Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 19 января 2016



У нього саме приймальні години.



Він відчинив хвіртку, чемно - мабуть, через моє “американське” громадянство - впустив мене й провів до вілли.



Біля порожнього басейну перед віллою в одному з крісел із світлого дерева сидів чоловік. Він курив, трохи відхиливши назад голову, ніби підставляв обличчя слабким променям сонця.



Він не чув, як ми підійшли.



- Пане Конде-Джонс…



Той перевів погляд на нас і всміхнувся.



- Цей чоловік, пане, хоче з вами поговорити. Він американець.



Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.



- Чим я можу вам допомогти?



Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: “Чим я можу вам допомогти?”



- Я хотів поцікавитись про одну річ,- пробурмотів я.



Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.



- Про що саме?- - Він доброзичливо дивився на мене.



- Я сказав неправду… Я сказав, що я американський громадянин…



- Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..



- Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.



- Раніш? - Він обернувся й голосно гукнув:



- Поле!



Шофер з’явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.



- Принесіть нам чогось випити.



- Зараз, пане консуле.



Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.



- Я вас слухаю.



Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов’язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.



- Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя… Ті люди називали себе власниками будинку.



Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сільвії я від нього приховав.



- Як було їхнє прізвище?



- Ніли. Він - американець, вона - англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.



- Це не моя машина,- відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс. - Коли я приїхав, вона тут уже була.







Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім’є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла [22] американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.



Востаннє я зустрівся з Конде-Джонсом одного вечора в квітні. Я лишив йому свою адресу, і він надіслав мені невеличкого люб’язного листа, в якому запрошував мене в гості й повідомляв, нібито має намір розповісти про віллу “Шато-Азюр” щось таке, що, як він писав, може мене зацікавити.



Він сидів у тому самому кріслі, що й під час нашої першої бесіди, біля басейну, дно якого було вкрите пожовклим листям та сосновими шишками. А втім, Конде-Джонс, певно, нерухомо просидів там від самого початку виконання своїх “дипломатичних функцій”, як він сам висловлювався, трохи глузуючи з себе. Бо хоч посадою консула можна й пишатися, а все ж таки було неясно, в чому ті його “функції” в Ніцці полягають. Він розумів, що ця посада в нього остання, що сюди його “вислали” і він сидітиме тут до самої пенсії.



І ось цей час настав. Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, “обмити” його від’їзд.



- Завтра я від’їжджаю,- промовив Конде-Джонс. - Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.



Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли “Шато-Азюр”, ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його “дипломатичну” самотність у Ніцці.



– Мені боляче покидати Лазуровий берег… - Він замислено подивився на порожній басейн і занедбаний парк, що пахнув евкаліптом.



Шофер подав пастіс. Ми сиділи поруч біля басейну без води.



- Я маю для вас новину. - Він подав мені великий синій конверт. - Мені довелося звернутись до посольства, в Париж…



- Безмежно вдячний вам за турботи.



- Прошу. Мені й самому було цікаво… Прочитайте ці папери дуже уважно. Вони на це заслуговують…



Я поклав конверта собі на коліна. Він іронічно подивився на мене.



- Ви казали, що прізвище вашого приятеля було Ніл?



- Так.



- Скільки йому було років?



-Близько сорока.



- Тоді це те, що я подумав… Йдеться про історію з…



Конде-Джонс шукав потрібного слова. По-французькому він розмовляв бездоганно і все ж таки час від часу спинявся - це була, без сумніву, звичка дипломата,- щоб підібрати точніший вираз.



- …про історію з привидами.



- З привидами?



- Так, так. Ви самі побачите.



Із чемності я не хотів відкривати конверт при ньому. Він пив свій пастіс маленькими ковтками, милуючись парком і останніми променями надвечірнього сонця.



- В Америці мені буде нудно… Я звик до цього будинку… Дуже дивна вілла, якщо вірити цим паперам… А втім, я ніколи не чув тут жодного підозрілого звуку. І не бачив уночі жодного привиду… Правда, сплю я дуже міцно… - Він по-дружньому поплескав мене по руці. - Ви добре робите, що досліджуєте таємниці цих старих будинків на Лазуровому березі…







У конверті я знайшов два бланки - такого самого кольору, що й конверт,- американського посольства. Текст був надрукований на машинці рожевими літерами: “Шато-Азюр”, вілла на бульварі Сім’є в Ніцці, у 30-х роках належала Вірджілові Нілу, громадянину США, власникові фірми косметичних виробів та парфумів “Токалон”, дирекція якої містилася в Парижі - вулиця Обер, 7, та вулиця Помп, 183, а також у Нью-Йорку, на 20-й Західній вулиці, 27. У 1940 році, коли почалася окупація, Ніл повернувся до США, а його дружина залишилась у Франції. Оскільки Сполучені Штати вступили у війну, фірма [23] “Токалон” підлягала передачі німецьким окупаційним властям. Однак пані Ніл, уродженій Бордьє, пощастило довести своє французьке громадянство, і це дало їй змогу очолити фірму свого чоловіка”.



Проте у вересні 1944 року, після визволення Франції, становище пані Ніл ускладнилося. Як виявилося, “в період німецької окупації вона підтримувала в Парижі та на Лазуровому березі тісні стосунки з Етьєном-Полем Леандріні, 16 травня 1916 року народження, останнє відоме поліції місце проживання: Париж, XVI округа, проспект Фош, 53, засуджений заочно 21 червня 1948 року за співробітництво з окупантами до двадцяти років примусових робіт із повною конфіскацією майна, а також позбавленням французького громадянства та забороною проживати у Франції протягом двадцяти років”.



Посольство повідомляло, що віллу “Шато-Азюр” конфісковано у вересні 1944 року “внаслідок розслідування діяльності Етьєна-Поля Леандріні, з яким пані Ніл перебувала в тісних стосунках”. Конфіскували віллу американські війська. У червні 1948 року було досягнуто угоди, згідно якої пан Вірджіл Ніл, директор фірми “Токалон”, передав віллу “Шато-Азюр” посольству США у Франції”.



Зазначалося також, що “пан і пані Ніли не мали дітей”. Конде-Джонс підкреслив цей рядок зеленим чорнилом і дописав на берегах: “Одне з двох: або ваші знайомі - просто привиди, або в них є еліксир молодості, виготовлений у лабораторіях фірми “Токалон”. Сподіваюся, ви цю таємницю розгадаєте. Бажаю успіху!”







І все ж це був не сон. Його справді звали Вірджіл Ніл. Я навіть зберіг візитну картку, яку він дав мені під час нашої першої зустрічі, написавши на ній номер телефону вілли. І я щоразу діставав картку з кишені перед тим, як набрати його номер у телефонній будці на бульварі Гамбетта. На картці тільки стоїть (я ще раз перевірив це сьогодні ввечері): “Пан і пані Ніл”. Адреси там нема.



Єдине свідчення нашого знайомства з Нілами (якщо вони звалися справді так і якщо повірити у привиди чи в еліксир молодості, про який казав Конде-Джонс) і єдиний доказ на користь того, що то був усе ж таки не сон,_ це їхня візитна картка та знімок нас чотирьох - Сільвія, я та Ніли, - зроблений на Англійській набережній одним із вуличних фотографів, що підстерігають там туристів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций