Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 29 января 2016



Завтра вранці повернеш. А я поки що походжу у твоєму.

Гриць вдячно закивав головою і тут-таки почав переодягатися. Чоботи, френч, штани, два ремені.

— Тільки мазепинки не маю, даруй, — сказав хлопець. — Але ти маєш гарний оселедець. Тобі й не треба мазепинки.

За кілька хвилин вони вже були цілком інакшими — Гриць в однострої старшини УГА і той хлопець у його джинсовому шматті.

— Заходь завтра, — сказав хлопець на прощання.

— Заходь, я чекатиму, — помахала рукою дівчина з голими ногами.

— Дякую. Мушу йти, — розвів руками Гриць і вийшов з намету «Фабрика монстрів. Здійснення бажань».

Тепер я повинен усе знайти. Я стільки разів чув від старого, я вивчив напам’ять усі його слова. Я мушу там бути сьогодні вночі.

Колишня вулиця Сакраменток прилягає до Ринку, тож на ній так само гучно і всюди спалахують відблиски свята. Але там, глибше, є темні мертві вулиці й площі, є глухі подвір’я, покручені сходи підвалів, забиті дошками вікна. Якщо з Сакраменток повернути праворуч не доходячи до кінця вулиці, то обов’язково трапиш на колишню площу Воскресіння, де стоїть дерев’яна церква. Обійти її можна з двох боків і, якщо я нічого не сплутав, то саме з площі Воскресіння починається дорога на Сільце — попри цвинтар і придорожню каплицю.

Я навіть не знав до сімнадцяти років, що старий народився і виріс отут. Я здогадувався, що в минулому є якась таємниця, і я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не народжуються в Караганді. Але деталі й не надто мене цікавили. Це вже після смерті старого я завівся.

«Розумієш, Грицю, там є цвинтар і коло нього капличка, і там на цвинтарі поховані деякі люди з Сільця, але то небагато, бо Сільце мало власний цвинтар. І власну каплицю, і церкву. Чув, що тепер там нема ані сліду — так, ніби й не жили там ніколи люди. Урочище «Сільце» коло Чортополя — і досить. Вони все спалили, знаєш?»

Вони все спалили, вони все спалили, вони все спалили, вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все забрали, вони все змішали.

Якщо я вже проминув цвинтар, то наступним дороговказом повинен бути тартак на розі колишньої Тихої й Понятовського. То вже, певно, околиця Чортополя. Звідти починається стежка, якою й можна дістатися до Сільця. Стежка приведе до кам’яної кладки над Річкою, потім десять хвилин лісом — і урочище «Сільце».

Ми виростали кожен хто як міг. Потім, коли переїхали на Донбас, усі казали, що ми розмовляємо по-польськи. Вони не розуміли половини наших слів. Старий не казав мені, що народився тут. Він хотів якось приховати те, що не може повернутися.

«Так що, Грицю, як тільки побачиш тартак, — скручуєш догори стежкою. Там на тартаці робив мій молодший стрийко. Він тільки на два роки був старший за мене, то я його стрийком навіть не називав. Техніком робив. Ти його не знаєш, та й знати не можеш. Він дуже глину любив. Свищики робив і маленькі коники або олені. Лишень пам’ятай — за тартаком догори. Як забудешся і підеш просто, то вийдеш не на Сільце, а на Красностав. Звідти так само багатьох вивезли — але не всіх, не так, як від нас».

Вони не всіх вивезли, трохи нас лишилося, трохи нас лишилося, вони не все спалили, вони не все забрали, вони не всіх загризли, вони нас любили, вони нам помогли.

Я, звичайно, не забудуся, піду горою, стежка така ж, як і сорок чи й сто років тому, он уже чути, як шумить Річка, найчистіша вода в Європі, жодного виробництва на берегах, підношуся чимраз вище, коли звідси озирнутися на Чортопіль, він виявиться таким, як на старій гравюрі, кляті псиська, ну що вони так гавкають, зрештою, ціла околиця о такій порі належить їм, вони мають право, це прекрасні звірі, хай гавкають.

«Вони виганяли нас псами. Мали з десяток лютих псів. До самої станції пси бігли по обидва боки дороги і несамовито гавкали на нас. Коні пошаліли зі страху і неслися як дурні».

Мої ноги не звикли до чобіт. Я йду лишень якусь годину, а ноги вже натер, певно, до крові. Якщо б зараз на мене спустили псів, я не зміг би від них утікати. Я просто відбивався б від них ногами, я бив би їх чоботами, копав би в писок, у живіт.

«Усі були з чорними піднебіннями. То дуже люті пси. Їх неможливо чимось задобрити. Вони знають тільки дерти на шматки».

Річка піді мною шумить, як Ніагара. А якщо протягом цих сорока років якась біда зруйнувала оту кладку? Як я дістануся до Сільця? Доведеться переходити Річку вбрід. Це не так тяжко — вода загалом дуже мілка, але й стрімка, як холера, певно, може, звалити з ніг. Але псиська вже гонять за мною — дикий гавкіт, у них, певно, чорні піднебіння. Який дурень серед ночі спускає таких лютих звірюк? Вони ж можуть горло перегризти, розірвати на кавалки. Відгризти прутень і яйця, це в них трапляється. Вони любили знущатися над статевими органами. Інакше дуже тяжко змусити міцних гордих хлопців заплакати. А їм головне було змусити їх заплакати, я так розумію.

Ці пси справді женуться за мною. Але я вже недосяжний, я вже на середині Річки, каміння під ногами слизьке, вода зимна, аж крізь чоботи відчуваю, і тяжко втримати рівновагу, але ви, сучі діти, можете тепер досхочу захлинатися своїм гавкотом, там, на березі, що, до води вам зась, шакали, гієни, я помісив би вас чоботами так, щоб усі тельбухи повилазили, людожери, ветерани енкаведе, персональні пенсіонери, гавкайте, гавкайте, скорше здохнете.

А мені тільки б на другий берег перейти — от і все, чого прагну від цього світу. Тяжко тримати рівновагу, кожен крок роблю повільно, як чапля, стоячи на одній нозі і довго міркуючи, куди б то прилаштувати другу. За спиною божеволіють зі встеклості обидві бестії — от вам ще раз! — показую півруки, обернувшись до них, — а як будете й далі такі настирливі, то дочекаєтесь від мене каменя з річкового дна.

На березі каміння гостре, так можна й бутафорські чоботи подерти, і що тоді я віддам тому міняйкові з помаранчевого намету? Спинатися берегом угору — мій найперший обов’язок сьогодні, а інакше на дідька б я їхав до цього містечка? Вірші читати? Пити горілку? Танцювати на площі?

Ось і ліс, ріденький, щоправда, а очі так уже звикли до темряви, що здаюся собі велетенським диким котом — нічною твариною цього лісу. Мабуть, у мене очі світяться. Такої ночі приємно сісти де-небудь під кущем і слухати сову. Або вовче виття. Або постріли.

«Два роки, ну, може, трохи менше, рік і пів, вони возили старою дорогою людей з чортопільської тюрми. Там, Грицю, якщо не брехати, то під кожним деревом убиті лежали. Такого лісу другого, певно, нема в цілому світі. Ми не мали права ходити до нього — вони все позагороджували, потому вартівників наставили, аби навіть корова не зайшла. Пару корів так і забили, і ніхто не мав права нічого сказати, бо вже міг і сам у тому лісі навіки заснути. Ми перше думали, що вони там якусь біду шукають, чи, скажімо, якісь бункри лаштують. А вночі лишень почуєш рев моторів від старої дороги — овва, ліпше ховайся під коц і вдавай, ніби нічого не чуєш, бо їдуть, їдуть…»

Ліс фосфоресцентний, світляний, білий, він порохнявіє, розвалюється, знизу його розпирають трупи. А я лиш покличу їх — і вони встануть. Устаньте, гей, усі в білому, світіться! Стоять обабіч стежки, простягають до мене руки, щось кажуть. А втім, їх нема. Їх поховали на цвинтарі ще в сорок першому, з молитвами й співами, і був на їхній могилі великий хрест із вінком з колючого дроту, «тому наші всі як один потому пішли в партизанку, аби живими в руки не датися».

Стежка дедалі крутішає, ноги аж стогнуть, але що буде там, за лісом, крім порожнього лугу і неба над ним? Невже ані комина, ані сволока, ані хреста? Невже я пропаду в цій пустелі, як останній її мешканець — плоть від плоті, кров від крові? Хай усі вони йдуть за мною, агов, не стійте там коло стежки, ходіть, влаштуємо свято Воскресаючого Духу, помолимось, вип’ємо, заспіваємо, ачей, цього разу не над’їдуть від старої дороги страшні машини з червоними фарами. І вони рушають, квапляться слідом за мною, дихають мені в спину, швидше, швидше, цей ліс невеличкий, не встигнемо й подумати, як вийдемо з нього і прийдемо додому. Вони поспішають наввипередки, але я все одно буду перший, я вас розбудив, я живий серед вас, мертвих, дайте мені прийти першим, бо інакше на чорта я їхав сюди, до вас?

Я виходжу з лісу, переді мною вже розвиднюється, серце гупає, як затонулий у грудях дзвін, «найвище була церква, за нею, ближче до лісу, — цвинтар, а нижче, схилом, до старої дороги спускалися хати з городами й садками — небагато, десь так штирнадцять, бо Сільце — то тільки присілок, але наших хлопців воліли не зачіпати, бо вони навіть у Чортополі на Ринку могли кого хочеш відмагуляти, на танці ходили з ножами і дівчат брали чужих, а твій дідо як не навчав їх сумирності, статечності і братолюбію, так і не добився нічого, лишень вінчав із чужими дівчатами, ото й усе, чим міг зарадити».

На Донбасі так само ходили з ножами, і коли після випускного ми побилися з шахтарськими петеушниками, я дістав під ребро, але неглибоко, за два тижні оклигав, почав ходити із віршами, вони складались самі собою, але я тоді навіть не підозрював, що коли кинувся в бійку, аби дістати ножем, ціле Сільце стояло за мною, я тоді про нього не знав, а воно мене врятувало від ножа, мене, свого найменшого.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций