Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 24 января 2016



Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фаудела - чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них несила уникнути.



- Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, - поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. - Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?



- Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.



- Який жах! - вигукнула леді Аґата. - Комусь конче треба втрутитись.



- Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимось канцур’ям, - з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.



- А мій дядько висунув думку про консерви!



- Якесь канцур’я! Що це таке? - спитала герцогиня, зводячи в подиві пишними руками.



- Це американські романи, - пояснив лорд Генрі, дістаючи собі перепілку.



Герцогиня спантеличено розширила очі.



- Не звертайте на нього уваги, моя люба, - прошепотіла їй леді Аґата. - Він ніколи не говорить серйозно.



- Коли було відкрито Америку… - почав радикальний член парламенту і заходився викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшися своїм привілеєм, впала у слово.



- Було б далеко краще, якби її зовсім не відкривали! - озвалась вона. - Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.



- А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, - докинув містер Ерскін. - її, властиво, тільки запримітили.



- О! Але мені доводилось бачити її мешканок, - непевно провадила герцогиня. - І, мушу визнати, здебільшого вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені таку змогу!



- Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, - пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.



- Но, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? - поцікавилась герцогиня.



- До Америки, - півголосом обізвався лорд Генрі. Сер Томас насумрився.



- Боюся, ваш небіж упереджений щодо цієї великої країни, - звернувся він до леді Аґати. - Я об’їздив усю Америку - директори тамтешніх залізниць були такі люб’язні, що надавали мені спеціальні вагони. І мушу запевнити вас: це чимало важить для освіти, відвідини такої країни.



- Невже треба обов’язково побачити Чикаго, щоб стати освіченою людиною? - жалісним тоном запитав містер Ерскін. - Я не почуваюсь на силі для такої подорожі.



Сер Томас повів рукою.



- У містера Ерскіна в Тредлі ввесь світ зібрано на книжкових полицях! Але ми, практичні люди, воліємо бачити речі, а не читати про них. Американці - надзвичайно цікавий народ: вони мають здорову розсудливість, це найхарактерніша їхня риса. Так, так, містере Ерскін, американці дуже розсудливі. Запевняю вас, серед них немає безглуздя!



- Це чистий жах! - скрикнув лорд Генрі. - Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливість - річ нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у житті. Це наче підступний удар по інтелектові.



- Я не розумію вас, - сказав сер Томас, заходячись краскою.



- А я розумію вас, лорде Генрі, - з посмішкою пробурмотів містер Ерскін.



- Парадокси по-своєму штука дуже добра, але ж… - почав баронет.



- Це був парадокс? - спитав містер Ерскін. - Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксів і правди - один шлях. Дійсність повинна перше показати себе на цирковій линві. Поки істина не стала акробатом, на неї не можна покладатись.



- Боже мій, як ви, чоловіки, любите сперечатись! - озвалася леді Аґата. - Я, мабуть, нізащо у світі не візьму втямки ваших балачок… А на тебе, Гаррі, я така сердита! Навіщо ти намовляєш нашого милого містера Ґрея облишити з Іст-Ендом? Повір, йому б там ціни не було. Слухачам би сподобалась його гра.



- Я хочу, щоб він грав для мене. - Лорд Генрі посміхнувся і, глянувши край столу, вловив палкий погляд у відповідь.



- Але ж вони там такі нещасні, в тому Вайтчепелі, - не здавалася леді Аґата.



- Я можу співчувати будь-чому, крім страждання, - знизав плечима лорд Генрі. - Цьому я вже не можу співчувати. Горе - це щось бридке й відразливе, воно занадто гнітить нас. Модне тепер співчування болеві - страшенно хвороблива річ. Яскраві барви, краса, радість життя - ось що має викликати симпатії людини. А життєві виразки - чим менше про них говориться, тим краще.



- І все-таки Іст-Енд - дуже важлива проблема, - глибокодумно киваючи головою, промовив сер Томас.



- Ви маєте рацію, - погодився молодий лорд. - Але це проблема рабства, а ми намагаємось розв’язати її, звеселяючи рабів.



Політик запитливо подивився на нього.



- Тоді які ж зміни ви пропонуєте? Лорд Генрі засміявся.



- Я не бажаю змінювати в Англії нічого, крім погоди. Мене цілком задовольняє філософське споглядання. Але дев’ятнадцяте століття збанкрутувало через надужиток співчуттів. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоції добрі тим, що зводять людей на манівці, а наука - тим, що не знає емоцій.



- Проте на нас лежить така велика відповідальність, - несміливо докинула місіс Ванделер.



- Страшенно велика, - підтвердила леді Аґата.



Лорд Генрі поглянув на містера Ерскіна.



- Людство сприймає себе надто серйозно - це його первородний гріх. Якби печерна людина вміла сміятись, історія виглядала б зовсім інакше.



- Ваші слова дуже втішили мене, - прощебетала герцогиня. - Заходячи до нашої дорогої тітоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене аніскільки не цікавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись їй у вічі і не червоніти.



- Червоніти - це жінкам дуже до лиця, герцогине, - зауважив лорд Генрі.



- Тільки молодим, - відповіла вона. - А коли червоніє така стара жінка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрі, порадили б ви мені, як знову стати молодою!



Лорд Генрі подумав хвилину.



- Ви можете пригадати, герцогине, яку-небудь велику свою помилку, ще ззамолоду? - спитав він, дивлячись на неї через стіл.



- О, і не одну, на жаль!



- Тоді вчиніть їх усі знову, - поважно сказав лорд Генрі. - Повернути власну молодість - значить просто повторити свої нерозважні вчинки, та й годі.



- Це захоплива теорія! - вигукнула герцогиня. - Я неодмінно скористаюся з неї.



- Це небезпечна теорія! - почулося крізь стулені уста сера Томаса.



Леді Аґата лише похитала головою, але не стрималась від усміху. Містер Ерскін мовчки наслухався.



- Так, - вів далі лорд Генрі, - це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, і надто пізно спохоплюється, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує - за власними помилками й дивацтвами.



Круг столу розлігся сміх.



А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба.



Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций