Ернест Хемінгуей Старий і море — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 1 февраля 2016







Тож не забудь, що треба поспати,- нагадав собі він.- Придумай якийсь простий і певний спосіб прилаштувати снасть і змусь себе поспати. А тепер іди на корму і розчини макрель. Що ж до гальма з весел, то ставити його небезпечно, а надто коли ти маєш спати”.



- Я можу й не спати,- сказав він.- Але й не спати так само небезпечно.



Він став навколішки й знову поповз на корму, впираючись руками в дно човна й пильнуючи, щоб не потурбувати рибу. “Мабуть, вона й сама геть сонна,- подумав він.- Але мені аж ніяк не треба, щоб вона спочивала. Хай тягне човна, доки сконає”.



Добувшись на корму, старий повернувся так, що натяг снасті припав йому на ліву руку та плечі, а правою він вийняв із піхов ножа. Зорі світили ясно, він добре бачив макрель і, встромивши ножа їй у голову, витяг її з-під корми. Потім наступив на рибу ногою і одним швидким поздовжнім рухом розпоров їй черево від хвоста до голови. Поклавши ножа, він заходився розчиняти рибу: спочатку вичистив тельбухи, тоді видер зябра. Шлунок був важкий і вислизав з рук. Старий розрізав його і знайшов усередині дві летючі рибини. Вони були ще зовсім свіжі, тверді, і старий поклав їх поряд на дошки, а тельбухи й зябра тихенько вкинув у воду за кормою. Вони пішли на дно, залишаючи у воді фосфористий світляний слід. Макрель була холодна й у тьмяному світлі зір видавалася білясто-сірою, мов тіло прокаженого. Притискаючи правою ногою голову риби, старий здер шкіру з одного боку, тоді перевернув її і, облупивши другий бік, позрізав з кісток м’якуш від голови до хвоста.



Кістяк він обережно спустив за борт і подивився, чи не закрутило його водою. Та видно було лише, як він світиться, повільно зникаючи в глибині. Старий обернувся, поклав летючих риб між скибами м’якуша макрелі й, сховавши ніж у піхви, помалу рушив назад до носа. Його плечі згиналися під тягарем снасті, а в правій руці він держав рибу.



Повернувшись на ніс, він розіклав обидві скиби м’якуша на дошках і там-таки примостив летючих риб. Тоді пересунув жилку на плечах і знов перебрав її натяг на ліву руку, що впиралася в закрайок борту. Трохи згодом він перехилився через борт і став мити в морі летючих риб, заразом пробуючи рукою швидкість зустрічного потоку води. Рука його після того, як він розчиняв макрель, теж відсвічувала фосфором, і він придивлявся, як її обтікає вода, Тепер вона плинула назустріч ще повільніше, і, коли старий потер край долоні об зовнішню обшивку човна, дрібні часточки фосфору поволі попливли вздовж борту й зникли за кормою.



- Вона або стомилась, або ж відпочиває,- сказав старий,- То попоїм я тим часом макрелі, а тоді й собі спочину та трохи засну.



Ближче до ночі зорі світили ясніш, а повітря дедалі холоднішало. Старий з’їв півскиби м’якуша макрелі й одну летючу рибину, відрізавши їй голову та випатравши черево.



- Яка смачна макрель, коли їси її варену,- мовив він,- і яка гидка сира. Ніколи більш не вийду в море без солі чи лимона.



“Коли б я мав розум у голові, то цілий день поливав би водою дошки й нехай би висихала - ото б і мав сіль. Але ж макрель я зловив уже при самому заході сонця. І все-таки це недогляд. Одначе я добре зжував її і без солі, і мене анітрохи не нудитъ”.



Небо на сході запиналося хмарами, і знайомі старому зорі одна по одній зникали з очей. Здавалося, ніби човен запливає в глибоку ущелину між хмар. Та й вітер зовсім ущух.



- За три-чотири дні буде негода,- сказав старий,- Але не сьогодні й не завтра. А ти, старий, спробуй трохи зашути, поки рибина пливе спокійно.



Він міцно затиснув жилку в правій руці й підпер її стегном, налігши всім тілом на носовий закрайок. Тоді посунув трохи нижче жилку на плечах і обхопив її лівою рукою.



“Поки права рука стиснута, вона держатиме жилку,- міркував він.- А якщо й розслабиться уві сні, мене збудить ліва, бо відчує, як жилка збігає за борт. Правій руці буде тяжко. Але вона звикла терпіти й гірше. Навіть якщо я посплю хоч двадцять хвилин чи півгодини - і то буде добре”.



Він наважив на жилку всім тілом, так щоб увесь тягар припав на праву руку, і тут-таки заснув.



Снились йому не леви, а величезний табун морських свиней, що розтягнувся десь на вісім чи десять миль; у них саме був період парування, і вони викидалися високо вгору, а тоді каменем падали в ту саму водяну вирву, з якої щойно вистрибнули.



Потім йому наснилося, ніби він лежить на своєму ліжку в селищі, а знадвору дме північний вітер, і йому дуже холодно, і права рука в нього геть затерпла, бо він підклав її під голову замість подушки.



Аж нарешті він побачив довгий жовтий берег і першого лева, що сходив на пісок у ранніх сутінках, а за ним ішли інші; тим часом він сам, поклавши підборіддя на носовий планшир судна, що стояло на якорі під легкими подмухами надвечірнього берегового вітерцю, чекав, чи не з’являться ще леви, і дуже тішився тим видовищем.



Давно вже зійшов місяць, та старий усе спав, а рибина невпинно тягла човен, і він усе далі заходив в утворений хмарами тунель.



Прокинувся він од різкого поштовху: стиснута в кулак права рука вдарила йому в обличчя, і жилка, чимдуж вириваючись із неї, боляче обпекла долоню. Лівої руки він не відчував ї щосили намагався здержати жилку правою, та вона так само стрімко мчала за борт. Нарешті він намацав жилку лівою рукою, а тоді уперся в неї спиною, і тепер жилка обпікала йому плечі й ліву руку, на яку перекинувся весь тягар, завдаючи їй нестерпного болю. Старий озирнувся на запасні мотки: вони танули на очах. І саме в цю мить рибина розверзла поверхню океану й вихопилась із води, а тоді важко шубовснула назад. Потім вона вистрибнула знов і знов, а човен і далі мчав уперед, дарма що жилка збігала так само швидко і старий раз по раз натягував її до відпору, так що вона мало не уривалася,- натягував, попускав і знову натягував. Його притиснуло до самого носа човна, і він упирався обличчям у зрізану скибу риб’ячого м’якуша, неспроможний поворухнутись.



“Ну що ж, саме цього ми й чекали,- подумав старий.- То тепер позмагаємось”.



“Поквитайся з нею за снасть,- наказував він сам собі.- Неодмінно поквитайся”.



Він не бачив, як вистрибувала рибина, лише чув, як гримко розверзається океан і як вона з лунким сплеском падає назад у воду. Жилка, збігаючи за борт, боляче різала йому руки, але він наперед знав, що цього не минути, й намагався перепускати її по мозолястих, зашкарублих місцях, оберігаючи від порізів долоні й пальці.



“Якби тут був хлопець, він полив би снасть водою,- подумав старий.- Атож. Якби тут був хлопець… Якби ж то він тут був…”



Тим часом жилка все збігала та збігала, але тепер уже не так швидко - старий змушував рибу виборювати кожен її дюйм. Зрештою він спромігся піднести голову від м’якуша макрелі, що його геть розчавив вилицею. Тоді став навколішки, а потім помалу зіпнувся й на ноги. Він ще попускав жилку, проте чимраз повільніше. Обережно задкуючи, він повернувся туди, звідки міг намацати ногою запасну снасть, якої не бачив у темряві. Жилки було ще багато, до того ж тепер рибина мусила тягти крізь воду всю ту, яку щойно розмотала.



“Отак воно,- подумав старий.- Вона вистрибнула вже більш як десять разів і набрала повні спинні міхурі повітря, тож тепер не зможе пірнути й сконати десь у глибині, звідки мені її не витягти. Скоро вона почне кружляти, і отут мені доведеться з нею поморочитись. Цікаво, що це її підняло так зненацька? Чи то голод допік до живого, чи, може, щось наполохало в темряві? А може, раптом відчула страх. Але ж вона була така спокійна, дужа риба, начебто зовсім безстрашна й певна себе. Просто дивно”.



- Та, старий, краще сам будь безстрашний і певний себе,- мовив він.- Щоправда, рибину ти знов держиш на припоні, а от жилку витягти не можеш. Та дарма, скоро вона почне кружляти.



Здержуючи снасть лівою рукою та плечима, старий нахилився і правою рукою зачерпнув води, щоб змити з обличчя розчавлений м’якуш макрелі: він боявся, що його занудить і, зблювавши, він підупаде на силі. Умивши обличчя, він обполоскав за бортом праву руку й залишив її у солоній воді, дивлячись на схід сонця, де вже почав займатися світанок. “Рибина йде майже просто на схід,- подумав він.- Це означає, що вона стомилась і пливе за водою. Десь незабаром уже має піти колами. Отоді почнеться справжня робота”.



Розваживши, що його права рука вже досить помокла, старий витяг її з води й оглянув.



- Нічого страшного,- мовив він.- А біль чоловікові не вадить.



Він обережно взяв снасть рукою, пильнуючи, щоб жилка не попала на свіжі порізи, й перемістив вагу тіла так, що зміг спустити у воду з другого боку човна й ліву руку.



- Як на таку негідь, то й ти попрацювала непогано,- мовив він до неї.- Одначе була мить, коли я не відчував тебе.



“Чому я не народився з обома путящими руками? - подумав він.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций