Ернест Хемінгуей Райський сад — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 19 января 2016







- Я подумала: може б, ви воліли, щоб одна з ваших дівчат була світліша за другу.



- Ви не моя дівчина.



- Ні, ваша,- заперечила вона.- Я ж вам уже казала.



- Ви більш не червонієте.



- Я здолала свою сором’язливість, коли ми купалися. Сподіваюся, тепер довго не червонітиму. Ось чому я й була така балакуча - щоб перебороти себе. Ось чому й вам оте сказала.



- Вам личить цей кашеміровий светр,- мовив Девід.



- Кетрін каже, ми обидві носитимемо такі. Я не перестала вам подобатись, коли сказала оте?



- Я забув, що ви мені сказали.



- Що кохаю вас.



- Не говоріть дурниць.



- Ви не вірите, що з людиною може так статися? Як оце зі мною щодо вас обох?



- Ніхто не закохується у двох воднораз.



- Ви цього не знаєте,- сказала вона.



- Дурниці,- відказав Девід.- Усе це просто балачки.



- Аж ніяк. Це правда.



- Вам тільки здається так. Це безглуздя.



- Гаразд,- погодилась вона.- Це безглуздя. Але ж я тут.



- Еге ж. Ви тут,- мовив Девід. Він дивився на Кетрін, що йшла до них, усміхнена й щаслива.



- Привіт плавцям,- сказала вона.- Ой, який жаль. Я не побачила, як Маріта п’є свій перший мартіні.



- Я ще не допила,- озвалася дівчина.



- Як він на неї діє, Девіде?



- Розв’язує їй язика, і вона починає молоти дурниці.



- Ми почнемо пити наново. Ти такий молодець, що вдихнув життя в цей бар. Це в нас такий собі дослідний заклад. Тільки треба ще дзеркало. Що то за бар без дзеркала!



- Можемо завтра ж купити,- мовила дівчина.- Я залюбки беру це на себе.



- Не розганяйся,- сказала Кетрін.- Поїдемо вдвох та й купимо, і тоді всі зможемо бачити одне одного, коли почнемо молоти дурниці, й знатимемо, чи такі вже вони дурні. Адже дзеркало в барі не ошукаєш.



- Тільки коли я починаю здаватися собі в дзеркалі кумедним, я розумію, що зазнав поразки,- зауважив Девід.



- Ти ніколи не зазнаєш поразки. Як можна зазнати поразки, маючи двох таких дівчат? - мовила Кетрін.



- Оце ж таки і я намагалась йому довести,- докинула дівчина й уперше за цілий вечір почервоніла.



- Вона твоя дівчина, і я твоя дівчина,- провадила Кетрін.- Отож не будь занудним і розважай своїх дівчат. Хіба вони тобі не до вподоби? Я - оця дуже світла, з котрою ти одружений.



- Ти куди смаглявіша й світліша, ніж та, котру я брав за дружину.



- І ти так само, от я й привезла тобі в подарунок темну дівчину. Хіба тобі не до вподоби такий подарунок?



- Мені страшенно до вподоби такий подарунок.



- Як ти дивишся на своє майбутнє?



- Не знаю, яке мене чекає майбутнє.



- Але ж не дуже темне, правда? - спитала дівчина.



- Чудово,- мовила Кетрін.- Вона не тільки вродлива, багата, здорова й лагідна. Вона ще вміє жартувати. Хіба можна не втішатися таким подарунком?



- Краще вже я буду темним подарунком, ніж темним майбутнім,- докинула дівчина.



- Знов утнула,- сказала Кетрін.- Поцілуй її, Девіде, зроби їй світлий подарунок.



Девід обняв і поцілував дівчину, і вона відповіла була на його цілунок, та раптом відвернула голову. А тоді заплакала, похиливши голову й ухопившись обома руками за стойку бару.



- Тепер ти пожартуй,- мовив Девід до Кетрін.



- Та ні, все гаразд,- пробурмотіла дівчина.- Не дивіться на мене. Все гаразд.



Кетрін обняла її, поцілувала й погладила по голові.



- Зараз я заспокоюсь,- сказала дівчина.- Не турбуйтеся, будь ласка, я заспокоюсь.



- Пробач мені,- сказала Кетрін.



- Дозвольте, я піду,- попросила дівчина.- Мені краще піти…



- Ну от, маєш,- мовив Девід, коли вона пішла і вони з Кетрін лишилися самі.



- І не кажи,- зітхнула Кетрін.- Це я винна, Девіде.



- Вона повернеться.



- Ну, тепер ти не думаєш, що все це гра?



- Сльози начебто були справжні, якщо ти маєш на увазі це.



- Не клей дурня. Ти ж не дурний.



- Я поцілував її дуже обережно.



- Атож. У губи.



- А куди ж би ще я мав її поцілувати?



- Та ні, ти ні в чому не винен. Я ж тобі не дорікаю.



- Ще добре, що ти не звеліла мені поцілувати її, коли ми були на пляжі.



- А я хотіла,- сказала Кетрін. Тоді засміялась так, як бувало раніше, коли в їхнє життя ще не втрутився хтось сторонній.- Ти так і подумав, еге?



- Подумав і пірнув у воду.



- І добре зробив.



Обоє знов засміялись.



- Ну от ми й розвеселилися,- мовила Кетрін.



- Хвалити бога,- докинув Девід.- Я кохаю тебе, Відьмо, і поцілував її зовсім не для того, аби зчинити отаке казна-що.



- Можеш не виправдуватись,- сказала Кетрін.- Я ж бачила. Це була жалюгідна спроба.



- Краще б вона поїхала.



- Не будь лихий,- сказала Кетрін.- Я ж таки заохочувала її.



- А я намагався цього уникнути.



- Це я її тобі накинула. Піду знайду її.



- Не треба. Трохи зажди. Вона й так надто певна себе.



- Ну як ти можеш таке казати? Ти сам довів її до сліз.



- І не думав.



- То щось її довело. Піду я все-таки до неї.



Та в цьому вже не було потреби, бо дівчина повернулася до бару, де вони стояли, почервоніла й сказала:



- Пробачте мені.- Вона уже вмила обличчя й зачесала волосся, а тепер підійшла до Девіда, швидко поцілувала його в губи й промовила: - Мені сподобався ваш подарунок. А хто забрав мій мартіні?



- Я вилила його,- відповіла Кетрін.- Девід зробить тобі свіжий.



- Сподіваюся, вам усе-таки приємно мати двох дівчат,- сказала Маріта.- Бо я і ваша дівчина, і водночас буду дівчиною Кетрін.



- Я з дівчатами діла не маю,- мовила Кетрін. Голос її прозвучав дуже тихо й не зовсім переконливо ні для неї самої, ні для Девіда.



- І ніколи не мала?



- Ніколи не мала.



- А як захочеш, то я можу бути й твоєю дівчиною, і Девідовою.



- Тобі не здається, що це надто сміливий задум? - спитала Кетрін.



- На те я сюди й приїхала,- відказала Маріта.- Я гадала, саме цього тобі й треба.



- Я ніколи не мала діла з дівчатами,- повторила Кетрін.



- Яка ж я дурна,- мовила Маріта.- Я не знала. Це правда? Ти мене не розігруєш?



- Я тебе не розігрую.



- Сама не знаю, як я могла… утнути таку дурницю.



“Вона хотіла сказати - так помилитися”,- подумав Девід, і Кетрін подумала те саме.



Тієї ночі в ліжку Кетрін сказала:



- Я не повинна була втягувати тебе в таку халепу. Ні в якому разі.



- Вік би нам її не бачити.



- А могло б обернутися й чимось гіршим. Мабуть, краще буде пройти крізь усе це і позбутись його.



- Ти можеш вирядити її звідси.



- Не думаю, що тепер це слушний вихід із становища. Хіба вона не принаджує тебе?



- Та звісно, що принаджує.



- Я так і думала. Але я кохаю тебе, і все це пусте. Ти ж і сам знаєш.



- Не знаю я про ці штуки, Відьмо.



- Гаразд, не сприймаймо цього надто серйозно. Тепер я вже добре знаю: коли починають сприймати щось надто серйозно, кінець усьому.













Розділ дванадцятий











Вітер не вщухав третій день, але бурхав уже не так шалено. Девід сидів за своїм робочим столом, перечитував оповідання від самого початку до того місця, де перервав роботу, і побіжно щось підправляв. Потім узявся писати далі й жив тепер тільки там, в оповіданні, так що все навколо перестало для нього існувати, і, почувши надворі голоси двох жінок, він пустив їх повз вуха. І тільки коли вони вдвох проходили під вікном, підвів голову й помахав їм рукою. Вони помахали у відповідь, і Маріта всміхнулась, а Кетрін приклала палець до уст. Дівчина мала цього ранку прегарний вигляд, на обличчі її ясніли рум’янці. Кетрін була чарівна, як завжди. Девід почув, як від’їхала машина, і подумки відзначив, що то їхній “бугатті”. А тоді знов поринув в оповідання. То було добре оповідання, і незадовго до полудня Девід закінчив його.



Снідати було вже запізно, він стомився від роботи й не захотів тарабанитись до міста старою “ізоттою” з недолугими гальмами й розладнаним мотором, хоч у записці, залишеній разом з ключем, Кетрін написала, що вони їдуть до Ніцци, а по дорозі назад сподіваються знайти його в кафе.



Чого б йому зараз хотілося, то це випити літровий кухоль холодного пива й з’їсти pomme a l’huile19 з крупнисто змеленим чорним перцем. Але пиво тут на узбережжі було препогане, і Девід відрадно згадав Париж та інші місця, де йому випало побувати, водночас почуваючи задоволення від того, що написав щось справді вартісне,- це він знав напевне,- і що роботу завершено. То була перша річ, яку він завершив відтоді, як одружився. “Завершувати розпочате - ось що ти маєш робити,- подумав він.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций