Роберт Бернс Вірші у перекладі Василя Мисика — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 24 января 2016



Хай жінки

Їх підгодовують з руки,

А дітвора їх смерть оплаче.



А баранця, що поряд скаче,

Мого синочка, щоб як слід

Він докохав до повних літ

I щоб навчав його (не знаю,

Як мовити) - з чужого плаю

Для себе подруг не шукать,

Даремно ратиць не топтать,

Як інші нерозумні тварі,

А пастися в своїй отарі.



А ти, о донечко мала!

Найбільше ретязя й кола

У світі бійся! Слухайсь мами,

Не зустрічайся з чужаками

I здружуйся не з усіма,

А все з такими, як сама.



Благословляю, дітки, вас,

Бо близько, близько вже мій час!

Хай споминки про матір вашу

Вам здобрюють життя і пашу.



Скажи хазяїнові, Х’ю,

Про люту муку й смерть мою,

Скажи, хай всі коли сплюндрує,

А мій пузир тобі дарує”.



Сказавши Меллі ці слова,

Замовкла й стала нежива.









Елегія





На смерть сердешної Меллі





О, плачте всі, хто служить музі,

Ридайте, Робертові друзі!

Дивіться, як він руки в тузі

  Зняв аж до стелі,

Узнавши, що сьогодні в лузі

  Сконала Меллі!



Його так тяжко засмутила

Не скарбу втраченого сила,

Ні, подружка, овечка мила,

  Та, що в оселі

За ним так приязно ходила,

  Сердешна Меллі.



Ходила скрізь, не відставала,

Його й за милю пізнавала,

На манівцях перестрівала

  В ті дні веселі,

На всякі втішні штуки вдала,

  Незрадна Меллі.



Вона була тямуща зроду

I до сусідського городу

Не лізла, не чинила шкоду

  В чужому хмелі -

Тому-то й сльози ллє, як воду,

  Поет над Меллі.



Почувши бекання ягняче,

Він Меллі згадує… От наче

Вона сама до нього скаче

  З-за рову, скелі

По скибку хліба! Й знову плаче

  Поет за Меллі.



Вона не нашого заводу,

А з тих овець, що через воду

До нас привезені зі сходу

  В гірські пустелі.

Стригаль не бачив вовни зроду,

  Як вовна Меллі.



Хай пропаде вірьовка клята,

Найгидший твір людини-ката,

Що підіймає вгору брата

  На смертні релі!

Від неї впала, мов підтята,

  Сердешна Меллі.



О барди Дунської долини,

О ви, чий спів до Ейру лине!

Хай кожен голосу підкине

  В тужливі трелі

Того, хто від печалі гине

  По любій Меллі!









Добродієві,





Що надіслав газету й запропонував

Надсилати її далі безкоштовно





Добродію, газету вашу

Всю прочитав я - і не зважу

Своєї радості. Для мене

Все в ній нове! Ви достеменне

Провідали, чого хотів я,

Бо мучився багато днів я

Жадобою узнать нарешті,

Що діється у Будапешті,

Про що в Парижі помишляють

I що голландці поробляють.

Як Йосип, віденський канчучник?

Чи в ніс йому маленький лучник

Ще не поцілив? Яничари

Не припинили з Руссю чвари?

Що поробляють нині данці?

Як Шведчина? Чи наостанці

Не родить другого вояки?

Кому скоряються поляки?

Де розбишаки прусські бродять?

Яких тепер пісень заводять

В Італії? А як швейцарці -

З ким миряться, а з ким у сварці?

А дома що? А хлопці наші

Якої завтра зварять каші?

Як наш король Георг? Чи спати

Йому дають його палати?

Чи смерть Вільяма не скосила?

Чи вже не в Чарлі-плута сила?

Якого Берк полює вовка?

Чи сниться Гастінгсу вірьовка?

Як зараз оплатки стягають?

Чи й… голі обкладають?

Що роблять герцоги, маркізи,

Повії, злодії, харцизи?

Що принц Уельський? Тільки й тями,

Що віятися з панночками?

Чи вже змінив на краще вдачу,

Забувши звичку жереб’ячу?

Для мене вісті ці - як манна.

Як я без них обходивсь! Пана

За це з подякою вітаю

I що одержав - повертаю.









До водяного птаства,





Сполоханого під час прогулянки

На озері Лох-Тьюріт





Чому, о птаство водяне,

Ти так злякалося мене?

Чом розлетілося навкруг,

Немов я ворог, а не друг?

Чому зрікаєшся утіх

I мирних радощів своїх?

Природа-мати нам дає

Всім нарівно добро своє.

Тож повертайтеся назад

До лісових своїх принад,

Годуйтесь там, де їжа є,

Гойдайтесь там, де хвиля б’є!



Із соромом я визнаю

В цьому провинність і мою:

Людина - ось хто хоче гніт

Поширити на цілий світ!

Вона до волі всіх зове -

I підкоряє все живе.



Орел, коли в недобрий час

Із неба падає на вас,

Жалю не знає, бо така

Приреченість у хижака.

Але людина! Та, що їй

Дарує Небо промінь свій,

Про жаль говорить раз у раз

I для розваги губить вас!



Там, де потоки та мохи,

Де ходять тільки пастухи,

Ви в кожній заводі ясній,

Природі корячись одній,

Збуваєте серед квіток

Свого життя недовгий строк.



А як до ваших вод і паш

Загляне лютий ворог ваш,

З польоту гордого свого

Ви зневажаєте його.

Бринючі крила розгорніть,

До інших заводей летіть!

Як не під силу боротьба,

Згордуйте долею раба!









До нечистого







О Князю, владарю держав численних,

Що серафимів збройних вів на битву!

Мільтон







Є різні в тебе імена:

Враг, Біс, Нечистий, Сатана,

А вдача в тебе все одна -

  Брать на катуші

У свій огненний льох без дна

  Нещасні душі.



Своє майстерство полум’яне

Облиш - нехай цей світ одхляне!

Невже від зойку не зів’яне

  I в біса лас,

Коли ти в вариво сірчане

  Саджаєш нас?



О, ти відомий лиходій!

Всі добре знають норов твій!

I хоч живеш ти в пропасній,

  Та скрізь і всюди

Ти ворожнечу й веремій

  Несеш між люди.



Ти, мов той лев, по світу всьому

Вишукуєш, де збить оскому:

То з церкви серед бурі й грому

  Покрівлю рвеш,

То тулишся в нутрі людському

  I там живеш.



З бабусиних я знаю слів,

Що ти всі пустощі посів,

Що на руїнах з веж верхів

  Примарним птахом

Кричиш - і пізніх мандрівців

  Сповняєш страхом.



А як із Богом на розмову

Вона в годину вечорову

Ставала, чувся їй із рову

  Твій хитрий плаз,

Коли ти й хащу бузинову

  Трусив не раз.



Серeдночі, як сівер тис

I косо зорі мчали вниз,

Сполохав ти й мене, як звис

  Кущем на воду,

Аж душу всю мені, мов спис,

  Пройняв до споду.



Тоді я ледве вдержав кия!

Аж чуб угору встав - такий я

Жах відчував, як з чортория

  Із криком “ках”

Ти сам, мов качка довгошия,

  Піднявся вмах.



Я чув, що знахарі й відьми

На мітлах охляп серед тьми

Летять у плавні, на строми,

  В могильні схови,-

I там над мертвими кістьми

  Складають змови.



Даремно потім молодиці

Свої колотять масляниці:

Все викрали пронози ниці,

  Пропав удій

У Маньки, що було й дійниці

  Замало їй!



Від них і тайні ті вузли,

Що стільки лиха завдали

Новим господарям, коли

  Струмент найкращий

Псувався: як не насталu -

  Все негодящий.



Напровесні, як ріки грають,

Водяники твої чигають

На пішоходців, що блукають

  В добу нічну,

I запізнілих затягають

  У бистрину.



А “блимавки”, твої свічки,

Що п’яних ваблять здалеки

В погибні багна й рівчаки,

  Все далі й далі,

Аж поки втоплять залюбки

  В якімсь проваллі.



Як до масонського прийому

Ти сходиш в образі страшному,

Отам би “братові” новому

  Настав капут,

Якби не вірні друзі дому -

  Кіт і когут.



Як у раю, давно колись

В коханні дві душі злились

I так блаженно обнялись

  На зільнім ложі,

I квіти яскравіли скрізь,

  Дарунки божі.



Тоді, злорадісний шахраю,

Ти вкравсь інкогніто до раю,

Й довів сердешних до одчаю,

  I зверг з небес!

I як не згиб тоді, не знаю,

  Цей світ увесь!



Згадаймо про той день із днів,

Як ти пекельний кинув рів

I став між кращих із мужів,

  Почваро куца,

I ледве з розуму не звів

  Старого з Уца!



I, взявши під свою опіку,

Дав струпів, ран йому без ліку

I сплюндрував майно, й каліку

  В смітті-гною

Держав, і слухав він злоріку

  Жону свою.



Та все списати до рядка,

Що винесла душа людська

Від дня, як ангельська рука

  Тебе вскромила,

Говірці нашого кутка

  Було б несила.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций