Ернест Хемінгуей Райський сад — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 20 января 2016







- Я був з нею не надто запросто? - спитав полковник.- Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.



- Сподіваюся, я їй добра пара.



- Та звісно. Як вам ведеться?



- Начебто гаразд.



- Ви щасливі?



- Дуже.



- Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.



- Ви так думаєте?



- Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.



- Як швидко це відбуватиметься?



- Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?



- Пробачте.



- Ви багато маєте, отож тіштеся життям.



- Так ми й робимо.



- Я бачу. Тільки одне застереження.



- А саме?



- Добре приглядайте за нею.



- Це все, що ви маєте мені сказати?



- І ще одна дрібниця: стережіться потомства - добра з того не буде.



- Поки що ніякого потомства не передбачається.



- Гуманніше позбутись його.



- Гуманніше?



- Краще.



Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з’явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.



- Ви просто неймовірна красуня,- сказав їй полковник.- Але вам треба стати ще темнішою.



- Дякую, я постараюся,- відказала вона.- А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.



- Ви обідаєте зі мною,- нагадав полковник.



- Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.



Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам’ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.











Була година сієсти11, обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев’яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.



- Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,- мовила Кетрін.- Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.



- То й поїдемо як тільки захочеш.



- Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.



- Про що?



- Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?



- А хіба ні?



- Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.



Девід і далі читав.



- Ти розсердився?



- Ні. “Протверезів”,- подумав він.



- Тепер усе воно простіше.



- Я б не сказав.



- То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..



- Краще не треба.



- Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?



- Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.- Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.- Даремно ти розказала про це полковникові.



- Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.



- Не можна отак довірятися всім і кожному.



- Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.



- Мені стискає груди, мов залізним обручем.



- Пробач. А в мене так радісно на серці.



- Кохана моя Кетрін…



- Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?



- Спершу полежмо тихенько потемки,- відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю “Палас” у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.













Розділ восьмий









Уранці в Буен-Ретіро все було таке свіже, немов у справжньому лісі. Буяла зелень, темніли стовбури дерев, і всі відстані неначе змінилися. Навіть озеро показалося не там, де було раніше, і, коли вони побачили його ген за деревами, воно й вигляд мало зовсім інший.



- Ти йди вперед,- сказала Кетрін.- Я хочу на тебе подивитися.



Девід повернувся, пішов від неї до найближчої лави і сів. Озеро ледь виднілось удалині, і він знав, що пішки туди не дійти. Він сидів собі на лаві, а потім до нього підсіла й Кетрін і сказала:



- Ну от, усе гаразд.



Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.



- Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?



- Ні. Все добре. Просто мені треба піти.



- То зустрінемось у кафе,- сказала вона.



Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.



- Як ти, Відьмо? - спитав він.



- Я твоя Відьма,- відказала вона.- Можна й мені скляночку цього самого?



Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:



- Що з тобою було?



- Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.



- Аж так погано?



- Ні,- збрехав він.



Вона похитала головою.



- Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.



- Усе минулося.



- Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.



- Уже?



- Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.



- Вибір у нас не багатий.



- Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.



- Атож… і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.



- Звісно, що можемо, і таки повернемось.



- Не будемо про це говорити,- мовив Девід.



Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.



- Дуже дивна річ,- сказав він.- Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.



- Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.



- А може, я такий.



- Не треба.- Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.- Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю “Палас”, і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.



- Ніхто цього від тебе не вимагав.



- Я ж подобаюсь тобі дівчиною,- дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.



- Так,- підтвердив він.



- От і добре,- сказала вона.- Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.



- То не роби цього.



- Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?



- Ти не могла б стримати свої емоції?



- А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість - це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?



- Я сам піду й принесу.



- Ні. Мені негоже лишатися тут одній.



- Твоя правда,- мовив Девід.



- Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.



- Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.



- Ну все, беру себе в руки,- сказала Кетрін.- Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций