Бажан Микола Платонович Політ крізь бурю

Розміщено Шкільні твори в 23 января 2016




Пружнаста віхола —

                        прудка підпора крилам.

Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб літака

Розпеченим металом і мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,

Мотори!

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Брести крізь ніч,

В морозній хузі плавати,

Нести моє малесеньке життя…

Напружено, аж пальці побіліли,

Чіпляюсь за дюралієвий плинт

І прислухаюсь, як гребе під крила

Густенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй

Десяток тихих людських існувань

Туди,

      за пруг,

            за фронт,

                  за бій,

                        за грань,

Де кожен —

Сам, самітний, поєдинчий, —

Стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —

Кінець чи грань?

Мої сімнадцять літ

Я в пам’яті квапливо проглядаю,

Печальний список бідочок і бід.

Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.

Кому? Тобі, Іване Хомичу?

От знов на мене він поглянув строго,

Немов почув, як гірко я мовчу.

За мною слідом ти крізь отвір ступиш,

За мною звалишся у прірву, в круговерть,

Заціпиш зуби,

Сталь кільця поцупиш

І трапиш в сніг

Чи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,

А може, навіть краще,

Хоч я — молодша

Й легше долечу,

Та ти пройшов

Такі безжальні хащі,

Де вмерла б я, Іване Хомичу!

Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

Неприязнь тліє нишком, наче трут.

Вдивляєшся,

Чекаєш,

Міриш,

Важиш, —

Не вірить людям —

                        твій щоденний труд.

Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,

Але убік очей не відведу,

Бо ні жаху, ні сумніву не маю

Перед лицем того, на що іду.

Мене від спільного походу не відділить

Ні зір колючий,

Ні колючий дріт,

І я зумію тілом власним втілить

Той досвід мій,

Який би міг знесилить,

Але став силою прожитих трудно літ, —

Їх темний подих розпачу опік,

Жалка образа відшмагала їх,

У горлі згорбивсь,

Зщуливсь і знеміг

Моїх питань невикричаний крик.

Дві тисячі сто дев’яносто днів, —

І в кожен з них я входила, як в біль,

Немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

Дві тисячі сто дев’яносто днів, —

І я не впала,

Й винесла звідтіль

Недоторканну кладь надій і почуттів,

Як здобуток моїх німих зусиль.

Я — не сама,

Була я не сама

В своїй хитливій утлій самоті.

Я бачила,

Що не сховає тьма

Великої просвітлості путі.

Я бачила,

Я прагнула до них,

Прокладачів незміряних доріг,

До доброї жадоби їх робіт,

До їхніх спільних радощів і бід,

До їхніх роздумів, і планів, і нарад,

До їхніх здвигнутих мільйонним маршем

                        свят…

— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —

Блакитноокий, наче трошки журний,

Слова звучать, як завше, хриплувато,

А тон удано жвавий і бравурний.

— Приніс тобі дарунків небагато,

“Кобзар” в оправі, ще й пенал

                        фігурний. —

Це батько мій,

Це наш Василь,

Мій тато.

Тому шість років.

Дільше як шість років.

Переджовтневі смерки прохолодні.

Іще на сходах чую шурхіт кроків, —

Він знов страшенно втомлений сьогодні,

Але ввійде в кімнату так, неначе

З-під душу вибіг чи прийшов з футболу,

Лише на шиї синя жилка скаче

І біля губ проклалась зморшка квола.

Ми вийшли втрьох.

Дзвінке, як бронза, листя

Бриніло, впавши на алеї парку.

За чорними кущами переярку

Підморгували вікна передмістя.

Хитання тіней,

Темряви несталість,

Два силуети —

Батька й мами Віри.

Він взяв її за руку:

— Що б не сталось,

Не похитнись, не втрать своєї віри… —

Не втратити своєї віри? Ні,

Вона її не втратила й в ту мить,

Як ми почули,

Що дзвінок гримить

В переддосвітній чуйній тишині.

І він підвівся вдягнений.

З постелі

Звелася мати.

Грюк дверей раптовий.

В квартиру струнко увійшов військовий

У довгополій негнучкій шинелі.

Мене обнявши, кам’яніє мама,

А батько,

Крісло сунувши в куток,

Сидить, вдивившись невідривно й прямо

У кожен їхній рух і крок.

На стінці висне збита набік рама.

Розкидано хапливо стос книжок.

З чорнильниці повзе лілова пляма

На зошита мого листок.

Повзе, як пляма, втома і знемога,

Стрясає тілом тихий дрож тривог.

На нас востаннє глянув він з порога.

Ми тільки вдвох.

Ми вдвох.

Схилившись, мати підняла з долівки

Портрет, —

                        давно він висів в нашім домі.

На грудях батька навкіс три нашивки

І зірка на суконному шоломі,

Таким стояв на кручах придніпрових,

Таким доходив аж до львівських стін,

Таким пішов в супроводі військових,

Зодягнених так само, як і він.

Казала мати: — Помилка. Страшна.

Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —

Минали дні і тижні.

Путь відома:

До підворітні, в сіни, до вікна.

Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —

Цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.

На клаптиках, принесених звідтіль,

Слова про те,

Що все гаразд,

Цілунки,

Як вчиться Ксана?

Твій Василь.

Тут довгі черги помилок таких,

Як з батьком.

Я вже пізнавала їх —

Наляканих бабунь, заплаканих дружин.

Он теща Шведова. Он Голубенків син.

А он Марієчка,

Чорнява і гнучка,

Актора нашого знайомого дочка.

Ми з нею часто вкупі повертались,

Порожні кошики додому несучи.

Позиченими з різних п’єс здавались

Її примовки, репліки, плачі.

Вона поїхала весною на село,

Про родичів казала і про дачі,

А я тягла все менші передачі,

Бо в мами грошей зовсім не було.

Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,

Чекала я, щоб в сіни увійти, —

Дбайливий дотик рук

Чи усміх негпомітний,

Миттєвий дар людської теплоти, —

Який потрібний,

Дорогий,

Привітний,

Який ласкавий

Був для мене ти!

У пам’яті я збережу навік

І вчительки уважність обережну,

І з другом батька бесіду бентежну

Про те, яким є справжній більшовик.

І от кінчивсь етап життя один:

Нема чого ходити в караулку,

Нема чого прийомних ждать годин,—

Назад додому, до свого притулку

Іду з каструлькою схололих картоплин

І довго човгаю по нашому провулку,

Лякаючись віддати їй цидулку,

Що він — на вислання,

Що він…

…Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.

Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.

В ілюмінатор щільно влип Павло,

Іван Хомич вчепився за сидіння.

Я, глянувши в напівзамерзле скло,

Грізне й барвисте вгледіла видіння,

Переблиски вогнів

У чорноті внизу,

Червоні, жовті і зелені траси

Стрибучих рисок.

Сполох, як в грозу.

Забагровілих хмар раптові обертаси.

Мотори рвуть на повному газу.

Бляшанки, паки, ящики, припаси

Переповзають з боку в інший бік.

Пунктир смертей

Промчався повз і зник,

І знову тьма,

І знов сліпуча різь

Іскринок, бризок, вогників, блискіток.

Розверзлись хмари.

Вгору потяглись

Розжарені ножі розлючених зеніток.

Ревуть мотори,

Аж гогочуть,

Аж

Риплять хрящі бляшаної кабіни.

В горлянці згус ковток гіркої слини.

У хвіст машини люто пре вантаж…

Я радше з подиху моторів,

Ніж з радісного крику бортстрільця,

Дізналася про тишину просторів,

Яка нас оточила без кінця,

Лиш дальні залпи сплеском вогнепаду

Ще шарпали і злили горизонт.

Пілот ввійшов,

Квадратик шоколаду

Погриз,

Сказав:

— Перелетіли фронт.

І знову цідиться мертвотна синь плафонів,

Павло знов мостить в ранці кожну, річ;

Забившись в темний кут, на відкиднім ослоні

Похнюпився Іван Хомич.

Що він надумав отієї ночі,

Сторонячись людей,

На самоті,

Один в своїм душевнім худосоччі,

Один в своїм одлюдницькім житті?

“Дівча дівчам,

Але не розгадаю,

По виразу очей не розберу,

Чи змучена, чи злякана до краю,

Чи, може, грає з нами лживу гру.

Я недаремно радив командиру

Не йти на пробу,

Я б застосував

І тут чітку, здорову недовіру,

Не без підстав — ні, ні! — не без підстав.

Яких причин таємна, скрита сила

Її сюди, в літак цей, привела?

Чи виправдань своїх батьків схотіла,

Чи відплатить, як зрадниця мала?

Не йде про честь батьківського наймення, —

Під материнським прізвищем вона

Вписалася в народне ополчення,

Анкети не заповнивши сповна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций