного дому”.

Ніґґл раптом відчув, що він дуже хворий. У нього потемніло в очах, і він гепнувся на самісіньку платформу. Його поклали в машину і відправили до виправного будинку, в ізолятор.

Лікування зовсім не сподобалося Ніґґлові. Ліки, які йому давали, були нестерпно гіркими, а персонал строгим і мовчазним. Крім них він не бачив жодної душі. Часом до нього приходив лікар, але він так само був строгим і похмурим. У визначені години Ніґґл мав працювати: копати землю, теслювати, фарбувати якісь дошки тільки в один тільки колір.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций