Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 24 января 2016



Тоді вирішив говорити до Мстислава, й той не побажав цього: похмуро і вперто дивився в слюдяну шибочку.

Свейнальдр підійшов до Ярополка й поклав обидві руки на стіл. Тепер молодий київський князь не міг одвести погляду від зморшкуватих рук Свейнальдра, який сказав:

— Це ти мудро мовив. Із тебе колись виросте справжній князь, достойний великого столу. Кров покличе за собою нову кров. Я те саме сказав і Местиші. Бо так і є. Коли б він убив Ольга, ти мусив би домагатися від цього мсти. Так я речу?

Це було настільки несподівано, що Ярополк і Местиша пороззявляли роти. Київський князь ледве вимовив:

— Так речеш.

Але Местиша рішуче підійшов до батька.

— Я свого слова не зречусь! Брат мститься за брата — такий давній закон.

— Це ти сказав вельми мудро, — знову мовив до Ярополка Свейнальдр, наче не чувши сказаного сином. — Коли рід од роду домагається кровної мсти, це часом виростає в поспільну коромолу, а смута заливає всю землю й переходить на чорний люд. Спершу змагаються брати з братами, по їхній смерті надходить черга двоюрідним братам, а далі вже вуям, і так без краю й кінця: поки не лишиться в родах жодного мужа.

— Однак того хоче закон… — уже не так певно сказав Местиша.

— Помовч, — примирливо, але твердо перебив його старий. — Синова смерть пече мене дужче, аніж тебе. Ти брат, а я йому батько. Й коли вже це я кажу, маєш мені йняти віру: не треба домагатися мсти. Послухай он київського князя. Він літами ще вельми молодий, а каже як старець.

Такого зроду ще не було. Свейнальдрів голос бринів м’яко й лагідно. Ярополк з надією глянув на світлого князя віч-у-віч. Той тихо зітхнув і пригладив бороду. Покручені старістю пальці були прозоро-жовті, як віск, і лише це насторожувало молодого Ярополка. Ним потроху знову почав оволодівати страх.

Свейнальдр зчепив руки й хруснув пальцями, й від того лихого звуку Ярополка кинуло в піт, аж розстебнув пряжку корзна, яке повисло ганчіркою на лівому плечі. Він чекав од Свейнальдра якогось несподіваного випаду, і світлий князь урешті-таки його зробив, хоча Ярополк відчув це трохи пізніше, бо голос був так само розважливий і м’який.

— Час по-справжньому взятися до високого столу. Ти вже ввійшов у зрілі літа, я бачу. Можеш дати лад нашій землі. Не забувай: київський князь на Русі перший, а ним Святослав посадовив тебе.

— Що маю чинити? — насторожено спитав Ярополк.

— Показати братові, хто є першим на Русі, — повторив Свейнальдр Ольгсон.

Ярополк несподівано настовбурчився й став схожим па молодого півника, в якого щойно виріс гребінець.

— Хочеш, щоб я вбив свого брата?

Старий півень великодушно відступив, не дзьобнув неопереного. Він тихо сказав:

— Мстить брат за рідного брата. Але мій молодший син такоже не йде на мсту, бо якщо князь почне ганятися за князем… Я вже казав тебі. Та й ти сказав не гірше за мене. Я лише речу, що кожен на Русі має знати своє місце. Зрозумів? Маєш показати молодшому братові, що ти великий князь. Навіщо вбивати Ольга? Лише покажи йому, що ти старший.

— А як? — Ярополк затамував подих.

— Як-то як! То чиниться скрізь однаково: візьмеш дружину й підеш через Ірпінь.

— І битися з рідним братом?

— Пощо? Я не казав битись, а настрахати древлян.

— А то не одне й те саме? Якщо його не вб’ю я, то вб’є Местиша чи котрийсь Местишин гридень.

Ярополк мовчав. Він поглянув по черзі на Свейнальдра і його сина. Местиша теж був спантеличений не менше від нього й ховав очі по кутках. Сталася якась дивна зміна. Ярополк чекав цієї розмови ще з зими, всі його думки крутились навколо середульшого брата. Він любив запального й справедливого Ольга й боявся, що Местиша домагатиметься Ольгової крові за Людвікову смерть. Местиша був, безперечно, дужчий і зуміліший витязь. Ольг наврядчи переміг би його, хоча й переміг Люта. А коли б і зумів, Местиша Варяжко знав безліч хитрощів: дружинні вікінги звикли перемагати супротивників не так мечем, як підступами. Зрештою, в Ольга могли пустити затруєну стрілу.

Але щось у Києві змінилося: щось таке, чого не знав навіть Местиша, Свейнальдрів син. Свейнальдр зроду не розмовляв так лагідно й терпляче. Нині він ні разу не підвищив голосу й не грюкнув кістлявими пальцями по столі, й Ярополк замислився. Що ж змінилося в княжому дворі?

Ярополк уперше за свої дев’ятнадцять літ відчув себе дужчим. Хоча так і не збагнув, чому Свейнальдр Ольгсон розмовляє з ним як рівний з рівним.

Местиша Варяжко й досі водив очима по кутках, але він уже здогадався, чому батько так терпляче вмовляє малолітнього родака. Проте одного Местиша теж не міг збагнути: до чого ж був отой учорашній знак? Про шо попереджали його Доля, дідівські боги чи теперішній бог Ісус Христос?

І лише в ліжку Местиша раптом здогадався: це ж він сам себе врятував! Його охопила невимовна радість — навіть потягся до череватої Раймунди й поклав руку на майбутнє дитя. Він правильно збагнув знамення Невидющої: вчинив добро, й вона тепер відвела від нього косу Смерті. ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ

В П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Шестипалий Муромців отрок Вадим брався вранці розгрузлим Боричевим узвозом, коли до нього підступив лахмітний шолудивий дідо й торкнув пальцями за рукав:

— До гридниці?

— А тобі що-о?

— Нічого. Не впізнаєш?

Вадим аж нахилився до діда:

— Ні-і…

Небо над Подільськими воротами вже біліло, хоча в проваллях Гончарівни ще стояв досвітній енній туман, над яким то там то сям здіймалися димовища гончарень, тягнучись аж до городських воріт. Дідо говорив простудженим голосом:

— А я тебе одразу впізнав. — Муромець поховав руки за спину. Через ті руки його знали всі, навіть якщо зроду не бачили. Лахмітник знову прорипів: — Я поночі рук не розгледів. Упізнав тебе через твій зріст і ходу: ти хтів би видаватися меншим і горбишся. — Старий захихотів репнутим голоском: — А на турів більше не ходиш?

І чи той голосок, чи крива змучена усмішка раптом напоумили Вадима:

— Тю-у! Буда-анко! — Навіть ім’я пригадав. — Що це на тобі за рам’я? І сам якийсь… Де ти досі був? У греках?

— У Києві був.

Буданко-Настас розповів Муромцеві свою пригоду. Муромець аж віри йому не йняв, але Настас так розхвилювавсь і розчулився, що з очей йому побігли сльози й проорали мокрі борозни на шолудивих щоках. Цим сльозам уже годі було не йняти віри. Муромець лише спитав:

— Оце так і просидів два літа в порубі? — За пазухою в нього випинався клумачок, і Настас раз по раз блимав на той горбик. — Ти що? Може, хочеш ї-істи?

Настас поспіхом закивав. Муромець розстебнув дерев’яну защібку сіряка й простяг бородатому нетязі півхлібини.

— А тобі ж? — з надією прохрипів бородатий.

— Та я не хо-о!. — заспокоїв його Муромець. — Я вже їв.

Настас почав тут-таки запихатися хлібом, а Вадим поспішив до воріт. З Києва саме виїздив десяток отроків молодшої дружини — не доведеться взайве дратувати сторожів.

Цілий день Вадим усе згадував цю вранішню пригоду, чистячи стайні й даючи коням сіна та вівса, а пізно ввечері, коли над Подолом і Гончарівкою вже западала ніч. він знову помітив на Боричевім узвозі обшарпану постать. Іншого разу міг би прийняти її за мару, але тут одразу впізнав Настаса, й той, мовби само собою, пішов за ним.

Невістка Янка збридилася Настасовим виглядом і затялась не впускати його. Її дівер мусив гріти воду в надвірному котлі. Настас заліз по саму шию в діжку й довго форкав, аж поки хоч трохи змив із себе дворічний леп. Купіль з гречаного лугу приємно лоскотала одвикле від води Настасове тіло, й коли йому дали чисту сорочку і чисті Раткові полотняні штани, він знову розплакався.

Старий Муромець кілька разів махав у бік Києва кулаком:

— Стоклятий Щекович!

А за вечерею спитав:

— То чого ж утік тоді з Либеді?

Настас мовчав, похмуро сьорбаючи куліш із спільної миси. Він завинив тоді перед цими людьми.

— Боявся, — сказав він, — що ви мене вдруге спутаєте.

Настас і справді був злякався тоді, але не Муромців, а тих двох, що хотіли зайняти їхню худобу. Якби варяги перемогли, то вбили б і його разом з Муромцями, вважаючи причетним до них. Власне, Настас утік раніше й не знав наслідку сутички. Він поспішав до своїх. Отець пресвітер запевнив, що в Києві багато християн, там навіть князі ходять відкрито з хрестами на загривку, й найголовніший серед них — Свенельд. Настас і кинувся до Свенельда, вздрівши його коло городських воріт. Був цілком певний, що світлий князь, почувши, хто він такий, злізе з коня й почне цілуватися з Настасом, як з братом у Христі. А той звелів його відколошматити й запхав у поруб.

Тепер Настас не зважився визнати цього. Свічник на божниці тьмаво блимав, ледве видно було мису з кулешем, і цей півморок рятував Настаса.

Спали покотом на полу, бо запіч по праву належала Ратковим дітям, які полягали давно, ще до приходу Вадима та Настаса. Настас охочіше виспався б у яслах коло волів, але хлів виявився надто маленький, аж дивно було, як воли досі не рознесли його крутими рогами.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций