Етель Ліліан Войніч Овід — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 20 января 2016



Як пройти туди, як обминути митних дозорців?

Його грошей не вистачить на той величезний хабар, якого вони зажа­дают за дозвіл пройти вночі та ще без паспорта. А крім усього, можуть ще й пізнати.

Коли він проходив повз бронзову статую “Чоти­рьо маврів”, із старого будинку по той бік бухти ви­йшл якась постать і наблизилась до моста. Артур сховався в глибоку тінь за статуєю і причаївся в піть­м, обережно виглядаючи з-за п’єдесталу.

Була тиха весняна ніч, зоряна й тепла. Вода лиза­л кам’яні стіни бухти і стелилась ніжними кружка­м коло приступок, тихенько сміючись. Десь поблизу, поволі гойдаючись, рипів ланцюг. У пітьмі стримів ве­личезни залізний кран, високий і сумний. На мерех­тливом просторі зоряного неба і перлистого мере легких хмар чорніли силуети чотирьох закутих

Рабів, що застигли в марному шаленому протесті про­т безжалісної долі.

Невідомий ішов непевними кроками понад берегом і співав на весь голос вуличну англійську пісню. Оче­видн, це якийсь матрос повертався з гульні в таверні.

Більше не видно було нікого. Коли матрос підійшов ближче, Артур вийшов із тіні і став йому поперек до­рог. Матрос з лайкою урвав пісню і спинився.

-  Мені треба поговорити з вами,- звернувся до

Нього Артур по-італійському.- Ви  мене розумієте?

Той похитав головою.

-  Ні, це ґерґотіння мені невтямки,- пробурмотів він. Потім, перейшовши на зіпсовану французьку мову, спитав: - Чого вам треба? Чому ви мене не пу?

-  Ходім на хвилинку в тінь. Мені треба з вами поговорити.

- Он як? У тінь? Мабуть, десь заховав ножа?

-  Та ні, ні, чоловіче. Хіба ви не бачите, “що мені потрібна ваша допомога? Я заплачу.

-  Ага! От воно що! А ще такий франт! - пере­йшо матрос на англійську мову. Вій увійшов у тінь і сперся на огорожу пам’ятника.

-  Ну,- сказав він, знов безжалісно калічачи французькі слова,- чого ж вам треба?

-  Мені треба виїхати звідси.”‘

~- Ага! Зайцем? Хочете, щоб я вас заховав? На­творил чогось? Мабуть, штрикнули когось ножем? Усі ви тут однакові. А куди ж ви хочете їхати? Ду­ма, що не до поліції?

Він п’яно засміявся і підморгнув Артурові.

-  З якого ви судна?

-  З “Карлотти”. Плаває між Ліворно й Буенос-Айресом. В один бік везе олію, а в другий шкури. Он вона,- показав він пальцем в бік молу.- Стара ка.

-  Буенос-Айрес? Сховайте мене десь на судні.

-  А скільки дасте?

-  Не дуже багато. У мене лише кілька паоло.

-  Ні, менше як за п’ятдесят не можу. Та й то ще дешево для такого франта, як ви.

-  Що ви хочете цим сказати? Якщо вам подобає­тьс мій одяг, давайте поміняємося. Але не можу ж я вам дати більше, ніж у мене є.

-  У вас є ще годинник. Ану покажіть.

Артур витяг золотий жіночий годинник, прикра­шени тонкою різьбою і емаллю з ініціалами “Г. Б.”. Це був годинник його матері, але що з(того?

-  А! - вигукнув матрос, швидко глянувши на го­динни.- Крадений, звичайно. Дайте я подивлюся..

Артур одвів назад руку.

-  Ні,- сказав він.- Я дам вам його, коли ми бу­дем на судні. Не раніш!

-  А! Ви не такий дурний, як здається. Хоч, при­сягаюс, ви вперше попали в біду. Правда?

-  Це вже моя справа. Чекайте. Іде вартовий. -

Вони причаїлися за пам’ятником і почекали, поки

Вартовий пройде мимо. Тоді матрос підвівся і, звелів­ш Артурові йти за ним слідом, пішов уперед, без­глузд сміючись сам до себе. Артур мовчки пішов за

Ним. Матрос привів його на маленький майдан коло па­лац Медічі і, спинившись у темному закутку, про­бурмоті, як йому здавалось, обережним шепотом:

- Почекайте тут, а то вас побачать солдати.

-  А що ви хочете робити?

-  Дістати для вас який-небудь одяг. Не можу ж

Я взяти вас на борт із закривавленим рукавом!

Артур глянув на розірваний об грати рукав. На ньому було кілька плям крові з роздряпаної руки. Очевидно, матрос вважав його за вбивцю. Та йому байдуже, що про нього думають люди!

Незабаром матрос повернувся страшенно задово­лени, несучи під пахвою якийсь вузол.

-  Переодягайтесь,- прошепотів він.- Та швидше.

Мені вже час на судно, а цей старий барахольник

Змусив мене півгодини торгуватися з ним.

Артур скорився, інстинктивно здригнувшись від огиди, коли вперше торкнувся до одягу з чужого пле­ч. На щастя, речі були хоч і грубі, але досить чисті. Коли Артур вийшов на світло в новому своєму вбран­н, матрос глянув на нього з п’яною поважністю і кив головою на знак схвалення.

-  Добре,- сказав він.- Ідіть за мною, тільки

Тихо.

Артур, несучи скинутий одяг, пішов за ним через лабіринт покручених каналів та темних вузьких про­ході. Вони йшли по середньовічній глухій околиці,

Яку жителі Лїворно називали “Новою Венецією”. Де-не-де серед убогих халуп та брудних дворів самотньо височів похмурий давній палац, сумно намагаючись зберегти стародавню велич попри всю марність своїх зусиль Артур знав, що на деяких із цих вулиць були всім відомі кубла злодіїв, убивць та контрабандистів, а на інших просто жила біднота.

Коло одного з маленьких мостів матрос спинився і, озирнувшись навколо, чи не бачить їх хто, зійшов по кам’яних сходах на вузеньку пристань. Під мостом стояв старий брудний човен. Коротко наказавши Ар-турові стрибати в човен і лягати на дно, він сам сів на весла і почав гребти до гавані. Артур лежав нерухомо на дірявих мокрих дошках, позираючи з-під накину­тог на нього одягу на знайомі вулиці й будинки.

Пропливши під мостом, вони опинилися в тій час­тин каналу, що оточує фортецю.

Із води підіймались масивні мури, широкі внизу і вужчі вгорі. Вони ски­далис на похмурі башти. Якими грізними здавалися вони йому ще кілька годин тому! А тепер…

Він стиха засміявся, лежачи на дні човна.

-  Ану, тихше! - прошепотів матрос - Та при

Крийте голову. Ми підпливаємо до митниці.

Артур натяг на голову одяг. Через кілька метрів човен спинився перед рядом зчеплених ланцюгом щогл, які лежали поперек каналу, перетинаючи вузь­ки прохід між митницею та муром фортеці. До них вийшов, позіхаючи, сонний дозорець і схилився над водою з ліхтарем у руці.

-  Паспорт, будь ласка.

Матрос подав йому свої документи. Артур, зади­хаючис під купою одягу, причаївся і слухав.

-  Знайшов час, коли повертатися на судно,- про­бурмоті митник.- Добре, мабуть, погуляв. Що там у тебе в човні?

-  Старий одяг. Дешево купив.

Матрос узяв жилет, щоб показати. Дозорець опу­сти ліхтар і, напружуючи зір, глянув у човен.

-  Здається, все гаразд. Можеш їхати.

Він відкрив прохід, і човен поволі поплив по чор­ні хвилястій воді. Трохи згодом Артур скинув з себе купу одягу і сів. Матрос деякий час гріб мовчки.

-  От вона, “Карлотта”,- прошепотів він нареш­т.- Держіться ближче до мене й мовчіть.

Він видряпався на борт величезного чорного стра­хітт, пошепки лаючи свого супутника за неповорот­кіст, хоч від природи спритний Артур і на цей раз був не такий уже незграбний, як це здалося матросо­в. Вибравшись на судно, вони почали прокрадатися поміж темних снастей та машин і нарешті добралися до люка в трюм.

Матрос обережно відхилив його.

-  Лізьте сюди,- прошепотів він.- Я зараз.

Трюм був не тільки вогкий і темний, але й неви­мовн смердючий. Спочатку Артур інстинктивно від­сахнувс назад, задихнувшись од нестерпного духу сирої шкури та згірклої олії, але враз пригадав “ар-цер і, знизавши плечима, почав сходити вниз. Життя, вдається, скрізь однакове: огидне, повне бруду, ганеб­ни таємниць та темних кутків. Проте життя є жит­т, треба його використати якнайкраще.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций